Вона побіліла, побачивши, як Ульрік-Фредерік стоїть навколішки й простягає трояндовий вінок, чи що воно там таке, рудій жінці, що регоче на весь рот. І нахилилася, схопила камінь і щосили шпурнула в жінку. Але камінь улучив у раму відчиненого вікна — так, що задзеленчали шибки й посипались на землю.
Карен заверещала і втекла. Ульрік-Фредерік злякано глянув їй услід, випустив з несподіванки собаку, але вінка якось утримав і тепер стояв, уражений, сердитий і збентежений, вертячи його в руках.
— Ну, постривай же! Постривай! — кричала Марія. — Раз не влучила, але вдруге влучу, ще й як улучу! — Вона витягла з кіс довгу важку сталеву шпильку з рубіновою головкою і, тримаючи її перед собою, наче шпагу, якось дивно подріботіла до будинку, ніби аж підстрибом. Здавалося, вона нічого не бачила перед собою, бо йшла до дверей не просто, а чудернацькими, непевними кривулями.
Ульрік-Фредерік заступив їй дорогу.
— Ану, геть із своїм вінком! — майже верескнула вона. — Для такої шльондри ти трояндові вінки плетеш, — вела вона далі, намагаючись пройти то з того, то з того боку і не зводячи погляду з відчинених дверей. — О, тут ти ніжний пастух, може, й сопілку маєш, га? Маєш сопілку, Амарілісе? — Вона висмикнула вінок у нього з рук, шпурнула на землю й розтоптала. — І пастухову гирлигу? З шовковою китицею? Оступися мені з дороги, кажу! — погрозливо крикнула вона й націлилась на нього шпилькою.
Він міцно схопив її за руки й гостро сказав:
— Знову хочеш штрикнути мене?
Марія звела на нього очі.
— Ульріку-Фредеріку, — зовсім тихо сказала вона. — Я твоя дружина перед богом і людьми. Чому ти розкохав мене? Ходи зі мною! Нехай вона лишається так, як є, а ти ходи! Ходи, Ульріку-Фредеріку, ти не знаєш, як палко я тебе кохаю, як гірко тужу та сумую! Ходи! Чуєш, ходи зі мною!
Ульрік-Фредерік мовчки простяг їй руку і вивів із садка аж до карети, що стояла неподалік. Він допоміг їй сісти, обійшов коней, оглянув збрую, підтягнув попругу, покликав візника, щоб той поправив якийсь ремінь, а коли вони стояли поряд, прошепотів йому:
— Як тільки сядеш, жени своїх шкап щодуху і не спиняйся, аж поки будеш на місці. Чув, що я кажу? Дивись, ти мене знаєш!
Візник виліз на козли. Ульрік-Фредерік узявся збоку за дверці, ніби намірявся сісти, але батіг свиснув по конях, він відскочив, і карета помчала.
Першою Маріїною думкою було спинити візника, схопити за віжки, вискочити з карети, але раптом її опанувала байдужа втома і безмежно глибока, невимовна відраза, болісна гидота, і вона тихо дивилась поперед себе, не помічаючи, як незвично швидко мчить карета.
А Ульрік-Фредерік залишився в Карен Фіоль.
Увечері, коли Ульрік-Фредерік повертався додому, на серці в нього, правду казати, було неспокійно. Не те, щоб він боявся, але його скувало напруження, яке закрадається в душу людині, твердо переконаній, що на неї чекає ціла купа всіляких гризот і прикрощів, яких годі обминути.
Марія, звісно, вже наскаржиться королю, і той тепер буде довго й нудно читати йому нотації, що їх доведеться вислухати до кінця. Сама вона огорне себе величною мовчанкою ображеної чесноти, яку потім так тяжко буде не помічати. Настрій у замку буде вкрай гнітючий, королева прибере втомленого, страдницького виразу, шляхетно страдницького, а двірські дами, що нічого не знатимуть, але про все здогадуватимуться, будуть сидіти мовчки, лиш подеколи, стиха зітхаючи, підводитимуть голови й позиратимуть лагідно й докірливо великими, повними всепрощення очима. Ох, яке йому все те знайоме, все, аж до німба щирої відданості й героїчної самопожертви, яким старий королевин камерюнкер поспішить оточити свою маленьку голову, з сміховинною відвагою стаючи на його, Ульріка-Фредеріка, бік, засипаючи його люб'язними, шанобливими словами, потішаючи всілякими дурницями, а його маленькі блакитні очиці й ціла худа постать промовисто казатимуть: дивіться, всі відвернулися від нього, а я ні, я, ризикуючи накликати на себе королів гнів і невдоволення королеви, потішаю від усіх покинутого! Грудьми стаю за нього... Ох, як він усе те знав, геть усе, від початку до кінця.
