Ілля мовчки налив товаришам і собі по півкухля пінистого пива, долив густим медом.
– За упокій душі нещасного Гринька Шпака, – сказав він. – Не знаю, чи потрапив він до ангелів, чи дияволи смажать його на рожнах, але знаю, що він був хоробрим хлопцем і скрізь собі порадить.
Випили до дна.
– Говори, – підганяв друга Поріг. – Ти напевно вже щось придумав.
– Так, придумав, – відповів Ілля. – Тільки нічого втішного в цьому немає. Хміль який є, ви ж знаєте. Все раптом, жорстокий і бунтівник, хоча і відомий вождь. Він хотів піднести свій рід над іншими, забуваючи, кому завдячує всім своїм титулам і багатством. Але він не дурний. Навпаки, розум у нього більший, ніж у інших. Він прекрасно знає, що на княжий престол України, про який мріє, навряд чи себе підніме.
– У нього є сини, – зауважив Лівка.
– Саме так. У нього є сини, – підтвердив Заєць. – І особливо фаворизує Тимофія.
Він замовк, бо єврей приніс миску з м'ясом, другу з рясно змащеною кашею і великий буханець хліба. Потім відійшов на хвилину, щоб повернутися з паруючою каструлею ароматного бульйону з риби.
– Їжте, – закликав товаришів Ілля, відламуючи шматок хліба і настромлюючи на ніж шматок паруючої, просоченої жиром яловичини. – Цікаво, звідки в голодній країні трактирники дістають такі добрі речі?
– А тому що варто спочатку перевірити, чи це м'ясо раніше не гавкало або, ще гірше, не говорило людським голосом.
– Не тут, – похитав головою Заєць. – Не в Білій Церкві. Але я думаю, що якби ми придушили цього жидка, то могли б дізнатися багато цікавих речей.
– Не час на це, – перервав його Поріг.
– Не час, – погодився Ілля. – Отже, як вже правильно зауважив Пастух, наш гетьман має синів. Нащадки його – нікчеми, але ж від нього, і він за ними світу не бачить. І надумав він, що Тимошко візьме за дружину дочку волоського господаря. Правда, до Лупула з цього приводу вже давно їздили інші, зокрема Радзивілли чи Конецьпольські, але ніхто з них ще не погрожував хазяїну війною, щоб пом'якшити його.
– Ти думаєш, що Лупул поступиться? – запитав Семен.
– А ти вважаєш, нібито мені до того є якесь діло? – Ілля знизав плечима. – Я служу Хмельницькому, бо немає кращого за нього, хто б дав свободу нашій змученій землі...
– А поки що він заштовхує нас у пута: то московські, то турецькі, то навіть з якимись брандербургцями змови точить, – буркнув Поріг.
– Я вірю, що, кінець кінцем, він має на меті одне, – різко відповів Заєць. – Вільну Україну, в якій не будуть гнобити ні росіяни, ні поляки, ні інші пани. Тільки не бачу, щоб для цього йому був потрібен волоський престол. Але це вже не наша справа. Він наказав йти грабувати волохів на той бік, то ми пішли, і наш хорунжий теж не крутив носом. Вийшло, як вийшло, що тут поробиш. Тільки не знаю, що думати про слова Петра Мелеха після сьогоднішньої нашої розмови з Хмельницьким.
– Ти віриш, що це не Хмельницький наказав нанизати Гриньку на кілок? – запитав Поріг.
– Вірю.
– То хто його засудив до страти?
– Хмельницький.
Поріг і Пастух замовкли, дивлячись на Іллю, ніби вперше його побачили.
– Ти здурів? – нарешті вимовив Лівка.
– Я не здурів. Це Хмельницький наказав вбити Шпака. Тільки не Богдан, а Тимошко!
Семен і Лівка зітхнули з полегшенням.
– Але Мелех чітко сказав тобі, що це гетьман.
