Напружив руки.
— Як там із кросвордом?
— Не знаю, чи то я стомлений, чи заморочений, чи просто не в формі. Чи, може, кросворд надто складний. Але справа йде туго. Усе ж таки сподіваюся закінчити з ним, доки з'явиться Менеджер.
— Менеджер приїде ще не скоро. Не раніше п'ятої.
Я почав роздивлятися картини на стінах. Спершу ту, що висіла поряд з дверима ванної. Те "Ранкове море" було написане в манері, яку можна назвати індивідуальною. Хоча тема й не оригінальна, подумав я. Але що означає оригінальність? Хіба оригінальна тема Плану? Прогулянка по місту... Звичайнісінька тема, але ж у конкретному випадку вона набирає специфічних рис. Це ми двоє, я і хлопець із кафе "Спорт", надали індивідуальних рис Планові служби безпеки. Один свідомо й охоче, другий — несвідомо і мимоволі.
Однак я не міг передбачити, що станеться далі. Або незабаром, або трохи згодом. Я був у темряві. Я поставив експеримент і чекав наслідків. Хлопець із кафе "Спорт" сидів напроти мене і курив, схилившись над кросвордом. Протягом усіх цих годин, що ми були разом, я не помітив у його поведінці нічого особливого. Нічого такого, що підказало б мені, що коїться у нього всередині, вразив його План чи ні.
— Коли вже ти так захопився кросвордом, то, може, даси мені решту газети?
Він відірвав аркуш із кросвордом і дав слідчому газету. Слідчий сів на стілець, підсунувши його ближче до столика.
— А що, як ми поставимо сюди лампу, щоб було світліше нам обом? Це верхнє освітлення здається мені слабким.
— А чого ж не поставити,— з готовністю озвався той.— Вистачило б тільки шнура.
Він переставив лампу зі своєї тумбочки: шнур виявився довгим і його вистачало не лише до столика, а й до протилежного кутка.
— Тепер усе чудово! — зрадів слідчий і заглибився у "Вечірні новини".
Схилившись над кросвордом, той знову став думати про своє. Але до чого тепер усі ці роздуми? Уже пізно на щось зважуватися, час працює проти нього, кожна хвилина, кожна мить — проти нього. Двадцять дві хвилини на другу на його годиннику. Якщо Менеджер закінчить раніше п'ятої, незабаром у номері сімсот сімнадцятому збереться уся компанія, всі троє. Але й тепер, коли вони вдвох, становище безнадійне. Він нишком дивиться, як його супутник читає газету, чує його дихання, відчуває поруч себе агента служби безпеки, щомиті готового вихопити пістолет. Наче сильний протяг, його проймає думка — накинутися на агента, зчепитися з ним, ударити його без жалю, з усієї сили! Проте ні, нічого він такого не зробить.
А яку впевненість він почував на початку їхньої подорожі! Коли вони сідали в машину, і Менеджер запропонував сісти усім трьом на передньому сидінні, він зрадів, подумавши, що це дає йому надію вибрати під час подорожі слушну мить і знешкодити обох своїх вартових водночас. Велика для нього спокуса — ця ідея Менеджера! Два добре розраховані удари, тієї самої секунди, один — у Менеджера, другий — в агента праворуч, і він би втік! Він навіть почав здійснювати цей план. Спершу вирішив розвідати, де в них пістолети. Щодо Менеджера, то він знав. Коли вони збиралися в дорогу, у внутрішньому дворі, Менеджер підняв капот машини, нахилився до мотора, і тоді він побачив пістолет у задній кишені штанів. Але він не знав, де пістолет у другого. А це було конче потрібно. Б'ючи наліво й направо, він мав знати, які рухи зроблять і перший, і другий, щоб вихопити свою зброю. Чекати йому довелося недовго. Коли Менеджер розповідав, як був менеджером блошиного театру, йому спало на думку вдати, ніби йому засвербіло на слово "блоха", і він почухався об сусіда справа. Тоді й відчув, що пістолет у лівій внутрішній кишені піджака. Про свою сверблячку він розповів так натурально, що навряд чи агент щось запідозрив. Тепер він знав усе, що треба. В його пам'яті, поки вони мчали зі швидкістю сто десять кілометрів на годину, виникла сцена з пригодницького фільму, здається, ковбойського: героя везуть у машині двоє, він посередині, і раптом немов вибухають його кулаки — раз наліво, раз направо! — а машина мчить зі швидкістю сто п'ятдесят кілометрів на годину,— атож, у фільмі швидкість була сто п'ятдесят, а не сто десять,— і він викидає обох своїх вартових на дорогу, наче курчат, а сам миттю хапається за кермо. Так само зробить і він у слушну хвилину. Так, то був ковбойський фільм, вестерн. Добре, що він згадав цей фільм.
Але незабаром він уже засумнівався, чи справді бачив такий фільм і таку сцену, чи це витвір його фантазії.