Проте він помилився.
Король зустрів його латинським прислів'ям, а то був найпевніший знак, що він у доброму гуморі, і Марія підвелася й подала йому, як звйкле, руку, хіба тільки трохи холодніше й силуваніше, але принаймні зовсім не так, як він боявся.
І як вони лишилися самі, вона ні словом не натякнула на зустріч у Лунге, і Ульрік-Фредерік недовірливо міркував, що то має означати, бо не знав, як витлумачити її дивовижну мовчанку.
Він уже волів, аби вона заговорила.
Чи, може, самому звабити її на розмову, подякувати, що вона нікому не поскаржилася, вдатися до обіцянок, каятися, грати комедію, буцімто вони знову помирилися?
Одначе він не зважився на таке, бо помітив, що часом Марія нишком позирає на нього з якимось чудним виразом в очах, наче оцінює його, пронизує наскрізь спокійним поглядом, сповненим тихого здивування й холодного, майже презирливого зацікавлення. І навіть сліду в ньому немає помсти чи зненависті, ані знаку якогось прихованого смутку! Навіть близько нічого того не було!
Тому він і не зважився почати розмову, і вони мовчали далі.
Дні минали, а він усе неспокійно вертався думками до того самого, і йому гарячково кортіло з'ясувати все до кінця.
Та до цього не дійшло, і з часом йому стало здаватися, що її невисловлені докори лежать тепер, як дракони в темних печерах на своїх понурих скарбах, і ростуть, як усяке гадюччя: криваво-червоні рубіни стримлять на стеблинах із червонявого золота, бліді опали поволі товщають клубок по клубкові, бубнявіють, діляться, і зміїні тіла тихо, але ненастанно ростуть, розповзаються звивина по звивині, здіймаються кільце по кільцеві над пишним кишінням скарбів.
Так, вона запевне ненавидить його, запевне плекає потаємну помсту. Бо ж таку образу, як він їй завдав, не можна забути. І він пов'язав ту уявну жадобу помсти з тим чудним випадком, коли вона підняла на нього руку, згадав пророчі алхімікові слова і ще дужче, ніж досі, став уникати її та ще палкіше бажати, аби їхні дороги розійшлися.
Проте Марія не плекала помсти, вона забула і про нього, і про Карен Фіоль. Бо ту мить, як її охопила невимовна відраза, згасло і її кохання, згасло безслідно, лопнуло, наче ясна повітряна куля, і нічого не лишилося. Не стало його бляску, не мінилися його барви, що колись убирали в себе кожну найменшу картину, в якій вони віддзеркалювалися, не було вже більше нічого. Все те зникло, і погляд, що раніше був скутий його пишнотою і тривожною красою, тепер став вільний і сягав далеко за той світ, що барвистими картинами відбивався на блискучій поверхні повітряної кулі.
До замка щодня приїздили нові гості. Проби балету відбувалися одна за одною, на допомогу викликали танцмайстрів і артистів Полуа й Кабро, щоб вони вчили інших і самі виступили в найважчих або найневдячніших ролях.
Марія Груббе теж мала виступати в балеті й не пропускала жадної проби. Від того дня в Лунге вона стала куди діяльніша і товариськіша, наче прокинулась із затяжного сну.
Перше її стосунки з оточенням були доволі-таки зовнішні: коли не траплялось чогось особливого, що промовляло б до її серця, збудило б її увагу й зацікавлення, вона відразу заповзала в свій власний маленький світ і звідти байдуже споглядала на все, що стояло поза ним.
