— почав він спроквола, начебто бентежачись і вагаючись, говорити йому чи краще мовчати, — чи ви знаєте, що на сьому світі є потаємна спілка, яку можна назвати братством людей меланхолійних? То люди, що їм від народження дано іншу натуру та інші душевні прикмети, аніж решті всім. Вони мають більше серце й гарячішу кров, бажання й прагнення їхні глибші, жага дужча, а пристрасть буйніша й палючіша, ніж у простої собі шляхти. Вони зроду щасливці, очі в них ширше розплющені, всі чуття делікатніші. Життєві радощі і втіху вони п'ють цілим своїм серцем, тимчасом як інші все хапають їх своїми брутальними ручиськами.
Він замовк, зняв капелюха й почав гладити на ньому пишну китицю.
— Але, — повів він далі, стишивши голос, наче говорив сам до себе, — втіха з краси, втіха з пишноти світу у всіх її проявах, які лиш можна назвати, втіха з найглибших порухів душі, втіха з потаємних поривань і думок, що їх Людина й сама ніколи не годна до кінця збагнути, все те, що іншим завдає смертельної нудоти або кидає їх в обійми бридкої розпусти, — все те для їхніх душ немов цілюще зілля й коштовний бальзам. То єдині медові квіти життя, де вони беруть свою щоденну поживу, і тому шукають тих квітів скрізь, і знаходять там, де ніхто б і не сподівався, — під темним листям і на сухому гіллі... А ті, решта всі, — хіба вони розуміють, що в смуткові чи в розпачі можна втіху знаходити?
Він презирливо засміявся й замовк.
— Але чому, — спитала Марія і байдуже позирнула кудись убік, — чому ви їх називаєте братством людей меланхолійних? Адже ж вони думають тільки про радощі земні та про втіху, а не про те, що тисне на серце й завдає смутку?
Сті Гей здвигнув плечима й ворухнувся, немов хотів устати, наче йому набридло говорити на таку тему.
— То чому, га? — перепитала Марія.
— Чому! — крикнув він нетерпляче й погордливо. — Тому, що всі земні розкоші такі мізерні й скороминущі, такі фальшиві й неповні, тому, що кожна втіха, щойно розцвівши, як пишна ружа, вже губить пелюстки, мов дерева своє листя восени, тому, що всяка, навіть найбільша насолода в житті, ще в своїй осяйній красі і найпліднішому цвітінні сили бувши, ще не встигши пригорнути тебе до здорових грудей своїх, уже носить у собі смертельну хворобу, і коли вона діткнеться твоїх уст, ти відчуєш її передсмертні корчі. То хіба є чого радіти? Хіба ця думка не в'їдатиметься рудою іржею в кожний проблиск щастя, не приб'є згубною памороззю кожне почуття, що розів'ється в душі пишним квітом, не заморозить його аж до найглибшого коріння? — Він схопився з місця і, вимахуючи перед нею руками, повів далі: — А ви ще й питаєте, чого я їх зву меланхолійними, коли кожна втіха, тільки-но торкнешся її, міняє свою оболонку і стає відразою, коли всякий радісний поклик — всього лиш останнє тяжке зітхання радощів, коли краса швидкоплинна, а кожне щастя лопається, мов бульбашка.
Він став походжати туди й назад перед Марією.
— То ось що наводить вас на думку про монастир? — сказала Марія і, всміхаючись, опустила очі.
— Атож, мадам. Часто бувають такі хвилини, коли я уявляю себе замкненим у самітній монастирській келії чи ув'язненим у високій башті. Я сиджу одинцем біля свого віконця й стежу, як згасає світло і наступає темрява, а самотина, мовчки, тихо, а проте міцно й щільно, обплітає мою душу, мов виноградна лоза, і вливає мені в кров насонний сік... О, та я добре знаю, що се тільки уява й ошуканство! Ніколи самотина не здолає мене, я затужив би гаряче, як вогонь і червоне полум'я, усім своїм розумом, усіма чуттями затужив би за тим, що творить життя на землі... Проте ви все одно нічого не розумієте з того, що я тут базікаю. Ходімо, ma chère! Скоро піде дощ, он вітер зовсім стих.
— Навпаки, вигодинюється! Гляньте на небо — з усіх боків проясніло.
— Еге ж, де проясніло, а де й захмарилось.
