Спонукати його до цього кроку, щоб таким чином він сам дав службі безпеки доказ своєї причетності. Бо, звичайно, вони вжили всіх заходів, щоб він не міг утекти. Чекають, поки він
насмілиться, а тоді схоплять його знову, маючи козир, якого їм досі бракувало. І він уже ніяк не зможе виправдатись, якщо спробує втекти і буде спійманий,— а спіймають його майже напевне,— як то кажуть, "на гарячому".
Як зважитися на те, що намислив учора ввечері, коли шеф повідомив, що завтра вранці його переведуть у столицю? Така спроба — як двогостре лезо. Добре, якщо пощастить, а якщо ні — то він тільки дасть їм у руки зброю, якої їм зараз бракує, щоб покінчити з ним. Відколи його охопило це відчуття, він уже не міг зважитися на втечу. А йому часто траплялися такі нагоди під час прогулянки в місті. Скажімо, в перукарні, коли агент служби безпеки сидів, прип'ятий до крісла, обгорнутий серветками, весь у піні. І та нагода була не останньою. Але він так і не зміг наважитись, його тіпав страх, що саме цього домагається служба безпеки. Подумав він і таке: а що, як у грі бере участь ще й третій агент, який стежить за ними і готовий втрутитися, тільки-но він спробує утекти? Щоправда, він не помітив нікого, хто стежив би за ними, хто міг бути агентом служби безпеки. Проте його точила й ця підозра.
І ось тепер він сидить у номері сімсот сімнадцятому "Великого Національного" перед зачиненим вікном, удаючи, ніби розв'язує кросворд, ніби прагне вгадати ту "річку, що не тільки топить, а й пожирає". І яка користь, що він знов і знов перераховує все, що сталося, — і чого не сталося,— під час цієї унікальної, неповторної нагоди втекти, якою була їхня прогулянка по місту? Яка користь? Тепер запізно, нагоди вже не повернеш, а він не зробив нічогісінько, щоб нею скористатися! Вже дуже пізно! 2 години 27 хвилин. За дві з половиною години, а може, й раніше, Менеджер постукає в двері. Тепер уже нічого не вдієш, нічого не вигадаєш.
Аж дивно, що наш хлопець поводився так розумно, поки ми вдвох блукали по місту. Не спробував утекти, як ми припускали, як сподівалися. Звичайно, така його поведінка зовсім не означає, що він невинний. Такий невинний, що йому нема чого боятися. Може, він думав, що шансів на успіх немає. Може, навіть помітив, як весь час ходить за нами третій. Я не можу знати, що саме, але щось таки йому перешкодило! Мені навіть нецікаво знати. Головне для мене тепер — що буде далі. Ні на мить не можна послабляти увагу. Навіть тепер, коли він заблокований у номері готелю, він може з відчаю щось утнути. Скажімо, кинутися на мене, сподіваючись вивести мене з гри. Хто знає! Я і далі вдаю, ніби читаю "Вечірні новини", але вся моя увага скерована на хлопця з кафе "Спорт", що мучиться над кросвордом,— а звідки мені знати, що це не камуфляж, отой кросворд, і що він не готується вдарити мене з хвилини на хвилину.
В усякому разі, я не сподівався, що він так само спокійно гулятиме собі по місту і не спробує втекти, хоча нагоди траплялися досить часто. Інша річ — що б із цього вийшло. Бо ні я, ні наш третій не дрімали, і ми не допустили б, щоб і з цим сталося те саме, що з його співучасником із кафе "Спорт". Я недаремно кажу: "з його співучасником". Бо якби наш хлопець спробував утекти, його провина стала б доведеним фактом. Проте нічого такого не трапилося, і наша прогулянка почалась і закінчилась цілком спокійно. Чому? Перша можливість: хлопець із кафе "Спорт" невинний і через те такий спокійний і певний себе. Бувало так, що ми вже ладні були дати заарештованому посвідку про непричетність, а він, панічно боячись' допиту, на жорна якого мав незабаром потрапити, вдавався до втечі або самогубства і тим самим викривав себе. Можливо, хлопець із кафе "Спорт" справді невинний і тому не визнав за потрібне тікати. А може, винний, але вважає, що ми не маємо проти нього ніяких доказів? Можливо, думає, що його співучасник нічого не визнав, або, як і визнав, то не вплутав його. Не виключено, проте, й інше, про що я досі не подумав: може, він довідався, що його співучасник не потрапив до наших рук живим, і тому в нього нема причин непокоїтись. Може, його повідомили про це інші співучасники. Звідки мені знати?.. Я не можу бути певен, скажімо, що хтось із працівників служби безпеки не веде подвійної гри.
