Пригадуєте той вечір десь через тиждень після наших заручин? Віяв вітер, ішов сніг...
— Точнісінько, як тепер.
— І ви сиділи біля коминка...
— Точнісінько, як тепер.
— Атож, і я лежав біля ваших ніг, а ваші любі руки гралися моїм чубом.
— Еге ж, тоді ви мене кохали.
— О, точнісінько, як тепер! І ви... ви схилилися наді мною й заплакали, і сльози котилися по ваших щоках. І поцілували мене так ніжно й схвильовано, наче молилися за мене в своєму серці. А тоді, пам'ятаєте, вкусили мене за шию?
— Так, пам'ятаю! О господи милосердний, як же я тоді кохала вас, дружино мій! Бувало, зачую, що ваші остроги дзеленчать по сходах, і мені аж у вухах дзвенить, аж тремчу вся з ніг до голови, а руки стануть холодні мов крига. А як ви потім заходили й пригортали мене до себе...
— De grace[95], мадам!
— Чого ж бо, се ж тільки мертві спогади про кохання, що давно вже згасло.
— Згасло, мадам? Та воно палає ще гарячіше, ніж перше!
— Ні, воно надто довго було вкрите холодним попелом.
— Але воно воскресає з попелу, як фенікс, ще прекрасніше й жагучіше, ніж було. Хіба ні?
— Ні. Кохання — мов тендітна квітка: коли в морозяні ночі її серце зів'яне, то вона вже гине вся, від вершечка до кореня.
— О ні! Кохання швидше схоже на рослину, що зветься єрихонською трояндою: коли наступає посуха, вона висихає і згортається, та лагідної, чарівної ночі, як випаде багато роси, вона знову розгортає всі свої пелюстки і пишається ще зеленіша та краща, ніж досі була.
— Можливо. Але є різні види кохання.
— Авжеж, і наше саме таке, як я кажу.
— Що ваше кохання таке, я оце від вас почула, але моє — о ні! Воно ніколи таке не було.
— Значить, ви ніколи не кохали.
— Не кохала? Ну, то я розповім вам, як я кохала. Се було у Фредеріксборзі...
— О мадам, ви немилосердні!
— Та я зовсім не про те. Отже, се було у Фредеріксборзі. Ох, ви не знаєте, що я витерпіла. Я помітила, що ви вже не любите мене так, як перше. І як мати сидить коло своєї хворої дитини й стежить за кожним її порухом, так я злякано, тремтяче стежила за вашим коханням. І коли побачила у ваших холодних очах, яке воно бліде, і відчула з ваших поцілунків, як слабко б'ється його живчик, то думала, що помру з муки. Я ридала над тим коханням довгими ночами, молилася за нього, як за своє дитя, найдорожчу часточку свого серця, що марніє з кожною годиною. Я кинулася в розпуці рятувати його, шукати поради й ліків на ваше хворе кохання. Я перепробувала всяке ворожбитство, про яке лиш чула, домішувала вам, сумніваючись і надіючись, усякого зілля й до вранішнього пива, й до вечірнього вина. Я розстеляла на нову ваш нагрудник три ночі поспіль і читала над ним шлюбний псалом. А на побічниці вашого ліжка я власною кров'ю намалювала зсередини хрест із сердець, що переплітаються одне з одним. Та все марно, дружино мій, бо кохання ваше було при смерті. Ось як я вас кохала!
— О ні, Маріє, моє кохання не вмерло, воно воскресло. Послухайте, серденько! Послухайте, що я вам скажу! Я був засліплений, лихим божевіллям побитий, але тепер, Маріє, я знову вклякаю біля ваших ніг, знову прошу руки вашої, благаю! Ох, моє кохання було як вередлива дитина, але тепер воно виросло й змужніло. Довіртесь же тепер його обіймам, а я присягаюсь вам розп'яттям Христовим і честю своєю, що вони ніколи більше не випустять вас.
— Мовчіть, мовчіть! Се вже не поможе!