– Сказав і не сказав, – відповів Ілля. – Спочатку говорив так і так, потім крутив у інший бік. Чітко нічого не виявив. Вислухав мою оповідь, сам розкрив, що було в нього на душі, чи що там у нього в серці мешкало. Але ж не вірю я йому, мов собаці скаженій. Скільки я себе пам'ятаю, він завжди в опозиції до Хмеля стояв. Нібито і до бунту приєднався, нібито і цілу сотню зброєю забезпечив, але ж завжди намагався гетьмана підкусювати. Це, звісно, спочатку, коли Хмельницький ще не мав такої сили. Потім він притих і постарався, щоб про нього в гетьманській раді забули. Але ж, як видно, давніх амбіцій не забув. Мелехи, нібито, з древньої турецької шляхти походять, десь в аравійських пустелях предків шукають, а може і в роду славного Саладина. Колись вони багато що значили, і зараз, напевне, Петро бажає відродити могутність роду, користаючись бунтами.
– Якщо ти так добре здогадуєшся, то чому Хмель не наказав його до цієї пори з землі звести? – спитав Лівка з сумнівом у голосі. – Не хочеться мені вірити, щоб він того не помічав.
– Мелеха замордувати, це тобі не те що зарізати якогось козацького сотника. Тай і Гриньку хетман наказав вбити не сам, а руками, чи, скоріше, язиком свого сина. Репутації Тимошки вже нічого не зашкодить. Пообіцяв нам покарати винного, і напевне це зробить. То значить, синулі пальцем погрозить, на якусь церкву золота відсипати.
До корчми зайшли люди в зелених одностроях з червоними вилогами; вони покликали шинкаря, то ж Заєць знизив голос.
– Дивіться, як вони тут винюхують. Жидка перепитують, чи не бачив він чогось, що могло б зашкодити їхній справі. З Москви прибули з тими дивними волхвами, про яких нам розповідав Мелех. Хміль готується розправитися з вовкозаками, якщо це правда, що хоче позбутися їх раз і назавжди".
– Але навіщо було вбивати хорошого воїна? — Поріг також знизив голос до шепоту.
– Це покарання за непокору. Не його, а Сергія. Хмелі показали, що в них довгі руки.
– Тоді й ми не в безпеці...
Заєць раптом розсміявся щосили, привертаючи увагу новоприбулих. Він махнув рукою, показуючи, що ця веселість їх не стосується. Солдати повернулися до розмови з шинкарем.
– Що це ти тобі так весело? – роздратовано спитав Лівка.
– У безпеці... Теж мені сказав. Ти колись бачив таке, щоб чесний козак міг почуватися в безпеці? Недарма ж ми кажемо "раз мати народила". Але нам не потрібно боятися. Ми потрібні гетьманові. Поки що...
– Для чого?
– Ми билися з вовкозаками.
– А вбили ми хоч більше за одного?
– Це не має до цього жодного стосунку. Коли йдеш проти такого ворога, варто мати у своїх лавах когось, про кого можна сказати, що йому довелося мати справу з небезпекою і все ж таки вирвався неушкодженим". У мене таке відчуття, що Хмельницькому скоро знадобиться кожен хлоп, який не втече на сам голос тих проклятих бестій.
– Але ж ми точно не вирушимо в дорогу наступні два тижні, – зауважив Семен. – Наближається повний місяць, і щоб атакувати вовків, коли вони перетворяться, треба бути дурнішим за власного коня.
– Маю надію, що ти не помиляєшся, – пробурмотів Ілля. – З Хмелем ніколи не відомо.
□□□
Те саме, що так безтурботно висловив Поріг, кошовий отаман сформулював більш обережними словами:
– Чи розумно йти на вовкозацтво, коли місяць досягне повноти? Треба було б почекати хоча б два тижні, інакше ми дійдемо до їхньої січі, коли вони повністю переміненими.
