До того ж у них народжуються не тільки хлопчики, а серед перевертнів випадкові дівчатка завжди були безплідними. У важкі часи їх убивали, у більш благополучні — вирощували і найчастіше продавали до турецьких борделів. Вовки, можливо, зневажали гроші, але життя поруч з людьми означало, що вони повинні були мати їх, хоча б для того, щоб купити зброю.
Міхєй доскочив до першого ворога. Це був потужний чолов'яга, озброєний окутим металом ціпом з гострими цвяхами. Він легенько замахнувся ним, як тростиною, ефектно відлякуючи інших нападників з першої миті, коли Возак, один із найсильніших розбійників, ліг біля його ніг із розколотим черепом. До чолов'яги стріляли, але в метушні та темряві влучити в нього було нелегко. Крім того, куля могла влучити у своїх.
Міхєй кинувся до велетня. Він не зупинявся ні на мить, коли важкий ціп мчав йому назустріч. Він міг бачити в темряві набагато чіткіше, ніж його здобич, і, крім того, на його вовчі відчуття людина не рухалася блискавично. Без жодних зусиль він могутнім стрибком перескочив через смертоносну зброю, що розсікала повітря.
Він перекинувся через праве плече, лівою рукою витягнув з-за пояса пістоля. Коли підвівся, то був на крок позаду суперника. А той вже розвертався, щоб ударом по діагоналі знизу вдарити сміливця по голові. За своє розбійницьке життя він надивився більш ніж достатньо таких стрибаючих бліх. Він відчували себе швидшим за здоровенного козака, але чи то переоцінив себе, чи то недооцінив того. У всякому разі, не було нікого, хто, опинившись біля ціпа, залишився неушкодженим.
Аж до сьогодні…
Міхєй вистрілив до того, як обкований дрючок пройшов половину шляху. Влучив просто в скроню.
А потім він упав плазом, дозволяючи цепові пройти над собою, який все ще несло силою імпульсу.
Він підскочив і побіг в бік найбільшого галасу, де лютував Кирило, милуючись виглядом розбризканою кров'ю. Міхєй знову побачив, як у його приятелеві, навіть у його людській подобі, майже неймовірна жорстокість переважала над розумом. Сам Грищий вбивав без особливого задоволення, коли виникала потреба. Кирило шукав нагоди поборотися. Він пасував до цих розбійників, був на них схожий. Жорстокий, як тільки може бути людина… Але жоден вовк, відомий Міхєєві, не виявляв такої турботи про своїх вадер і цуценят.
Було видно, що Кирило не тільки опікувався ними згідно з правом, але відчував щось більше, те, чого Грищий не розумів. Зате це, здається, розуміли вадери жорстокого вовкозака і виявляли до нього неймовірну прихильність. Однак Міхєй нічого подібного уявити не міг. Його вовчиці мали народжувати дітей, боротися за їхнє життя, якщо потрібно, але не більше. Він підтримував їх і запліднював, і цього було достатньо. Все по вовчому праву. Праву виживання…
Те, що вони робили зараз, також випливало з цього. Треба було вижити, а з розбійниками було легше. Принаймні поки що.
Бійка закінчилася швидко. Серед імпровізованих наметів валялися трупи. Втрати розбійників були невеликими – загинув лише Возак, ще двоє отримали не дуже серйозні поранення. А от серед тих, на кого напали, вижив лише один. Скапулярій наказав взяти його в полон, тому що він бився надзвичайно мужньо, відбиваючи нападників навіть тоді, коли всі інші вже впали. І до того ж він був у синій формі.
– Князь Вишневецький багато віддасть за бунтівника зі своїх рядів, — сказав він, холодно дивлячись на в'язня. – Ти довго будеш помирати, і нам багато часу займе рахування грошей, які ми за тебе візьмемо.
– Я не від Яреми! – прошипів спійманий.
