Та ось виступає наперед вона в паде-де з принцесою Анною-Софією і граційними рухами змальовує їй невимовні розкоші й радощі кохання. Тоді знову всі танцюють разом, сходяться й розходяться, виконуючи важкі фігури, а тим часом невидимий хор за сценою в супроводі мелодійної струнної музики співає пастушкам хвалу:
... Ihr Nümphen hochberühmt, ihr sterblichen Göttinnen,
Durch deren Treff'ligkeit sich lassen Heldensinnen
Ja auch die Götter selbst bezwingen für und für,
Last nun durch diesen Tantz erblicken eure Zier.
Der Glieder Hurtigkeit, die euch darüm gegeben
So schön und prächtig sind, und zu den End erheben
Was an euch göttlich ist, auff dass je mehr und mehr
Man preisen mög an euch des Schöpfers Macht und Ehr[91].
На цьому балет скінчився, і гості розійшлися по саду. Ті гуляли поміж освітлених дерев, а ті відпочивали в гарно прибраних гротах; пажі, зодягнені під італійських чи іспанських продавців садовини, розносили вино, тістечка й солодощі у плетених кошиках, тримаючи їх на голові.
Ті, хто виступав у балеті, тепер теж приєдналися до товариства, і їх засипали компліментами за майстерність та вправність, але всі зійшлися на думці, що після кронпринца і принцеси Анни-Софії ніхто так гарно не зіграв своєї ролі, як мадам Гюленлеве. Їхня величність король і королева, а також курфюрстова склали їй найвищу хвалу, а король додав, що навіть сама мадемуазель "Ля Бар не виконала б тієї партії з більшою грацією і натуральністю.
До глупої ночі буяло свято на освітлених доріжках, у садовій залі, звідки скрипки та флейти манили до танців, і коло накритих столів, що угиналися від напоїв та наїдків. Веселощі перехлюпнули навіть на озеро: звідти до саду долинав радісний сміх із обвішаних ліхтариками гондол.
Скрізь було повно людей: найбільше там, де горіло світло і грала музика, менше — у місцях, віддалених від світла, але навіть там, де панувала цілковита темрява, де згуки тонули в шепоті листя, гуляли веселі гурти й мовчазні пари. Ба навіть у далекому гроті аж у самому кінці саду знайшов собі сховок один самітний гість. Він був у кепському гуморі. Невеличкий ліхтарик угорі серед листя кидав тремтливе світло на його похмуре обличчя й насуплені брови.
Русяві брови.
То був Сті Гей.
— ... Е di persona
Anzi grande, che no; di vista allegra,
Di bionda chioma, e colorita alquanto[92], —
шепотів він сам до себе.
Йому не минулося так тих чотири чи п'ять тижнів, що він їх пробув із Марією Груббе. Вона його цілком зачарувала. Він тужив тільки за нею, мріяв тільки про неї, вона стала його надією і його розпукою. Він не вперше кохав, але такого лагідного, покірного, несміливого почуття ще не спізнав ніколи. І не те позбавляло його надії, що вона була жінка Ульріка-Фредеріка, а він одружений з її сестрою. А те, що його почуття до Марії уже з природи своєї було несміливе: "школярське кохання", казав він гірко. Тому в ньому було так мало жаги й так багато страху та захвату, а з іншого боку все ж таки стільки жаги. Гарячкова, болісна туга гнала його до неї, він хворобливо прагнув жити разом з нею у її згадках, мріяти її мріями, мучитись її муками, поділяти її сміливі думки, не більше й не менше. Вона була на сцені така гарна, але ще чужіша, ще дальша. Її круглі чарівні плечі, буйні груди і стрункі ноги просто лякали його, він боявся тої тілесної пишноти, що надавала їй ще більшої принади, ще більшої довершеності; на саму думку про її прекрасне тіло він починав тремтіти і йому забивало дух. Він не насмілювався віддатись його чарам, боявся своєї пристрасті, того полум'я, що десь жевріло глибоко в грудях, ладне вихопитись до самого неба. Бо щоб ті руки обняли його за шию, щоб ті вуста торкнулися його вуст... Ні, то божевілля, шалена маячня! Щоб ті вуста...
Paragon di dolcezza!
. . .
bocca beata,
. . . bocca gentil, che può ben dirsi
Conca d'Indo odorata
Di perle orientali e pellegrine;
E la porte, che chiude
Ed apre il bel tesoro,
Con doleissimo mel porpora mista[93].
Він на мить аж підвівся на лавці, наче з раптового болю: ні, ні! І знову вхопився за свою покірну любовну тугу, подумки припадав до Маріїних ніг, чіплявся за своє безнадійне кохання, уявляв собі її байдужість... і враз Марія Груббе вродилася перед ним у склепистому отворі грота, ясна на тлі нічної темряви.
Цілий вечір її не покидав якийсь дивний щасливий настрій: вона почувалася такою впевненою, здоровою й дужою. Святковий гамір і музика, упадання й захват чоловіків — усе те послалося перед нею, мов шарлатовий килим, і вона радісно ступала по ньому, така захоплена, впоєна власною красою. Її гаряча кров наче стріляла з серця яскристим промінням і відбивалася принадною усмішкою на вустах, зористим блиском в очах і чарівними переливами в голосі. Душа її була переповнена спокійного тріумфу, в думках панувала безхмарна ясність, а в серці буйно розквітало відчуття сили й гармонії.
Ніколи вона ще не була така гарна, як тепер, — із гордовитою усмішкою щастя на вустах і величним спокоєм королеви у виразі обличчя і в погляді. Така вона стояла тепер у склепистому отворі грота, ясна на тлі нічної темряви. Вона подивилася на Сті Гея і зустріла його безнадійно-захоплений погляд. Тоді схилилася над ним, співчутливо поклала білу руку йому на голову й поцілувала. Не з кохання, о ні! Як король, що дарує вірному васалові коштовного персня на знак своєї королівської любові й ласки, так вона в спокійній щедроті подарувала йому цілунок.