— О, повірте мені, Маріє!
— Богом свідчуся, що я вірю вам. У душі моїй нема ані крихти сумніву. Я вірю, щиро вірю, що кохання ваше велике й могутнє, а от моє!.. Ви задушили його своїми ж руками, воно вже мертве. І хоч би як волало серце ваше, воно вже не прокинеться.
— Прокинеться, Маріє! Ви, жінки... Я знаю, серед вас є такі, що як уже покохають чоловіка, то хай він навіть відштовхує їх ногою, вони знову вертаються, довіку вертатимуться, бо їхнє кохання не боїться ніяких ран.
— Се правда, дружино мій, і я... я саме така жінка, щоб ви знали. От тільки ви... не такий чоловік.
"Хай тебе Господь бог тримає під своєю ласкавою опікою, моя найдорожча сестро, і щедротно дає тобі всього, що ти сама бажаєш для душі своєї і для тіла, зичу тобі сього від щирого серця.
Люба, найдорожча сестро, єдина вірна товаришко моя з дитячих літ, тепер я опишу тобі, які багаті плоди пожинаю я зі свого високого становища, хай би воно було запалося першого ж таки дня, бо лиш бог святий знає, що нічого воно мені не дало, тільки лихо та сльози, і то повну чашу, по самі вінця.
Отже, вийшло з моїм звеличенням якраз навпаки, як ти, найдорожча сестро, зараз довідаєшся і як, мабуть, уже трохи знаєш, бо, напевне ж, чула від свого любого чоловіка, що, ще в Зеландії мешкаючи, ми цілком охололи одне до одного, я і мій високородний чоловік. І тут, у Агерсгусі, якийсь час було те саме, бо він знову так зі мною поводився, що здебільшого, як розкажеш, то ніхто не повірить. Але від такого дженджика чогось іншого, мабуть, годі й сподіватися. Та мені начхати на його мерзенну галантність, бо вона мене зовсім не обходить, у мене давно вже до нього кохання стільки, як кіт наплакав. Мені байдуже, хай собі хоч і з найгіршим сміттям лигається, як йому забагнеться, аби тільки не ліз мені в очі із своїми витівками. А він лізе, та ще й на такий манір, що я з дива не вийду, чи він збожеволів, чи його дідько посів. Почалося з того, що він якось зайшов до мене із солодкими словами та фальшивими присягами й став просити, аби все знову було між нами добре, а він мені такий гидкий та осоружний, що я йому так і сказала: мовляв, не вартий він такої жінки, як я. І тоді все заколотилося, бо, як то кажуть, wenn's de Düwel friert, macht er sein Hölle glühn[96]. І він-таки влаштував мені справжню пекельну лазню: понаводив до замка цілу купу шльондр та всіляких паскуд і влаштував їм препишну гостину, частував навіть дорогим морозивом і різними парадними стравами, мов на королівському бенкеті. Та ще й хотів узяти мої прегарні одамашкові обруси, що їх я дістала від небіжки матері, і мої єдвабні подушечки з китицями, але з того нічого не вийшло, я позамикала все на ключ, і йому довелося в місті діставати накриття на стіл та на ослони.
Люба, найдорожча моя сестро, не буду більше тобі набридати тією гидотною кумпанією, але сама подумай: чи ж не сором, щоб такі лахудри, яким по правді треба було б спустити шкуру біля ганебного стовпа, порозсідалися на покуті в парадній залі намісника його королівської величності. Мені здається, що се нечуваний глум, і коли б воно дійшлося до його королівської величності, чого я всім своїм серцем, тілом і душею бажаю, то він би так вичитав моєму любому Ульрікові-Фредерікові, що той ладен був би оглухнути, аби тільки не слухати. Але про найсміховиннішу його витівку, яку він мені встругнув, я ще тобі не розповіла, вона зовсім нова, щойно позавчорашня. Я послала по крамаря, аби він приніс мені трохи брабантської єдвабної лямівки, що нею хотіла обшити внизу свою корсетку, а він переказав у відповідь, що якби я була прислала гроші, то дістала б крам, а так намісник заборонив давати мені будь-що набір. Така сама відповідь надійшла й від капелюшника, коли я послала до нього, тож гадаю, що він знеславив мене по цілому місті, а я ж принесла йому в посаг не одну тисячу рігсдалерів. Сим разом кінчаю. Усе в руках господніх, і хай він пришле від тебе самі тільки добрі новини.