– Від нього чи не від нього, – усміхнувся Скапулярій, освітлюючи йому обличчя смолоскипом, – але ти втік від свого війська, гадаю, Його Королівська Величність не буде над цим роздумувати. Він платить за повстанців, і цього нам достатньо.
– Та від Хмеля я! – запротестував арештант. – А свиту та штани в кості виграв!
– Завжди я кажу, що гра в кості доводить людей до згуби, — сказав ватажок грабіжників. – Якщо ти від Хмельницького, тоді чого шукав серед мародерів? Тобі в січі сидіти треба, в похід проти ляхів готуватися. Або проти волохів, бо про наміри цього жадоби багато чого кажуть.
Полонений кинувся до Скапулярія, але був зупинений сильними руками.
– Ти б не обмовляв гетьмана, якби я мав зброю в руках! Павло Мелех не пустив би такі образи безкарно!
Ватажок задумливо глянув на полоненого.
– Хто знає? Можливо і від Хмеля? Насправді, дехто з вас має звичку йти на розбій, коли у вас є спокій і тиша. А може і не від нього? Щось твоє ім'я мені знайомо звучить. Доведеться подумати про те, що з тобою. Тільки не тут. Повертаємось! – підвищив він голос. – Вовки вперед!
Міхей і Кирило відразу зникли в темряві.
– Надоїли вже мені покрикування цього вилупка, — тихо, але рішуче сказав Кирило, коли вони відійшли. – Ми вовки, а він використовує нас, ніби пахолків найняв. Давай кинемо їх під три чорти і пошукаємо кращого місця, щоб перечекати.
Міхей похитав головою.
– Не зараз. І мені весь цей Скапулярій огидний, який не може утримати в руці важкої шаблі, а править, мов якийсь велетень. Поки що ми в безпеці серед розбійників, нам не треба приховувати свою природу. Почекаємо, аж у січі трохи затихне, доки запанує спокій, а тоді повернемося подивитися, що там, може, вдасться вмовити раду, щоб дозволили мені двобій з Грегорієм.
Кирило не відповів. Він нахилився вперед, уважно прислухаючись. Міхей лише злегка знизав плечима і поправив оселедець, що спадав йому на праве око. Після прибуття до лігва бандитів потрібно буде його трохи підрізати.
□□□
Козаки стояли перед Хмельницьким, який, явно розізлений, крокував туди-сюди по кімнаті.
– Набрехав вам Павло Мелех, — сказав він, зупиняючись перед Зайцем. – Я не наказував садити Гринька Шпака на палю. Ви повинні знати, що в момент, коли це сталося, я вже був тут, у Білій Церкві!
– То хто ж, пане гетьмане, мав достатньо повноважень, щоб наказати стратити заслуженого воїна? – запитав Ілля.
– Власне, хто? – вставив Лівка і зашипів, коли Поріг, остерігаючи, стиснув йому руку.
Хмельницький спохмурнів, від чого його грізне, хоч і пухке обличчя набуло виразу тваринної лютості.
– Набрехав вам Мелех, — повторив він. — Тільки не знаю чому. Відомо, що він той ще плетун, але ніколи так не брехав!
– Але хто в такому разі…
– Я ще точно не знаю, – перебив Хмельницький, – але в мене є здогад. Він не залишиться безкарним, я вам це обіцяю. Тепер знайдіть місце для ночівлі та будьте готові. Незабаром ми вирушаємо до вовкозачої січі, тієї самої, що перебралася на Гілевщину після різні на Залізних Хуторах.
Ілля стрепенувся і глянув на Порога. Це не пройшло повз увагу гетьмана.
— Що, саме тамошні вовкозаки викрало дружину вашого хорунжого? Нехай вам не прийде в голову піти зараз до Костенка і попередити його. Що б він ще зробив? Його жінка або мертва, або опинилася в гаремі одного з тих хтивих паскудників. Вони ж дияволи втілені, перевертні набридлі!