Та нараз... нараз упевненість на хвильку покинула її, вона почервоніла й опустила очі.
Якби Сті Гей скористався тією хвилькою, якби потрактував її поцілунок за щось більше, ніж королівськийдар, він назавжди втратив би Марію Груббе. Проте він лиш мовчки вклякнув перед нею, вдячно притулив її руку до своїх уст, тоді шанобливо відступив, скинув капелюха й глибоко, поштиво вклонився. І вона гордо пройшла повз нього — із грота в темряву.
XII
У січні тисяча шістсот шістдесят четвертого року Ульріка-Фредеріка призначено намісником до Норвегії, і на початку квітня того ж таки року він перебрався туди.
Марія поїхала з ним.
Стосунки між подружжям за останній час майже не покращали, тільки що брак взаємного розуміння і взаємного кохання вони обоє визнали за річ неминучу і виявляли це в тому, що вельми церемонно обходилися одне з одним.
Замешкавши в Агерсгусі[94], вони жили так рік чи півтора, і Марія з свого боку й не хотіла ніякої переміни, однак з Ульріком-Фредеріком вийшло інакше: він знову закохався в свою дружину.
Якось узимку надвечір, коли почало смеркати, Марія сиділа сама в маленькій кімнатці, що з давніх-давен звалася "пуделком".
Стояла вогка вітряна погода. У вікна зазирала сіра темрява. Мокрий сніг грубо поналипав у кутках маленьких шибок, майже наполовину затуляючи зеленкувате скло. Холодний вітер з дощем, що бурхав між високих мурів, здавалось, відбився глузду, бо кидався наосліп у брами та двері, а то раптом здіймався просто вгору, якось хрипко, по-собачому виючи. Вітер загримотів по даху протилежного будинку, хвилею прокотився по мурах та вікнах і відразу стих. Коли це налетів знову, заревів у коминку, аж полум'я принишкло зі страху, а білуватий дим перелякано вигнувся, мов гребінь хвилі, в напрямку отвору, ладен утекти до кімнати, але вже наступної миті закучерявився легкою, тоненькою голубою цівкою в димар, а полум'я загукало йому вслід, застрибало й сипнуло навздогінці повними пригорщами іскор. Аж тепер полум'я розгорілося по-справжньому. Задоволено бурмочучи, розляглося на жару, на попелі й на полінах, шипіло й клекотіло з утіхи в білій березовій деревині, муркотіло й витягалось, як руда кішка, хитро, вдоволено лижучи омахами своїми носи почорнілим полінам і розпеченим головешкам.
Дух веселого вогню, червоний, теплий і ясний, струмів у маленьку кімнатку. Мерехтливим світляним віялом вигравав він на викладеній плитками підлозі, ганяючи мирну темряву, аж вона тремтячими тінями боязко ховалася праворуч і ліворуч за вигадливими ніжками стільців, тислася по кутках, витягалася вздовж широких заломів або пласко лягала під велику скриню.
Нараз коминок застугонів, одним махом утягнув у себе світло й тепло, і темрява тепер вільно розлилася по всій підлозі, по кожній плитці й по кожній дошці аж до самого вогню. Та потім відблиск полум'я знову побіг підлогою, темрява кинулась навсібіч, а світло гайнуло за нею попід стіни, попід двері, аж до блискучої спижевої клямки. Темрява ніде не могла сховатися: ось вона видряпалася по стіні під стелю, наче кішка на дерево, а світло бігало й стрибало внизу, наче пес під деревом. Навіть між начинням на скрині темрява не мала спокою, бо червоні як рубін шклянки, блакитні келихи та зелені чарочки засвічували свої ліхтарі й допомагали світлові шукати втікача.
А надворі не переставав бурхати вітер і дедалі густішав морок, проте в кімнатці горів вогонь, танцювало світло, і Марія Груббе співала — тоді, як пригадувала слова, а як ні, то просто мугикала саму мелодію. В руках вона тримала лютню, але не грала, тільки подеколи торкалася струн, видобуваючи з них кілька чистих згуків, що довго не змовкали.
Співала вона одну з тих приємних, смутних пісеньок, від яких і крісло стає м'якіше, і кімната тепліша, одну з тих тихих мелодій, що плинуть самі собою у хвилини лагідної зажури, і голос звучить тоді так утішно й повно, так широко й легко. Марія сиділа перед самим коминком, осяяна червонавим світлом, і співала так безтурботно й задоволено, наче пестила себе власним голосом
Та ось відчинилися низькі двері, і в них з'явилася висока постать Ульріка-Фредеріка.
Марія відразу замовкла.
— О мадам! — вигукнув він з лагідним докором, підходячи до неї, і на обличчі йому проступило благання. — Якби я знав, що потурбую вас своєю присутністю...
— Та ні, я просто співала, аби мої мрії не заснули.
— Приємні мрії? — спитав він і, схилившись до коминка, став гріти руки на блискучих червоних мідяних кулях.
— Мрії молодості, — відповіла Марія і провела рукою по струнах лютні.
— Авжеж, на старість усі про одне мріють, — засміявся він і глянув на неї.
Марія трохи помовчала, а тоді раптом сказала:
— Можна бути молодою і мріяти про давнє.
— О, як тут приємно пахне мускусом! А мою нікчемну особу теж згадувано в тих давніх мріях, якщо дозволите спитати?
— О ні!
— А проте був колись час...
— Усілякі часи бували.
— Так, мадам, але між тими всілякими була одна чудова пора, коли ви мене дуже, дуже кохали.