Я не мав на руках аніякісіньких доказів, що План удався, а проте на всі сто був певен: з хвилини на хвилину, чи то в номері сімсот сімнадцятому готелю "Великий Національний", чи то під час подорожі до столиці, чи то уже в Центрі, коли наш хлопець раптом опиниться в іншій температурі, в жахливому холоді,— отож я був на всі сто певен, що наша труба ось-ось дасть тріщину і звідти витече потрібна нам інформація.
Щодо мене, то я зробив усе, що міг, для здійснення Плану. Керуючись і розумом і інстинктом, я просувався з великою обачністю і не
вчинив нічого, що могло б зашкодити Планові, не занедбав найменшої дрібнички для тріумфу Плану.
Тільки-но ми вирушили в дорогу, я створив оту сердечну атмосферу, яку передбачав План. Менеджер, звичайно, дуже мені допоміг.
І ось тепер, зосередившись у тиші сімсот сімнадцятого номера, я перебираю в пам'яті всі подробиці своєї сьогоднішньої поведінки, хоча всі пригадати їх неможлива. Але дещо можна. Наприклад, оте вдаване хвилювання, майже дурнувате, з яким я дивився на навколишній краєвид і той обмін репліками з Менеджером, який миттю усе збагнув і дуже розумно зайняв протилежну позицію, ніби він не такий, як я. Щоб досягти контрасту, який добре нам тоді прислужився.
Потім, коли ми потрапили в тисняву На перехресті з Національною-40, я вийшов з машини і назбирав польових квітів. Приладнав букетик до панорамного дзеркальця, а наш хлопець охоче мені допоміг. Тоді я дав йому синю квіточку, щоб він встромив її в петельку. Тобто я зробив усе те, чого за інших обставин не робив би нізащо і навіть дратувався б, побачивши, що таке робить хтось інший. Але заради тріумфу Плану я натягнув маску і зіграв відповідну роль.
Неможливо за годину зібрати в пам'яті всі деталі, з яких потроху, поки ми мчали зі швидкістю 110 кілометрів на годину, почав набирати реальних форм План. Удавано дружні і щирі розмови, приязні погляди, усмішки, коротше кажучи, інтимна атмосфера,— але не занадто,— в якій хлопець із кафе "Спорт" мав дихати усе вільніше, помалу зігріватися, розкриватися,— в такий спосіб ми наближали хвилину, коли він розколеться. '
Хіба не досконало ми розіграли сцену з карбюратором? І першу зупинку, і другу. І Менеджер, і я поводилися напрочуд природно, наче справді сталась аварія, і ми лютували, що пропустимо пором і не встигнемо того ж таки дня у Центр. Зате як згадаю хвилину, коли з'явився отой дурень автоінспектор, мене знову проймає морозом. Ми мало не зазнали катастрофи. Під загрозою опинився весь План. І з чого? З нічого. На щастя, ми врятувалися — в останню мить. Якби той буквоїд ступив ще крок і, нахилившись над мотором, зчинив галас: "Що ви там, у біса, верзете про карбюратор? Він у повному порядку!" — отоді б сталося непоправне.
— Ну, то як з кросвордом? — запитав слідчий, який, мабуть, закінчив,— а може, йому набридло,— читати газету.
— Ще багато слів нерозгаданих. Я сьогодні не в формі.
— А як з річкою, що не лише топить, а й пожирає? Розгадав?
Той очима відповів "ні", а вголос мовив:
— Я вже думав був облишити кросворд. Але ще посиджу. З упертості, і щоб час минав швидше.
Слідчий підвівся зі стільця, залишивши "Вечірні новини" у ногах ліжка. Підійшов до дверей і покрутив ключ.
— Не знаю, чого це мені раптом здалося, ніби я не замкнув дверей,— мовив він, наче сам до себе.
Тоді повернувся до стільця, знову розгорнув газету і щось сказав, але вже тихіше, так що другий не розчув. А того знову затягло у вир сумнівів. Чому він не скористався з такої чудової нагоди? Адже з тієї хвилини, коли він довідався про переведення до Центру, а надто з хвилини, коли вони зупинилися через карбюратор, він відчув, як його підносить хвиля оптимізму. Він увесь Віддався бажанню втекти! Не в дорозі, поки їхали до порома, або йшли пішки до міста,— там не могло трапитися нагоди. Треба зачекати до готелю, там він матиме час аж до ранку, коли відчалює перший пором. Аби тільки вони зупинилися в готелі, а не у в'язниці служби безпеки.
Напевно знайдеться якась щілина, якась шпарка в його охороні, і тоді він блискавично прошмигне в неї і зникне.
Коли вони звеліли йому втиснутися разом з ними в телефонну будку, біля бензоколонки, він удавав, ніби не дуже й цікавиться, про що вони розмовлятимуть із шефом. Проте це не означає, що він був до цього зовсім байдужий! Така байдужість не була б природною і здалася б їм підозрілою. Він намагався приховати свою радість, коли почув, як шеф говорить про готель. Це якраз те, чого він хотів! Але як непокоївся він, коли вони сиділи на привокзальній площі і чекали, поки Менеджер знайде номер! Якби в готелях не знайшлося такого номера, який був їм потрібний, то, не маючи іншого виходу, вони відвели б його до в'язниці. На щастя, такий номер знайшовся, та ще й з тією перевагою, що вікно виходило не на вулицю. Він швидко дотямив, що хоча карниз і не широкий, але ним можна пройти — звичайно, дуже обережно — і дістатися до службової драбини. Треба тільки дочекатися слушної миті. Коли Менеджер піде і він залишиться сам на сам з другим, то накинеться на нього і все вирішить одним ударом!