Щодо нашої прогулянки, то вдалася вона на славу. І як складова частина Плану, і як просто прогулянка. Кілька разів я пропонував йому продовжити прогулянку — і щоразу начебто під впливом хвилини. Потім запропонував перейти на "ти". Ми багато розмовляли — про се, про те, але здебільшого про свої враження від нашої більш ніж чотиригодинної прогулянки. Гоління у перукарні "Щирість"; мандри по вулицях; усякі дрібні події, що приваблювали нашу і часом не тільки нашу увагу; його апельсиновий сік і моя заморожена кава у кафе "Поступ"; двоє дівчат, подорож автобусом до моря і наші розваги на пляжі; футбол, у який ми грали з хлопчаками; весела прогулянка в парку розваг і пригода, яку ми несподівано пережили в "будинку таємниць" — усе це й багато іншого, чого я не можу зараз зібрати докупи, складає нашу прогулянку в місті. Лишається побачити, чи експеримент удався. Доведеться, проте, почекати. Може, довго, а може, й ні.
— Я тут занудився! — сказав слідчий.— Що нам, у біса, робити, аби згаяти час?
— Зіграємо матч-реванш у шахи?
— Е ні! Шахи мені набридли. Треба вигадати щось інше.
— Якби було щось почитати.
— Оце справді чудова ідея. Але де нам знайти книжки чи журна-, ли? Спитаю в адміністратора. Навряд чи йому сподобається, що дзвоню після півночі, та хай йому лихо! Ми заплатили, за цей готель і можемо вимагати, чого хочемо.
Телефон до адміністратора продзвонив шість або сім разів, і ніхто не брав трубки. Нарешті озвався голос, в якому не було нічого, що заохочувало б до розмови.
— Хто там? — наче сказав "Стій, хто тут?" із зброєю напоготові і пальцем на курку.
— Це я,— лагідно мовив слідчий.— Сімсот сімнадцятий. Я розумію, що вже трохи пізно вам дзвонити, але, може, у вас є якісь книжки або журнали? Ви дуже нас зобов'яжете!
— Ні, своїх у готелі немає. Проте я подивлюся, десь у шафі ми зберігаємо книжки, що їх забувають у нас постояльці. Гаразд, я вам надішлю те, що знайду.
— От і добре,— сказав той, коли слідчий поклав трубку.— Тепер ми трохи почитаємо, і час мине швидше. Знаєш, у дитинстві я читав куди більше, ніж коли став дорослим.
— Справді? І що тебе приваблювало найдужче?
— Детективи. Я прочитав їх тисячі, принаймні не одну сотню. Слідчий спохмурнів.
— Ну, якщо ти такий знавець детективів, то з тобою треба бути насторожі. Ти, мабуть, знаєш такі комбінації, що я про них і гадки, не маю.
Той засміявся у відповідь.
— Не турбуйся! Коли б я хотів застосувати якісь комбінації, я б зробив це під час нашої прогулянки по місту.
— А знаєш, що любив читати я в дитинстві? Рицарські романи. Відвага, пристрасть, палке кохання.
— Я цього не знав.
— Ти весь час повторюєш: "Я цього не знав". А звідки тобі знати? Бачиш, ми з тобою трохи пізно познайомились.
Хвилин за п'ять постукали в двері. Слідчий відімкнув.
