І через тисячу років людина буде так само зітхати: "Ах, як тяжко жити!" — і разом з тим так само, як тепер, вона буде боятися і не хотіти смерті".
— "Як вам сказати? Мені здається, все на землі має змінитися помалу і вже змінюється на наших очах. Через двісті-триста, нарешті, тисячу років — справа не в часі — настане нове, щасливе життя. Брати участь у цьому житті ми не будемо, звичайно, але ми для нього живемо тепер, працюємо, ну, страждаємо — ми творимо його — і лише в цьому мета нашого життя і, якщо хочете, наше щастя".
— "Мені здається, людина повинна вірити або повинна шукати віри, інакше життя її порожнє, порожнє... Або знати, для чого живеш, або ж усе дрібниці, пусте".
— "Раніше людство було зайняте війнами, заповнюючи все своє існування походами, наскоками, перемогами, тепер же все це віджило, залишивши після себе величезне порожнє місце..."
— "Музика грає так весело, бадьоро, і хочеться жити! О, боже мій! Мине час, і ми підемо навіки, нас забудуть, забудуть наші обличчя, голоси... але страждання наші обернуться на радість для тих, хто буде жити після нас, щастя і мир настануть на землі, і пом'януть добрим словом і благословлять тих, хто живе тепер... Музика грає так весело, так радісно, і здається, ще трохи — і ми дізнаємось, навіщо ми живемо, навіщо страждаємо..."
— "Однаково! Однаково!" — каже Чебутикін. А от мені — це вже я кажу,— не однаково, що в нозі у мене стримлять голки. Пригадуєш, я наступив на морського їжака, коли ми змагалися, хто перший видряпається на камінь.
— Справді, і як ми раніше не подумали про ці голки?
— За розмовами якось забулося. Та й боліло, правду кажучи, не дуже, а тепер ось дошкуляють.
— Я подзвоню до адміністратора,— мовив слідчий.— Так лишати не можна. Здається, у мене є шпилька. Нумо, подивімося... Атож, навіть дві, ось у лацкані. Отже, треба дістати все інше.
Тільки-но він зняв трубку, як черговий спитав:
— Вам знову треба книжок? Ті уже прочитали?
— Ні, не книжок,— пояснив йому слідчий.— Нам треба трохи олії. Так, олії, вати і... більше нічого. Що сталося, питаєте? Наступили на морського їжака.
Цього разу в двері постукав інший службовець з "Великого Національного". Молодий хлопець із запухлими від неспання очима.
— Ти сам із цим не впораєшся,— сказав слідчий, коли юнак вийшов і ключ у дверях знову повернувся двічі.
— Тобто ти візьмеш на себе цю операцію?
— Чому б ні? Скидай правий черевик і шкарпетку.
— Саме так мені сказав ваш шеф, учора ввечері.
— Цієї хвилини шеф нас не цікавить. Зараз запалю сірник і продезинфікую шпильку.
Той сів на ліжку, скинув правий черевик і шкарпетку.
— Ось побачиш, як любісінько вийдуть усі колючки, одна по одній. Тільки повернися до лампи, бо так світло б'є мені просто в очі.
Потім настали останні години ночі. В якийсь момент ми обидва відключилися. Як інакше це можна назвати? Ми вичерпали усі теми, і, природно, втома та неспання зробили нас мовчазними.
То ми сиділи на стільцях або ліжку, то міряли кроками кімнату, від стіни до стіни, то підходили до зачиненого вікна.
— Чого це ми задихаємося при зачиненому вікні?— сказав я і розчахнув стулки.
— Я це також хотів сказати, проте не наважувався.
— Чому? Треба було сказати. Ми почаділи від задухи, і тільки зараз мені спало на думку відчинити вікно.
— Там мряка! — зауважив він, висунувши руку надвір.
— Справді? Отже, Менеджерів прогноз виправдався. Тепер почнеться дощ.
— Уже пішов. Котра година? Мій годинник зупинився.
— За двадцять п'ята.
— З хвилини на хвилину з'явиться Менеджер.
— Не чекай його раніше п'ятої. Проте, справді, скоро ми знову будемо втрьох.
Ми обмінялися ще кількома незначущими словами, потім я захотів до туалету. Зачинив вікно і звелів йому стати біля дверей.
— Цей фокус мені відомий! Я стоятиму і співатиму державний гімн, як уже робив.
Спричинився до цього протяг. Повіяв вітер, і вікно кімнати розчинилося. Чи то воно добре не зачинилося, чи то слідчий погано його причинив. Головне, що з цим протягом хряпнули і зачинились двері туалету. До того моменту все було спокійно і добре, але тепер картина цілковито змінилася.
Коли той побачив, що вікно відчинилося, а двері туалету зачинилися і слідчий не може їх відчинити, він відчув, як вітер ніби потяг його до вікна. Одним стрибком вискочив на підвіконня і ступив на карниз. Тільки б дістатися до службової драбини, і тоді агент служби безпеки уже не зможе перетяти йому шлях. Карниз був вузенький, і він просувався дуже обережно, тулячись до стіни. Він нічого не думав, та й навіщо було думати? Його вів уперед інстинкт порятунку.
Ну, а слідчий, тільки-но зачинились двері туалету, відчув себе, як вовк у пастці. Смикнув двері і зрозумів, що вони замкнулися. Смикнув ще раз — нічого не вийшло. Тоді навалився на двері всім тілом, і вони піддалися.
— Ти не втечеш! — гукнув він, виходячи в кімнату з револьвером у руці.