– Мені навіть і в голову не приходило йти до Сергія, — буркнув Ілля. – У бідолахи і без того турбот вистачає.
– До речі, а де він є? – раптом спитав Хмельницький, зупинившись перед Пастухом.
Козак нічого не відповів, дивлячись прямо в очі гетьманові.
– У безпечному місці, – відповів Семен за свого супутника.
– І, як припускаю, навіть під тортурами не зможу витягти з вас, де?
– Ви нас, пане гетьмане, на муки збираєтесь віддати? – запитанням на запитання відповів Ілля.
– Та де там, – нещиро засміявся Хмельницький. — Був би переполох, якби я наказав катувати хоробрих хлопців саме перед походом, щоб з'ясувати місцеперебування якогось підхорунжини. Ідіть же, соколи. Сьогодні на мене ще чекає багато важливих розмов.
Коли вийшли на вулицю, Семен сплюнув.
– Хтось з них бреше, — сказав він. – Або гетьман, або Мелех.
– Або і той, і той, — задумливо сказав Ілля.
– Як так? – спитав Лівка.
– Дай мені подумати, — гримнув на нього Заєць. Він повільно рушив до найближчої корчми, звідки доносилися звуки теорби[10] та хрипкий голос співака.
Вони сіли на лаву – Ілля в голові столу, Поріг праворуч, Пастух ліворуч.
Вони схилили голови один до одного.
– І що надумав? – спитав Лівка.
– Щось у мене в голові складається. Скажу, але спочатку щось вип'ємо та поїмо.
Він кивнув бородатому єврею, що метушився серед гостей. У цю годину було не дуже людно, тому той підійшов негайно.
– Меду і пива давай, тільки найкращих, – Ілля потряс пузатим гаманом.
Єврей вклонився, а потім кивнув своєму помічнику.
– Лети до пивниці, Шльома, — наказав. – Наточи панам меду з тієї бочки, що на кінці стоїть. Ти ж знаєш, з якої.
– Тільки багато! – прибавив Семен.
– Чув? – спитав корчмар.
Хлопець побіг, наче під ногами горіло. Ці троє вусатих козаків не виглядали такими, що пишаються чеснотою терпіння.
– А тебе, пархатий, – сказав Заєць, хапаючи єврея за комір і притягуючи до себе, – попереджаю, щоб ти не подавав гіршого напою, коли вважатимеш, що нам дим з голови йде, і ми смаку не відчуваємо. Бо я цю нору з димом пущу.
– Але ж, пане козак, – вигукнув переляканий корчмар, – я ніколи не обманюю таких можних панів. Навіщо мені наражатися на гнів, коли і моя дружина Ривка, і маленькі дітки, і цей приблуда Шльома мусять з таверни виживати! Я мав би бути зовсім дурним, щоб гнівати таких славних молодців... Я бідую, ваша милосте, але бідую чесно...
– Іди вже. – Ілля відштовхнув єврея. – Ти смердиш часником, ніби нічого іншого не їси. А про біду розповідай іншим. Принеси хоч якусь жратву.
– Бідність у місті, як і скрізь, – заскиглив корчмар. – Я можу подати вам, панове козаки, тетерю[11]… І шматок м'яса, якийсь…
Ілля грізно підвівся.
– Слухай, ти зловживаєш моєю терпінням. – Він витягнув із гамана золотий денар і поклав його на лаві. – У степу можна краще поїсти, бо достатньо стрілу випустити, щоб вполювати якогось бабака! Вибір за тобою, єврею. Або принесеш не жодну тетерю чи іншу мерзенну їжу, а смачну уху, тричі варену, як для купців, до того м'ясо і хліб, і я заплачу чесно, як бачиш, або влаштуємо тут таке гуляння, що від корчми нічого не залишиться!
– Як забажаєте, панове.
Слуга незабаром приніс глечик меду, а потім швидко роздав кожному з козаків повні коновки пива і кухлі.