— їх там не так багато, я приніс вам перші, які попали мені під руку,— сказав службовець, мабуть, той самий, що сидів біля телефону.— Вранці принесу вам ще.
— Не варто турбуватися. Ми хотіли лише на ніч, аби згаяти час.
— Не спиться? Так? Є чудовий і певний засіб: випити перед сном склянку гарячого молока. Тільки й усього!
— Справді? Починаючи від завтра, я так і робитиму. Сьогодні однаково уже пізно.
Слідчий двічі повернув ключ, замикаючи двері, укинув його в кишеню і поклав, книжки (були самі книжки, журналів — жодного) на столик.
— Яка риба нам спіймалася? — спитав хлопець із кафе "Спорт", що сидів на ліжку і лагодив свою запальничку.
— Маємо усього чотири книжки. Ось їхні назви. Перша: "Коротка історія війни тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого — сорок п'ятого років". Друга: "Практичні поради". Третя: п'єси Чехова. І остання: "Таємниці спальні". Отже, великий вибір. Вибирай на свій смак.
Той підвівся з ліжка і, ставши біля вікна, розгорнув "Практичні поради".
— "Хутра. Якщо ваша шуба дорого коштує, краще доручити її фахівцеві для чистки і зберігання. Якщо ваше хутрове пальто намокне, спершу просушіть його, а тоді розчісуйте м'якою щіткою".
— Я бачу, ти вирішив скористатися з цих порад,— сказав слідчий.
— Чом би й ні? Ось послухай ще: "Роги. Вироби з рогів слід чистити м'якою губкою, намоченою у воді з кількома краплями нашатирного спирту. Потім відполіруйте фланелькою, вмоченою в олію".
— "При випаданні волосся—два золотники нафталіну на півпляшки спирту... розчинити і вживати щоденно..."
Той із подивом поглянув на слідчого.
— Послухай-но, звідки ти вичитав про випадіння волосся? Адже "Практичні поради" взяв я. А в тебе в руках я бачу п'єси Чехова...
— Атож, це із "Трьох сестер". Початок першої дії. На сцені Ольга, Маша, Ірина, барон Тузенбах, Чебутикін і Сольоний. Іван Романович Чебутикін читає в газеті якраз те, що я тобі прочитав.
Той підійшов до слідчого, став праворуч від нього, нахилився і зазирнув у книжку.
— Ну що, побачив?
— Так.— Він нахилився ще дужче, перегорнув сторінку і, наче виконуючи роль, прочитав монолог Вершиніна, де той говорить.до Маші: — "Так. Забудуть. Така вже доля наша, нічого не вдієш. Те, що здається нам серйозним, значущим, дуже важливим,— прийде час,— забудеться чи буде здаватися неважливим. І цікаво, ми тепер зовсім не можемо знати, що власне будуть вважати високим, важливим і що жалюгідним, смішним. Хіба відкриття Коперніка чи, скажімо, Колумба не здавалися спочатку непотрібними, спішними, а яка-небудь дурниця, написана диваком, не здавалася істиною? І може бути, що наше теперішнє життя, з яким ми так миримося, буде з часом здаватися дивним, незручним, безглуздим, не досить .чистим, можливо, навіть грішним..."
— "Хто знає! А можливо, наше життя назвуть високим і згадають про нього з пошаною. Тепер нема катувань, нема кари на горло, нашесть..."
Той скоса поглянув на слідчого. Зрештою ніби наважився і сказав: — Не вірю, що ти це серйозно...
— Тобто?
— Ну, те, що ти сказав про нашу добу і...
— Це Тузенбах,— перебив його слідчий.— Це сказав Тузенбах, я просто повторив його слова.
— А, тоді інша річ!
І вони стали читати далі, репліку за реплікою, чимраз збудженішими і схвильованішими голосами.
Почав слідчий:
— "Що ж? Після нас будуть літати на повітряних кулях, зміняться піджаки, відкриють, можливо, шосте почуття і розвинуть його, але життя залишиться все таким самим трудним, сповненим таємниць і щасливим.