Біднішою, тому що знайомі, не завжди неприємні, туга кудись зникала, і повнішою, тому що відчувала єднання з іншими вовками. Вона боялася цієї спільноти й водночас бажала її, хотіла втекти з неї, розірвати мережу єдності зі зграєю, яка її обплутала, і водночас знала, що лише з іншими вовками вона зможе вижити, що лише з ними для неї може бути майбутнє. Знала, але чи означало це, що власне цього потребувала?
Вона не могла відповісти на це питання. Це мучило її, перебивало сон, встромлялося в голову, як гостра, неприємна колючка. Можливо, тому вона хотіла, щоб наступна повня настала якнайшвидше.
Вона сиділа на невисокому пеньку перед своїм сараєм, коли підійшов молодий воїн із похмурим обличчям і різкими навіть для вовка рухами.
– Іди зі мною, — прогарчав він, явно розлючений через те, що йому довелося розмовляти з самотньою, по суті нікчемною самицею.
– Куди? – запитала та, не встаючи.
– Дізнаєшся, коли прийдеш туди, – ще одне сердите гарчання. — Вставай!
Їй було байдуже. У неї не було бажання слухати якусь нову лайку і отримувати покарання. Того, що з нею сталося після випадку з жінками Кирила, було достатньо.
Грегорій розлютився на те, що Зіраша не доповіла про все відразу. Стара не постраждала, але Маріку на чотири дні позбавили їжі. Тоді вона зрозуміла, що означає бути ненажерливо голодною. Вона ніколи раніше не відчувала такого. Спершу їй здавалося, що ті кілька днів без їжі — це нічого; село часто голодувало ранньою весною, або ж коли татари спустошували околиці й нищили поля. А з вибухом повстання справи з припасами були такими ж самими, бо збройні загони козаків чинили не менше зла, аніж чужоземні загарбники, а іноді й були більш небезпечними в той час, коли іноді навіть не було ясно, хто свій, а хто ворог. Але голод вовка виявився набагато сильнішим, ніж людський. Маріці здавалося, що пульсуючий живіт розірве її зсередини, її весь час нудило, і вона відчувала постійне смоктання в животі, жінка ладна була віддати усе за шматок смердючого м'яса чи ложку сухої крупи. На жаль, її старанно охороняли. Ці чотири дні вона провела замкненою в сараї, біля якого постійно вартували двоє вовкозаків.
До кінця другої доби жінку трусили судоми голоду. Наступного ранку вона благала в охоронців будь-який шматочок їжі, обіцяючи відплатити вдвічі, але все марно. Четвертий день вона провела, згорнувшись калачиком у найтемнішому кутку, ослаблена, безнадійна, впевнена, що незабаром на неї чекає смерть. Крім голоду, жінка відчувала, що в неї закладене горло. Вона не могла зрозуміти, що це таке. Вірніше, знала донедавна, але це стерлося з її пам'яті. Вона була збентежена від цього, наче пропускала щось важливе, можливо, навіть найголовніше у світі.
– Вставай! – повторював вовк, усе більше сердячись. Якби залежало від нього, він би давно потяг жінку за волосся до січового отамана, але ця самка в очах закону належала Кирилу, і він не мав права торкатися її без наказу Грегорія, за відсутності басьорів, які виступали як голови родів.
Маріка неохоче встала й пішла за молодим вовком. На вигляд йому було не більше двадцяти, але скільки йому років було насправді? Загальновідомо, що тривалість життя людей-вовків розраховувалася по-різному, а свій молодий вигляд вони зберігають дуже довго.
Юнакові, який був перед нею, могло бути від двадцяти до сорока років. Можливо навіть більше. Ні, мабуть, уже ні, отаман не послав би старшого, більш знатного вовка звичайним охоронцем привести абияку вадеру.
Під стріхою, де збиралася рада, її чекав Грегорій. Він був один.
Невимушеним жестом він відіслав вовкозака, який супроводжував молоду жінку, що підтвердило її переконання, що вона справді має справу з молодим, мало що значущим самцем.
Маріка уважно глянула на отамана. Той виглядав так, ніби значно постарів від часу їхньої останньої зустрічі. Погляд його був тупий, а навколо рота — глибокі зморшки.
Він коротко глянув на неї, потім спрямував погляд кудись за її спину.
– Готуйся, самко, — сказав він грубо.
– До чого? – запитала та здивовано.
– Під час наступної Повні сім басьорів увійдуть в час тічки. Ти віддасися одному з них або всім по черзі, якщо так випаде.
Маріка вже думала, що її ніщо не може зворушити, що найстрашніше, що доведеться терпіти — це простий голод і те незрозуміле, болісне відчуття, нвбито вона забула щось важливе. В її голові почали промайнути хаотичні думки.
Старий вовк сказав це так спокійно, нібито це було щось звичайне…
Зараз... Для нього це було б нормою. Тим паче, що не він мав віддаватися розпаленим тічкою вовкам. Згадуючи те, що вона пережила, коли її зґвалтував Калмик, молода жінка тихо застогнала. Раптом вона подумала про те, що могло б її врятувати.
– Я ж жін... — зупинилась і виправилась, — я Кирилова вадера, ти сам так вирішив, отамане.
Тільки тепер він уважно подивився на неї, примруживши очі.
– А ти розумна, — повільно сказав він. — Але вадерою називаєш себе на виріст. Ми ще не прийняли тебе повністю до зграї. Це станеться лише тоді, коли в середині тебе проросте вовче насіння.