Писано в Агерсгуському замку 12 грудня року божого 1665.
Твоя довіку вірна сестра
Марія Груббе
Її вельможності пані Ане-Марії Груббе, дружині Стюге Гея, окружного судді Лоландського, любій моїй сестрі до власних рук".
"Нехай тебе ГОСПОДЬ береже, моя найдорожча сестро, нині й довіку, бажаю тобі сього від щирого серця й молитимуся за тебе, аби ти піднеслась душею і не дала себе кривдити, бо кожному судилося нести свій хрест і всі ми тонемо в горі та вмиваємося сльозами.
Листа твого, м. н. с., я дістала цілого й нерозпечатаного і з важким серцем довідалась про той глум і наругу, що їх чинить тобі чоловік. Велика несправедливість робити намісникові його королівської величності так, як він робить, одначе не спіши, голубко моя, тобі є резон бути терплячішою, бо ти залетіла так високо, що негоже було б злітати, твоє місце варте, аби задля нього дещо й витерпіти. Адже хоч твій чоловік і марнотратник, але розкидає він своїм добром, а моя недоля недолуга прогайнувала і своє, й моє хісно, біда моя гірка, та й годі! Щоб чоловік, якому треба було б берегти те, що нам ГОСПОДЬ послав, натомість розтринькував усе й спускав із рук! Якби ГОСПОДЬ розлучив нас, то я, нещасна, не знала б, як і дякувати йому за таку ласку. І се може статися, бо від торік ми, дякувати богу, не живемо разом, аби не наврочити. Тож, м. н. с., не думай, що моє ліжко єдвабами вистелене. Сподіваюсь, одначе, м. н. с., що твій чоловік угамується та нарозумиться і не пустить усе на вітер через тих повій. А що його посада великий прибуток дає, то нехай твоє серденько не переймається його ганебним марнотратством, а його неласкою тим паче. Я твердо вірю, що ГОСПОДЬ усе владнає. Бувай здорова, моя голубко, і бажаю тобі багато тисяч добрих ночей.
Твоя довіку вірна сестра
Ане-Марія Груббе
Писано у Ванзі, 6 лютого року божого 1666.
Мадам Гюленлеве, моїй добрій приятельці й сестрі щире послання".
"Хай тебе Господь бог тримає під своєю ласкавою опікою, моя найдорожча сестро, і щедротно дає тобі всього, що ти сама бажаєш для душі своєї і для тіла, зичу тобі сього від щирого серця.
Люба, найдорожча сестро, старі люди кажуть, що навіть неприторенного дурня на святого Йвана бог осяває, але, видко, так буває не завше, бо мій навіжений чоловік ще й досі не нарозумився, а став ще стократ дурніший, аніж був перше. Бо те, про що я тобі писала, лиш дитячі іграшки проти того, що він чинить тепер. Він перебрав уже всяку міру. Щоб ти знала, найдорожча сестро, що він побував у Копенгагені і — о, яка ж ганьба та наруга! — привіз ізвідти свою давню повію Карен, миттю виділив їй покої в замку та ще й поставив її порядкувати всім, а мене витурив за двері. Найдорожча сестро, зроби мені ласку й дізнайся, чи наш любий батечко не заступився б за мене, якби я звідси втекла. Він, напевне, заступиться, бо хто б ізміг без великого жалю дивитися на мою нещасливу долю? Бо мене таке тяжке лихо присіло, що, гадаю, не буде несправедливо, як я скину його з себе.