Менеджер пішов, і вони стали чекати, коли він подзвонить із майстерні. Перша телефонна розмова. Незабаром і друга. Він не хотів робити спроби до втечі, поки Менеджер не подзвонить. Якби він приглушив слідчого, а після того зателефонував би Менеджер і не дістав відповіді, то могли б виникнути ускладнення. Поки вони грали в шахи, він обмірковував удар, яким поставить мат агентові служби безпеки. "Тільки-но він утратить пильність і погляне вбік, я його кулаком межи очі!" Але тому раптом захотілось до туалету. І тоді, проспівавши перед туалетом державний гімн, він здивовано почув, що тому спало на думку прогулятися по місту. Чи міг він сподіватись кращої нагоди? Але приховав своє хвилювання, навіть удав, що вагається, проте вагався недовго — з остраху, щоб агент, бува, не передумав.
Після того, як у нас нібито зіпсувався карбюратор, події розвивалися цілком природно. Ми робили те, що робив би кожен, зазнавши аварії у дорозі. Коли нам не пощастило під'їхати попутною машиною або автобусом, ми пішли пішки. План передбачав, що сісти в попутну машину або в автобус ми можемо тільки в тому разі, коли там буде три вільних місця. В іншому разі — йі.
На бензоколонці ми йому звеліли — Менеджер йому звелів — втиснутися разом з нами у телефонну будку. Нібито нам було байдуже, що він почує нашу розмову з шефом. Менеджер зумисне часто виявляв ініціативу. Ми про це умовилися заздалегідь, щоб тому здавалося, ніби ми обидва звичайні агенти.
Не застати шефа біля телефону ми не могли — адже година, коли ми повинні дзвонити йому, була визначена наперед з максимально можливою точністю. Але ми вдало розіграли стурбованість, чи застач немо шефа біля телефону і що ми йому скажемо. Коли почалася розмова, вона могла б увести в оману й найнедовірливішого. І Менеджер, і шеф бездоганно виконали свої ролі. Я нишком стежив за хлопцем із кафе "Спорт" і помітив, як той нашорошив вуха, щоб не пропустити жодного слова, До того ж і шефів голос було дуже добре чути.
Діставши від шефа інструкцію — нібито тільки тепер--знайти підходящий номер у готелі й уникати втручання місцевої служби безпеки, ми знову рушили пішки до міста.
Дорогою зупинилися на хвилину і кинули жереб — хто з нас двох залишиться з нашим хлопцем, а хто піде в майстерню. Я взяв у праву руку чотири камінці і спитав у Менеджера, пара чи не пара. Якщо він вгадає, то залишиться в готелі. Якщо ні, матиме мороку в майстерні. "Не пара!" — мовив Менеджер, удавши, ціби спершу подумав. "Програв!" — сказав я йому. Звідки було знати нашому хлопцеві, що ми наперед умовилися, що він скаже "не пара". '
Ще одну комедію зіграв Менеджер, коли ходив по готелях і "шукав" потрібний нам номер: на троє ліжок, із санвузлом, не на першому поверсі... Ми вдвох чекали на привокзальній площі, поки він ходив із готелю в готель і знайшов номер тільки у "Великому Національному". Цей номер, сімсот сімнадцятий, шеф замовив для нас ще вчора. В інших готелях, куди він заходив, Менеджер і не думав запитувати про номер. Розглядався по холу, наче шукав когось, і через якийсь час виходив.
Усе робилося згідно з Планом. Менеджер залишив нас у номері і пішов шукати автомайстерню. Перше ніж вийти, він похапцем випив апельсиновий сік — так квапився, аж трохи розлив його на підлогу; може, це сталося випадково, а може, він зробив це навмисне.
Ми вдвох спершу грали в шахи. Незабаром подзвонив Менеджер, потім зателефонував удруге і сказав, що ремонт триватиме цілу ніч до п'ятої ранку і мені доведеться всі ці години провести в номері з нашим хлопцем, наче я теж ув'язнений. Я вдав, ніби ця звістка мене приголомшила.
Настав час сказати заарештованому про прогулянку по місту. Наш третій уже був у барі "Шість пальців" і чекав, коли ми вийдемо, щоб непомітно піти слідом за нами. Про всяк випадок. Ще один пістолет ніколи не зайвий. Так, я знав, що третій уже сидить у барі, що він прибув учасно, вирушивши заздалегідь із нашого міста згідно з Планом. Якби сталося якесь ускладнення, наприклад, якби він запізнився і ще не прийшов у бар, то, дзвонячи мені за першим разом, Менеджер не сказав би, що він у майстерні і що вони збираються притягти туди нашу машину, а сказав би, що справа ще не влаштована і він шукає майстерню. Якби він подав мені таку зашифровану звістку, я зрозумів би, що третього ще немає у "Шести пальцях" і не поспішав би пропонувати прогулянку. Але все було гаразд, і я мав обережно подати тому цю ідею, наче вона в мене щойно виникла. Не дуже наполягати і, якщо в нього нема настрою, якщо він стомлений або просто не хоче, одразу зняти пропозицію. Хлопець із кафе "Спорт" не повинен був запідозрити, що за цією пропозицією щось криється.
На щастя, він одразу попався у пастку. Мені здається, я дуже добре все продумав. Навіть таку дрібницю, ніби цю ідею я винайшов у туалеті. Такі дрібниці дуже корисні. Отож і вийшло, наче мені зовсім випадково спало на думку прогулятися вдвох по місту.
Зненацька його охопила підозра, що йому наставили пастку. Тільки тепер він зрозумів мету цієї прогулянки по місту. Надати йому нагоду — нібито — втекти.