– Проте я вірю, що для тих, хто виживе, винагорода підсолодить втрату їхніх супутників.
Він довго чекав, а потім раптом засміявся, щиро, голосно, відкинувши голову назад.
– Але хто сказав, що ми повинні тут відразу битися? – сказав він, коли заспокоївся. – У мене є до вас пропозиція, вовки. Хочете послухати чи починаємо різню?
Міхєй випустив шаблю, сів і ледь помітним жестом дав знак Кирилові, щоб той зберігав спокій.
□□□
Жінка стояла навколішки в пилюці двору, а Сергій безсило дивився на неї, не знаючи, що робити. Його життя було іншим: люди ставали перед ним на коліна, але завжди просили милості, яку він не завжди люб'язно виявляв, але ніколи не з вдячності.
– Завдяки тобі, пане, якби не ти, моя донька з дитиною згинули б!
– Заспокойся, жінко, — буркнув Костенко, прикриваючи своє розгубленняя грубістю. – Не я їй трави давав, не я дитину приймав. Дякую бабці Парасці.
– Я їй цього ніколи не відплачу до кінця своїх днів, – розплакалася жінка.
– Досить було б, якби мені якогось мідяка дала, – до козакових вух долинув тихий сміх знахарки.
Жінка, що стояла на колінах, не почула або вдала, що не почула.
– Я тобі не відплачу до кінця днів моїх, я тобі вдячна до могили. Але якби не ви, мій любий пане, якби ви не дали мені колиски, якби ви не кинули копійки жадібній старостисі, то моя бідолашна дівчина не отримала б допомоги... Тому я буду молитися за вас і вранці, і в обід, і ввечері...
– Вставай уже! – різко сказала бабця. — Досить стояти на колінах. Не до церкви ти прийшла, а до людей! Говори як до людини, а не як до попа!
Здивована жінка замовкла з напіврозкритим ротом.
– А чого це ти так витріщилася? – продовжувала кепкувати цілителька. – Виглядаєш так, нібито святий образ з тобою заговорив.
– А тому, що ви такі добрі до мене... Для мене і моєї бідної дочки...
– Іди вже, — нетерпляче сказала Параска. – Краще бережи дитину та породіллю. Після таких пологів дівчина встане лише через два тижні. З неї багато крові витекло, треба їй козячого м'яса дати, чорної юшки з якоїсь там качки, добре було б червоного вина, але в нашій глушині його ніде взяти.
– Може б ви, бабуню, живої води дали? – запитала жінка. — Ви завжди казали, що немає нічого кращого на випадок кровотечі...
Цілителька невпевнено глянула на Сергія, боячись, що щирий козак готовий щось сказати. Але жоден м'яз не ворухнувся на його обличчі, хоча кожен, хто його знав, міг би заприсягтися, що побачив грайливий блиск у його очах.
– Немає живої води, — буркнула вона. — Нема й не буде!
– Але… – спробувала заперечити жінка.
– Іди до доньки, кажу! – нарешті вибухнула Параска. – Твоя турбота їй потрібна більше, ніж нам ваші лестощі. Ну, геть, поки я не втратила терпіння!
Жінка неохоче підвелася, низько вклонилася хорунжому і й почала задкувати до воріт, не спускаючи ворожки з очей. Кажуть, поки ти дивишся їй в очі, вона не може тобі наврочити, але якщо ти відвернешся від неї, коли вона сердиться, вона відразу вразить тебе чарами, мов блискавка, і не встигнеш, як у тебе волосся випадати почне або захворієш на якусь ганебну хворобу...
Параска дивилася, як вона йде, потім махнула рукою і відвернулася. Жінка миттєво скористалася нагодою і могутнім стрибком, напрочуд довгим для своєї мініатюрної статури та віку, прочинила ворота й утекла в зарослі.
– Дурна баба, — пробурмотіла ворожка. – Сама ж дівчину покривдила. Через неї все це сталося і мало не закінчилося трагедією.
– Через неї? – здивувався Сергій. – Мені здалося, що вона дуже любить свою дочку.
– Дурна та любов, яке спочатку штовхає власну дитину у калабаню, а потім намагається витягти її з пастки. І не знаю, що робить це більш дурнуватою.
– Скажіть, — попросив хорунжий. Він заглянув у кімнату через вікно.
Гальшка не спала. Мала лежала в колисці і намагалася дотягнутися рукою до клубка червоної вовни, що висів їй над обличчям. Час від часу їй вдавалося штовхнути спокусливу іграшку й задоволено воркувати.
– Тут нема що розповідати. – Жінка сіла на низьку лавку біля стіни. — Бачиш, соколе, дурна баба хотіла витратити свої гроші не на когось, не на працьовитого селянина, не на будь-якого парубка, а про дворянина мрію мала.
До садиби неподалік звідси їздив один пан. Він, звісно, їздив ще до того, як Хмель Україну підпалив, і панський маєток згорів, а слуги або приєдналися до повстання, або пішли під сокиру. Ласий був шматочок з того шляхтича, тож мати дівчини стала пропонувати її йому. Відправляла доньку до маєтку то з молоком, то з якоюсь випічкою, а то й з медом. А цей вельможа був не проти. Не думай, що він якийсь красень, великий воїн або навіть мисливець завзятий. Нічого подібного. Але у нього був герб. Незабаром він взяв ту дівчину і зіпсував її. А потім поїхав. Не знаю, чого чекала та дурна мати. Що він закохається в просту дівчину, яка ні читати, ні писати не вміє, яка навіть гобелен виткати не вміє? Ви такі, хлопи, як кошари якісь. Зробите своє, та шукай вітру в полі. Ну, соколе, не кривись, ти може й інший, але кому з твоїх товаришів до тієї, що підняла перед ним юпку?