Тепер же, навпаки, вона жила разом з оточенням, і якби воно не було щодня таке заклопотане всілякими розвагами та новинами, то вражено побачило б, як Марія змінилася. В її рухах з'явилася спокійна впевненість, у мові — майже ворожа витонченість, а у виразі обличчя — чуйність.
Одначе ніхто цього не помічав, крім Ульріка-Фредеріка: він кілька разів ловив себе на тому, що милується своєю дружиною, як цілком незнайомою особою.
Серед гостей, що приїхали в серпні до замка, був також один Маріїн родич — сестрин чоловік Сті Гей.
Якось надвечір, через кілька днів після того, як він приїхав, Марія стояла з ним на пагорбі в лісі, звідки видно було місто, а за ним — рівні, випалені сонцем околиці.
Небо повільно облягали великі дощові хмари, а від землі здіймався гіркуватий запах прив'ялого зела, наче воно, блякле, заледве живе, зітхало, благаючи життєдайної вологи.
Легенький вітерець, що його якраз вистачало крутити вітряка внизу коло роздоріжжя, невдоволено шумів у верховіттях дерев, і здавалося, що то ліс розпачливо скаржиться на сонячний пал і літню задуху, а жовті, вигорілі луки наче виставляли небові свою порожнечу і вбогість, як старці виставляють на людське співчуття свої болячки.
Хмари громадилися дедалі густіше, і ось уже великі краплі залопотіли по листі й по стеблах, на мить прихилили їх, заколихали, і враз усе знову затихло. Низько над землею летіли ластівки, а вечірній дим блакитним покрівцем висів над чорними солом'яними стріхами поближнього села.
На шляху важко загуркотіла карета, внизу на доріжках і стежках круг пагорба лунав приглушений сміх, весела розмова, шурхотіли віяла і єдваби, дзявкали кімнатні собаки й тріщало сухе гілля.
То двір вийшов на вечірню прогулянку.
Марія і Сті Гей відокремилися від решти, швидко сп'ялися на вершину пагорба й тепер, відсапуючись, мовчки стояли й дивилися вдалину.
На той час Сті Гей мав понад тридцять років. Він був високий, тонкий і рудий, з довгобразим вузьким обличчям, блідим і веснянкуватим. Ріденькі русяві брови високими дугами огинали блискучі ясно-сірі очі, що здавалися втомленими і вразливими на світло, тому що повіки завше були червоні, а ще тому, що Сті Гей кліпав ними повільніше, чи, радше, кліпаючи, тримав очі заплющеними довше, ніж усі люди. Чоло він мав високе, гладеньке, біля скронь дуже опукле, тонкий з горбочком ніс був задовгий і підборіддя також, а крім того, ще й загостре. Зате рот був просто-таки гарний: губи — рожеві, дуже чітко окреслені, а зуби — дрібні й білі. Та не це робило його рот таким незвичайним, а дивна, смутна й жорстока усмішка, що іноді буває в дуже похітливих людей: та усмішка зраджує заразом і палку жагу, й зневажливу втому, вона водночас ніжна й хворобливо тужна, як солодка музика, і жорстока та кровожерна, як приглушене гарчання, яке чути з пащі дикого хижака, коли зуби його вгризаються в тремтливу здобич.
Такий був Сті Гей на той час.
— Мадам, — сказав він, — вам ніколи не хотілося опинитись за монастирськими мурами під надійною охороною, як то буває в Італії і взагалі в тамтешніх країнах?
— О ні, боронь боже! Чого це вам спало таке на думку, наче якомусь католикові?
— То, виходить, ви дуже щасливі, люба моя своякине? Виходить, життєвий трунок для вас не втратив іще чистоти й свіжості, ще й досі солодкий на смак, га? Ще гріє вашу кров і додає крил думкам вашим? Невже ж це правда? І ніколи він не здається вам гірким, звітрілим і притхлим? Споганеним ядучими гадюками й черв'яками, що лазять навколо? Тоді я не зумів прочитати вашого погляду.
— О, хочете в такий спосіб примусити мене висповідатися перед вами? — відповіла Марія й засміялася йому просто в вічі.
Сті Гей усміхнувся, підвів її до зарослого травою горбика, й вони посідали.
— А чи ви знаєте, мадам...