— Мені здається, що дощу не буде, — сказала, підводячись, Марія.
— Присягаю, що буде, з вашого дозволу.
Марія побігла вниз.
— Чоловікова воля — ото його рай! — вигукнула вона. — Тож спускайтеся до свого раю!
Унизу Марія повернула в протилежний від замка бік, і Сті Гей пішов поряд з нею.
Він був задумливий і начебто не виявляв бажання вести далі перервану розмову.
— Слухайте, Сті, — почала Марія. — Гарної ж ви про мене думки! На погоді я не розуміюся і на тому, що мені кажуть, так само.
— Ні, чого ж.
— Але того, що ви мені казали, не розумію?
— Того ні.
— А тепер я присягаюсь, що розумію.
— Як вам відомо, присягою ока не виколеш, хіба що кулаком виб'єш.
— Хоч вірте, хоч ні, а я добре знаю важку тиху журу, що налягає на людину невідомо чому. Далебі, знаю. Панотець Єнс завше казав, що се туга за небесним царством, бо тільки там правдива домівка кожної християнської душі, але я в таке не дуже вірю. Нудьгуєш, мучишся, і хоч би тобі яка надія, хоч би яка втіха! Де там! Так, буває, наплачешся, так стане невимовно тяжко, так щось тебе точить, аж серце болить, і так стомлюєшся від своїх думок, що рада б уже й на світ не родитися. Проте я сумувала не через те, що світ і щастя такі швидкоплинні, — ні, про се я ніколи не думала. То було щось цілком інакше... Ох, я просто не годна сказати, що то за туга, але мені здається, що найчастіше бувало так, наче я журилася якоюсь прихованою вадою в своїй натурі, якоюсь внутрішньою хибою душі, що робила мене зовсім не схожою на інших людей, гіршою з усіх поглядів. Ні, навіть слів не знайдеш, щоб достеменно те почуття віддати! Розумієте, життя, світ здавались мені такими величними, невимовно прекрасними... Тішитися б та пишатися безмежно, що живеш у ньому, байдуже, чи то в смутку, чи в радощах, аби тільки страждати або тішитися насправді, а не вдавано, як у машкараді чи в карнавальній комедії. Хай би життя схопило мене в свої міцні обійми, принизило чи звеличило, але так, щоб у душі моїй не лишилося місця на інші думки, крім одної: про те, що мене звеличило чи пригнобило. Я прагнула розтопитися в своїй журбі або згоріти в радості. Ох, вам сього ніколи не збагнути! Коли б я була римським полководцем, що його на тріумфальній колісниці возять вулицями, то хотіла б, щоб у мені втілювалась перемога й захват народний, гордощі й радісний гомін юрби, музика сурм, сила і шана — все в одному грімкому згукові, а не таким бути, що з хворобливим шанолюбством і холодною зарозумілістю їде в колісниці й думає в серці своїм, як гордо він сяє в заздрісних очах натовпу і як безсило хвилі тих заздрощів лижуть йому ноги, і заразом відчуває вдоволено, як багряниця м'яко огортає йому плечі, а лавровий вінець холодить чоло... Розумієте, Сті Гею, се, по-моєму, й означає жити, се й є життя, якого я прагнула, але в душі знала, що мені воно ніколи не судилося. І все мене гнітило почуття, ніби то моя власна вина, ніби я вчинила якийсь гріх супроти себе самої чи сама себе збила на манівці. Не знаю, але мені здавалося, ніби вся моя тяжка біда від того й повстала, що я зачепила струну, якої не повинна була чіпати, а на її згук щось у мені порвалося, і його вже довіку не направити. Я ніколи вже не матиму снаги розчахнути двері життя, а стоятиму коло порога й дослухатимуся до бенкетної музики, непрохана, небажана, мов нелюба пасербиця.