Так ось. Тож вельможа зробив дівчині пузо та й поїхав. Коли повернувся, не побажав на неї і дивитися, а гайдукам наказав гнати від воріт і навіть на подвір'я не пускав. Її мати, недовго думаючи, наказала бідолашній дівчині плід вигнати. Я її прогнала на всі чотири сторони, але була в селі одна жінка, яка по шматочках діставала з утроби дівчини велику вже дитину. Навіть не питай, як вона це зробила.
Бабця на мить замовкла в роздумах, а Сергій відчув, як дрож пробіг по спині, коли він уявив, як витягують ненароджену дитину. Він убивав, кривдив, ґвалтував під час своїх походів; кров була для нього звичайною справою, як вода. Але щось подібне було немислиме, він не міг так вчинити з власною дитиною...
Власною — так, але… Він похитав головою, відганяючи спогади.
– Чесніше було б дати народитися немовляті й одразу втопити чи не перев'язати пуповину, – продовжувала бабця, – аніж учинити різню, від якої половина хати була в крові. Зразу викликали мене, я зробила, що могла, а дівчина дивилася більше на того шляхтича хлів, аніж на життя. Однак, нарешті одужала. Але люди не дали їй жити. Хлопці в селі радо проводили час з дівчиною, водили її на сіно, але їй і це було їй байдуже, бо вона зовсім зневірилася, хотіла все забути. Жінки ганялися за нею, як гончаки за зайцем, і ніхто не заступився за нещасну, навіть її коханці. А може, особливо чоловіки. Вони називали її повією, і так воно й залишилося. Ти ж знаєш, як воно в нашій Україні. Дівчата не жаліють хлопцям того, що у них під юпкою, особливо коли чоловікам треба йти на війну і невідомо, чи повернуться. Ніхто їх за це не звинувачує. І їй нічого б не було, якби вона не зв'язалася з паном і не захотіла поставити себе вище за інших.
Людей теж треба розуміти. Але нема нічого вічного, навіть нещастя. Старий селянин змилосердився над дівчиною і взяв її собі за дружину. Про дітей він не думав, бо мав своїх від двох попередніх жінок, може, навітьбув радий, що ця після того, що трапилось, є безплідною.
– Порядна людина, – зазначив Сергій.
– Порядний, бо порядний, – погодилася Параска. — Але він теж дурний. Ялова чи не ялова, він повинен прийти до мене за відповідним декоктом, так, про всяк випадок. Кажуть, що людина стріляє, а Бог несе кулю, і ці речі нічим не відрізняються. І ось бідолаха завагітніла, мабуть, її чоловік був не такий вже і дідок, як всі думали, включно з матір'ю. Але після того нещасливого випадку лоно дівчини, мабуть, було пошкодженим, як твоя спина. З самого початку було зрозуміло, що без моєї допомоги вона не народить. Більше того, останнім часом я мала б спостерігати за нею хоча б раз на тиждень, але дурній жінці було шкода кожного грошика, скупа, як рідко хто... Та ти, мабуть, і сам здогадався. Вона навіть не заїкнулася про те, щоб щось дати за допомогу.
Лише тільки безперестанку балакала, молола язиком, як мандрівний дід, що крутить корбою ліру.
Сергій задумався і ще раз зазирнув у хату, де Гальшка радісно намагалася впіймати непокірний клубок вовни.
– Важке в людей життя, — пробурмотів він.
– Важке, тому що людина, зазвичай, сама собі його марнує.
– Не завжди сама...
Сергій розвернувся і зайшов до хати. Коли він йшов до колиски, перед його очима промайнули спогади про різню та звірства, свідком яких він був і в яких брав участь. Спалені села та хутори… Паркани, прикрашені головами хліборобів, які не приєдналися до повстанців… Розлючений натовп терзав беззахисних в'язнів… Козаки спочатку точили кров з маленьких жидків, а потім із глузливим сміхом пропонували їхнє м'ясо як кошерне… І що, мабуть, найгірше: смажені маленькі діти, яких після взяття Бару їли на очах у матерів, і жінок теж змушували їсти. Ні, не те… Найстрашніше було розпорювати животи матерям і витягувати ненароджених дітей, щоб на їх місці всовувати котів. Деякі молодці навіть відрубали нещасним жінкам руки, щоб ті не могли дотягнутися до тварин, що крутилися і дряпалися у них всередині. Він сам брав участь у цих звірствах. Тоді він не бачив у них нічого надзвичайного, не розумів розпачу ошелешених від болю жінок, йому навіть не вистачало жалю, щоб вдарити шаблею одну чи другу, щоб скоротити їм страждання.
Але своєї Гальшки на той час у нього не було. Він не знав, як можна так неймовірно міцно припасти серцем до такої плаксивої грудочки...
Цілителька спостерігала за ним. Вона й гадки не мала, про що міг думати поранений чоловік, але відчувала, що це сумні думки, що він хоче побути наодинці з дочкою.
Вона зітхнула, розвернулася на місці й пішла назад до загону подоїти козу й підкинути сіна коневі.
□□□
Маріка страждала. Вона відчувала себе так, наче страждає вічно. Незважаючи на те, що вона лише нещодавно опинилася в такій жахливій ситуації, відчувала себе так, наче ніколи не була щасливою. А була ж… Навіть коли лежала виснажена після пологів, відчувала біль, важко дихала, відчувала, як дере у горлі після крику. З деяким жахом вона помітила, що починає прагнути перетворення, тих моментів, коли в тваринному розумі було надто мало місця, щоб відчути все, що стало долею людської душі. Маріка тоді була біднішою, але водночас і повнішою.