– А ти, Яне, як завжди, вдаєш, що нічого не розумієш! – Хмельницький скочив з-за столу. – У нас є ці російські ченці, і вони можуть зробити вовків нездатними перетворюватися на сильних бестій! Це найбільша з наших таємниць.
– Коли ми зможемо так само піти проти них і на молодик... Нехай тоді волхви ще більше їх послаблять.
– Це неможливо. – Гетьман похитав головою. – Ченці не послаблюють природну силу вовків, вони лише запобігають їхньому перетворенню. Ось чому ми повинні йти якомога швидше. Застанемо чудовиськ зненацька, коли вони найменше будуть очікувати нападу.
– Ти й справді думаєш, Богдане, що вовки нічого не знають про цих волхвів? – коли вони залишилися самі, кошовий отаман заговорив зі своїм старим другом, як робив це в ті часи, коли вони обидва були простими козаками, повними надії та амбіцій, але ще не виділялися над головами побратимів.
– Ченців, Іване, ченців, – рішуче сказав гетьман. – Не смій вживати ім'я старих язичницьких жерців у їхній присутності. Хоча, – додав він тихіше, – мені здається, що це було б для них більш доречно. Хоча ченців, які прибули з сильним ескортом, не можна було сховати, лише кілька людей знають, хто вони такі. Ти тільки розумієш... як воно є – справжній секрет у тому, що знає лише одна людина і навіть сама собі про це не говорить. Ось чому нам треба поспішати. Що готується похід проти вовкозаків, на їхню січ точно донесли, я про це подбав. Перевертні впевнені у своєму, вони захищатимуться, і більше того, вони зберуть усі зграї з власних походів. І це добре, бо краще зловити їх в одному місці в купі, ніж потім полювати на них у степах.
– Але навіщо нам це? — насупився кошовий. — Чому ти так хочеш знищити вовкозаків? Бувало нам і не по дорозі, але зауваж, що вони рідко смикали нас у спокійніші часи. І точно, що менше, ніж татари, з якими ми уклали союз.
– Вовкозаки не дуже мене цікавлять, — стиснув губи гетьман. — Ти маєш рацію, не такі вже вони й утяжливі сусіди, ніж татари. Пам'ятай, однак, що вони не були на нашому боці, можливо, вони не підтримували поляків, але вони завжди були і не за тих, і не за тих. Зрештою, і найголовніше, сам цар вимагає, щоб ми розбили всі січі в Україні. Він ставить подальшу допомогу в залежність від цього, розумієш?
– Чому він так тисне?
– Не вдавай, що знаєш менше, ніж по суті, — грубо відповів Хмельницький. – Зі мною не треба так. У Його Величності Олексія Михайловича достатньо січ і вільних зграй перевертнів. Вони розмножилися на Дону і, кажуть, навіть на півночі гопки грають. Він не хоче поширювати свій протекторат на землі,де їх буде ще більше.
Тетеря зневажливо пирхнув.
– Яке дурне пояснення", — сказав він. – І яке йому діло до тих трьох чи чотирьох більших скупчень вовків тут?
– Можливо, він думав, що оскільки наші козаки поширили вовкозацтво по всій країні, незважаючи кордони, то якби він уклав з нами союз, то зараза тим легше пошириться на Росію?
– Союз? — Кошовий отаман не приховував свого обурення. — Ти щойно говорив про протекторат. Богдане, що ти маєш намір робити? Чи не стачить тієї боярської сваволі, яку ми вже мусимо терпіти? Хіба ти не знаєш, що відбувається з тими з них, хто не любить слухати, і чиї удари від тупих батогів ранять більше, ніж криваві рани?
Хмельницький почервонів, у його холодних очах з'явився небезпечний блиск, такий самий, як тоді, коли в п'яному заціпенінні він схопив шаблю, щоб без вибору рубати будь-кого, хто стане на його шляху. Він останнім часом не пив, або принаймні не напивався, як колись, але його дикі пориви ще далеко не одійшли.
– Тільки не смій говорити такі речі на раді, — прохрипів він.