— Ви? — мимоволі вихопилося в Сті Гея, але раптом вираз обличчя йому змінився, і він повів уже зовсім іншим голосом: — Ні, ні, тепер я розумію, що се таке. — Він похитав головою. — Боже мій, як же легко людині в таких матеріях саму себе обдурити! Наші думки так рідко звертають на правдивий шлях, що ми не шукаємо ані стежки, ні перелазу, а біжимо навмання, раді, як бачимо хоч якийсь натяк на слід, і ладні заприсягтися, що то й є цісарська дорога. Чи, може, я не те кажу, ma chère? Хіба обоє ми, кожне по-своєму, шукаючи причини свого смутку, не блукали й не брали першу-ліпшу думку, яка нам трапилась, за єдино правдиве пояснення? Хіба з нашої розмови не випливає, що мене тяжко гнітять думки про тлінність світу і всього земного, про те, що воно марно й скороминуще, а ви, люба моя своякине, натомість переконані, що ви Попелюшка, перед якою двері зачинено і світло погашено і якій нема на що сподіватися? Та все це не має ваги, бо як ми вже завели мову про такі речі, то легко впиваємося власними словами і скачемо на кожній думці, яку тільки нам пощастить осідлати.
У кінці доріжки вони стріли решту гостей і разом з ними подалися до замка.
Двадцять шостого вересня о пів на восьму вечора гарматна яса й оглушливі сурмові згуки врочистого маршу сповістили, що їхня величність король з королевою у супроводі його курфюрстської мосці принца Йоганна-Георга Саксонського та його найяснішої матері, з почтом найзначніших осіб держави обох статей подалися з замка в сад, аби подивитись на балет, що зараз мав початися.
Ряд смолоскипів кидав багряний бляск на червоний мур замка, що прилягав до саду, тиси й букшпани яскріли бронзою, а обличчя палали густим здоровим рум'янцем.
Ось двома лавами стоять драбанти[89] в малинових строях, виставивши в темряву обвиті квітами свічки; пучки світичів, смоляні каганці, вогненні кулі й штудерні ліхтарики то низько над землею, то високо в жовтому листі розсувають морок, прокладаючи осяйну дорогу врочистій процесії.
Світло яскріє на золоті й золотому шитві, виграє на сріблі й криці, леліє лискучими смугами на єдвабних керейках і шлейфах. Лагідно, мов червоняста роса, осідає воно на темному оксамиті й білими зірками спалахує на рубінах і діамантах. Червоні кольори змагаються з жовтими, ясні, мов небесна блакить, оторочують брунатний, поміж білими й фіалковими прозирає смарагдовий, кораловий тоне між чорним і бузковим, а жовто-брунатні, рожеві, крицево-сірі й багряні перемішуються між собою, ясні й темні, котяться один за одним строкатими хвилями.
І ось усе зникло — тільки в кінці доріжки ще вклоняються білі китиці пер, білі в темному присмерку...
Балет, чи машкарада, що ось-ось мала початися, зветься "Die Waldlust"[90].
На сцені ліс.
Кронпринц Християн грає мисливця. Він вихваляє радісне, привільне мисливське життя під густими кронами дерев, дами, прогулюючись, наспівують пісеньку про пахучі фіалки, діти граються в піжмурки поміж стовбурами і збирають ягоди в гарнесенькі козубці, бадьорі городяни тішаться чистим повітрям і прозорим виноградом, а дві придуркуваті баби, показуючи на митах, які вони закохані, ганяються за вродливим сільським парубком.
Потім на сцену випурхує лісова богиня, цнотлива Діана — її королівська високість принцеса Анна-Софія.
Зворушений курфюрст підводиться й обома руками посилає їй цілунки, а всі глядачі тішаться.
"Лісова богиня декламує, а її вельможний наречений, переповнений радісною вдячністю, підносить до своїх уст руки її найясніших батьків.
Як тільки зникає богиня, відразу з'являються селянин та селянка й виконують дует про щастя вірного кохання.
Тоді одна по одній ідуть веселі сцени: троє молодиків чепуряться й бавляться в траві, з'являються четверо офіцерів напідпитку, двоє селян повертаються у доброму гуморі з ярмарку, потім співає хлопець-садівник, декламує поет, і, нарешті, шестеро музик на якихось кумедних інструментах виконують хвацьку мелодію.
І ось остання сцена.
З'являються одинадцять пастушок: їхня королівська високість принцеси Анна-Софія, Фредеріка-Амалія та Вільгельміна-Ернестіна, мадам Гюленлеве і ще сім вродливих шляхтянок.
Пастушки дуже майстерно виконують сільський танок, що показує, як вони всі висміюють і дражнять мадам Гюленлеве, що поринула в любовні мрії і не хоче брати участі в їхньому веселому менуеті, глузують із неї через те, що вона віддалася в неволю і схилила шию під ярмом кохання.