Але кімната була порожня. Той, звичайно, встиг вилізти на карниз. Світло в кімнаті — лампа на стелі та дві настінні — заважало йому роздивитися щось надворі. За якусь мить він погасив усі лампи. Хлопець із кафе "Спорт" був за три-чотири метри від вікна, на карнизі. Притиснувшись до стіни, він поволі просувався вперед. Тепер, коли в кімнаті не було світла, слідчий бачив його дуже добре. Дощ посилився і не давав тому просуватися швидше.
— Ти не втечеш, чуєш? — вдруге крикнув йому слідчий, злігши на підвіконня і націлюючись.
Тоді той зупинився і повільно обернувся до вікна. Серце його калатало. Гру він програв остаточно. Спроба утекти в останню мить не вдалася. Якби агент служби безпеки затримався в туалеті ще хоча б дві хвилини, він би встиг дістатись до службової драбини, блискавично спуститися вниз, вислизнути на вулицю і податися до вокзалу, а там заховатися серед порожніх вагонів або ще десь, куди привели б його доля та інстинкт. Поки встановить зв'язок з організацією. Але тепер було запізно, агент служби безпеки стояв на підвіконні за три метри, наставивши на нього пістолет: два дула — два маленькі кола, готові його вкусити, а він їх не вкусить. Вони вкусять його на смерть двома круглими зубками. Як йому втекти від двох маленьких кіл, що дивляться на нього, мов очі гіпнотизера, з триметрової відстані, і прип'яли його до карниза, до стіни. А внизу прірва завглибшки в сім поверхів.
— Тепер уже запізно! — сказав я йому не дуже голосно, щоб не розбудити "Великий Національний".
Мене не влаштовував галас, він би перешкоджав моїм діям. Я кинув оком на годинник. За десять п'ята чи щось таке. Якщо прийде зараз Менеджер, він підніметься по службовій драбині і перетне йому шлях. Або вийде з вікна іншої кімнати. Або скличе обслугу готелю, і вони розтягнуть унизу сітку. Атож, якщо з'явиться Менеджер, ми удвох напевно схопимо його.
Він балансував на двадцятип'ятисантиметровому карнизі, мов акробат на канаті, на висоті сьомого поверху, і не знав, що робити далі. Добиратися до службової драбини тепер не мало сенсу. Агент служби безпеки не стане за ним гнатися, але вистрелить у нього. І він не схибить — це справжній ас у стрільбі з пістолета. А що в кімнаті темно, то він являє собою чудову мішень, стоячи на повен зріст, освітлений відблисками вокзальних вогнів. І чому він не спробував утекти раніше, під час їхньої унікальної прогулянки в місті, коли було більше надії-на-успіх? Чому зважився тільки в останню хвилину? — Ти не втечеш, чуєш? — Глухий голос слідчого лунав наче з безодні, а він приклеївся до стіни і застиг нерухомо.
Чого він чекав? Чому не добирався до службової драбини? Це означало постріл. Постріл у ноги, щоб тільки його поранити. Але скільки можна простояти на карнизі в двадцять п'ять сантиметрів завширшки? Він ще чіплявся за стіну, але чи надовго? Під ним сім поверхів порожнечі, а на дні плити внутрішнього двору. Своєю спробою втекти він дав доказ, якого їм бракувало, якого вони, мабуть, і домагалися. Що ж тепер робити? Повернутися до кімнати? З таким доказом своєї причетності? Тепер він у їхніх руках, і вони намагатимуться витягти з нього все, що він знає про організацію. Допит у Центрі анітрохи не буде схожий на допит у службі безпеки їхнього міста. Отже, вихід один: кинутися в порожнечу з висоти в сім поверхів. Але він не знаходив у собі мужності заподіяти собі смерть.
На щастя, шеф замовив номер не на першому поверсі. Якби кімната була на першому поверсі, то при такому нещасливому випадку, коли двері туалету замкнулись і на кілька хвилин розлучили мене із затриманим, я б його тільки й бачив! Вистрибнув би на вулицю — і де б я його шукав уночі?! Тепер же я встиг прип'яти його на карнизі на відстані трьох метрів від мене. Ось він обміркує ситуацію і повернеться до моїх рук. А проте це страшенно важко — повернути його до кімнати. Він може оступитися або навмисне стрибнути вниз. Четвертий із справи "Туалетний папір" ковтнув ціаністий калій. А запідозрений — тепер уже злочинець, причетний до справи "Кафе "Спорт",— може зробити стрибок у смерть. Треба поспішати. Зосередити всю свою увагу, щоб уникнути катастрофи наприкінці. Запідозрений перестав бути просто запідозреним, тепер я знаю, що він злочинець. План дав наслідки, геніальний План спрацював у ньому і дав доказ, якого нам бракувало, зізнання, яке інакше хтозна, чи ми одержали б. Треба зосередитися! В усякому разі, Менеджер з'явиться з хвилини на хвилину. Кімнату я замкнув, проте він зрозуміє, що тут робиться, і або відімкне двері іншим ключем, або висадить їх, або прострелить замок. Це не проблема. Єдина проблема — не відходити мені від вікна, не спускати з нього очей ні на секунду, знайти спосіб повернути його в кімнату.
Його опанував страх, що він знову потрапить до їхніх рук і на нього чекатимуть такі випробування, яких він не витримає. Ні, вів не хоче подарувати їм таку радість: знову мати його в своїх руках з печаттю провини, якою він сам себе позначив. Унизу під ним — безодня. Досить ступити з карниза, і через секунду — кінець його мукам. Двадцять п'ять сантиметрів — це ніщо. Проте не було сили зробити цей крок у смерть. На вокзалі паровоз почав маневри. Чи сам тільки паровоз, чи з вагонами? У темряві нічого не видно. Бачить він лише дві фари паровоза, два осяйні маленькі кола.