– А право? Ваше вовче право…
– Наше вовче право, сучко! – гаркнув Грегорій, і в очах його на мить спалахнув вогонь. – Для тебе дороги назад немає. Ти була вже перетворена, хоча ще не ініційована!
– Наше вовче право, — слухняно повторила Маріка. Вона не боялася гніву вождя, але не хотіла зараз його дратувати. — Хіба вадера не є власністю свого господаря?
– Так, — погодився Грегорій. – Але вона є теж власністю всієї зграї, як і кожен вовк. Я звертаюся до тебе від імені ради. Старійшини кланів погодилися, що в нинішній ситуації ми не повинні відмовлятися від усіх засобів, щоб забезпечити виживання січі.
– В якій це ситуації?
Грегорій підвівся. На мить Маріці здалося, що старий басьор її вдарить. Але він лише грізно гикнув і відповів: "Я з тобою говорю, хоч міг і нічого не сказати, лише наказати. Але я говорю для того, щоб ти розуміла, що і до чого, бо в ночі тічки не треба чинити опір самцям. Благо січі має перевагу над благом клану. Для вовків наближаються погані часи.
Вадери повинні народити якомога більше цуценят. Незабаром настане жахлива навала, якщо вірити тому, що ми чуємо із зовнішнього світу. Буря, яка може повністю стерти нас із цього світу. Раніше вовків тут було більше, ніж людей зараз.
Ми вели криваві війни, різали один одного, билися з усіма, хто намагався проникнути на наші землі. Люди називали нас скіфами і боялися більше чуми.
Але згодом сталося так, що нас ставало все менше. Ми не розмножуємося, як брудні маленькі чоловічки, ми не піддаємося статевій пожадливості щодня. Але ти, напевно, це і сама знаєш.
Маріка знала. Частину вона вгадала, а решту їй пояснила Зіраша, явно бажаючи підготувати її до виконання повинності. Кожен басьор приходив у тічку один або щонайбільше два рази на рік. Огидний Кара був в цьому плані винятком. Вадери народжували лише одне дитинча. Цього було недостатньо, щоб у розумний час відбудувати те, що вовки змарнували дурними сварками, не враховуючи, що там, де з'явиться вільний простір, незабаром напливуть люди.
– Ми не можемо дозволити собі марнотратство, — продовжував старий отаман. — Тому ти, як і всі придатні для розмноження самки Міхєя і Кирила, віддасися вовкам.
Жінка хотіла ще про щось запитати, але Грегорій не мав наміру витрачати на неї час.
– Мірзай проведе тебе до загороди Кирила. Зіраша вже все знає, вона підкаже, що робити, коли до тебе прийде вовк.
Маріка зчепила зуби й пішла за воїном. Коли проходили повз великий будинок, побачила молоду вовчицю з дитиною на руках. Мабуть, зовсім недавно народила… Звірячий помет, як кажуть вовкозаки. Щось в цій картині зачепило молоду жінку. Якийсь час вона роздумувала, що саме, аж раптом її як блискавою вдарило.
Вадера тримала дитину нібито якийсь предмет, як відерце, з яким йдуть до корів. Було помітно, що для неї це лише ще один помет. Не кохана дитинка, а цуценя, яке треба виростити великим.
І в ту ж мить хмарна пелена спала з серця. Можливо, вона не і не впала — на мить відкинулася назад, але досить сильно, щоб Маріка зрозуміла, що її хвилює. Туга!
Туга за власною дитиною, за милим личком сплячої Гальшки, за її крихітними губками, що присмоктуються до материних грудей. Боже на небі! Як вона могла так швидко забути цю тугу? Як вона могла це так глибоко приховати? Відтоді, як її засудили до голодування, молодиця жодного разу не подумала про свою маленьку. Ніби страшний, вовчий голод міг убити людські почуття.
– Рухайся! – покликав її Мірзай, бо вона мимоволі зупинилася, спостерігаючи за жінкою.
Маріка тупо подивилася на нього, а потім пішла дерев'яною ходою. Лише покрутила головою, дивлячись на цуценя, якого мати закутала в хустку і поклала собі на живіт, щоб обидві руки були вільні.
А потім Маріка витріщилася на спину вовкозака. Облизнула раптово потріскані губи й відчула, як від серця до голови тече прилив тепла.
І вона прийняла рішення.
РОЗДІЛ 9
Круха вистрілила з мушкетону, сигналізуючи про початок бою. Заряд з порубаних цвяхів пошаткував солдата, який йшов в її бік, прямуючи за межі табору, швидше за все, за природною потребою. А перед тим Кирило та Міхєй втишили охоронців ножами. Табір перед ними був, мабуть, не зовсім беззахисним, але точно його застали зненацька. Вони з криком кидалися між лігва нічого людей, які ні про що не здогадувалися. "Розбійники грабують розбійників", — подумав Міхей.
Дивні звичаї. Якщо вовчим зграям треба з собою розібратися і виникає гостра суперечка, вони зустрічаються у відкритому полі. Не завжди все закінчується бійкою, бо шкода крові. Ну так, але тут пояснювати було нічого. Деякі грабіжники вирішили забрати те, що зібрали інші. Коштовності, золото, дорогоцінні тканини… Вовк не розумів бажання володіти такими речами. А тим більше бажання вбивати власних земляків без жалю та вибору, як це робили їхні нові товариші. Марна трата крові... Ні, людям її не шкода. Адже вони можуть народити в будь-який час, вони здатні запліднювати самок цілий рік, тому їм не потрібно боятися, що якщо вони зазнають величезних втрат на війні або під час чуми, вони вимруть. Їм не потрібно так ретельно стежити за виживанням своїх цуценят, як вовкам.