Втекти від них за всяку ціну! Скористатися з утоми, яку напевне відчують обидва агенти від довгої подорожі в таку спеку, використати навіть те, що обидва його супутники — звичайні собі, простакуваті агенти. Так, це дуже важливий момент, що має сприяти його спробі втекти, спробі, яка повинна вдатися! Використати, звичайно, і той сприятливий факт, що його охоронці ставляться до нього, можна сказати, по-дружньому, що з ним розмовляють на всякі теми, ніби нічого не сталося, що взагалі вони не з тих мовчазних, похмурих, неусміхнених типів, до яких годі й озватися, а не те що приспати їх, удаючи непричетного. А саме таку роль він грав з тієї хвилини, коли його заарештували в кафе "Спорт" — удавав непричетного, який настільки непричетний, що не тривожиться ні про що і тільки цілком природно нервується, що пригода його затягується і звільнення відкладається. Ні, він не впаде в іншу крайність, не вдаватиме, ніби йому байдуже, що його перевозять до Центру за 910 кілометрів від їхнього міста. Правильна, справді розумна тактика — це водночас нервуватись і бути спокійним, бо він начебто має довіру до людей, які його приймуть у Центрі. Мовляв, вони відчують одразу, що він зовсім невинний і непричетний до антиурядової діяльності, і, звичайно ж, відпустять його на волю уже сьогодні ввечері. Спочатку він справді тримався такої позиції, створюючи враження, ніби його турбує лише те, коли вони дістануться до Центру, де його відпустять. Проте в душі він аж ніяк не був певен, що там, у Центрі, все закінчиться так щасливо. Найменше, що на нього чекає,— це допит уже не в рукавичках і з добрими манерами, які вживав — чи не навмисне? — місцевий шеф, а такий, який буває тільки в службі безпеки.
Поки їхали в машині, він сам починав розмову при кожній нагоді, робив усе, щоб підсилити дружню атмосферу. Він нічого не знав про цих двох агентів, але не мав сумніву, що вони знають про нього коли не все, то багато, принаймні про історію в кафе "Спорт". Звичайно, шеф поінформував їх або й самі вони його розпитали. А що може розпитати він про свою сторожу? Надмірна цікавість може видатися їм підозрілою. Хоча, яке це має значення? А така розмова сприяла б дружній атмосфері, яка уже встановилась між ними. Про Менеджера він довідався в машині тільки те, що той був менеджером вільної боротьби. Про другого розпитувати не зважився, та й розмова якось не наводила на це. В усякому разі, ясно, що він має справу з двома агентами служби безпеки — ні більше, ні менше. Це люди без вагань і без жалю, що під дружнім — або вдавано дружнім — ставленням, жуйкою та усмішками ховають залізні серця і смертоносну зброю. Свій стрибок у слушну мить він повинен підготувати досконало. В разі невдачі наслідки відомі.
Отож вони впевнено наближалися до порому — зі швидкістю ПО кілометрів на годину, яку розвинули одразу. Він сказав їм правду, що досі їздив до столиці тільки поїздом. А якби було й не так, то він однаково сказав би їм правду. Щоб вони не спіймали його на дріб'язковій брехні, яка тільки погіршила б його становище. .
Потроху він зрозумів, що втеча — дуже нелегка річ. Сцену, яку він бачив у фільмі,— якщо справді її бачив,— було не так просто здійснити в житті. Він почав сумніватися, чи досяг би бажаного. І тоді раптом перша зупинка, занепокоєність Менеджера й другого агента, що з машиною щось негаразд. Він знов-таки, як і під час тисняви на перехресті двох Національних автострад або при їхніх розмовах про дощ, удав, ніби прагне того ж таки дня дістатися до столиці, до Центру. А в душі жевріла надія, що йому пощастить і машина поламається, і вони затримаються в дорозі. Від такої затримки йому була б тільки користь...
Менеджер не виявив нічого конкретного, і він розчаровано дивився, як той сідає в машину і вмикає газ. Проте потім на двісті чотирнадцятому кілометрі таки сталася аварія. Він мало не закричав "Ура!" або "Хай живе карбюратор!". Але — увага! Саме тепер він повинен проявити витримку, не виказати себе. А там побачимо! Головне, що на пором вони вже не встигнуть. Отже, хочуть вони чи не хочуть, а доведеться їм заночувати в місті і чекати шостої години двадцяти хвилин ранку, коли відчалює ранковий пором. Куди ж його поведуть на ночівлю? У місцеве відділення служби безпеки? Чи ще кудись? Але куди? В готель? Неймовірно. Проте, якщо так станеться і вони ночуватимуть у готелі, то він матиме не одну нагоду для втечі.
Тепер, коли я опинився в номері сімсот сімнадцятому "Великого Національного" на самоті з хлопцем із кафе "Спорт", який розв'язує кросворд,— чи, може, й не розв'язує, а думає про інше, а може, й узагалі не думає,— так от, тепер, коли я опинився в тихому номері готелю і підсумував свої враження про здійснення Плану, принаймні на його останній стадії, я, відчув, наскільки мав рацію шеф, коли назвав цей план геніальним і надзвичайним. Звісно, я не мав ще нічого конкретного, у мене не було доказів, щоб аргументувати своє відчуття, але я був певен, що так воно і є. Моя інтуїція — а я їй довіряю — підказувала мені, що під дією Плану з нашим хлопцем неухильно відбувається таємниче перетворення, яке ось-ось завершиться бажаними для нас наслідками: розколеться зрештою хлопець із кафе "Спорт", і то завдяки чисто гуманним засобам, до яких ми досі вдавалися за приписами Плану. Не було сумніву, що План уже вразив нашого хлопця, цю трубу, яку ми піддали різким змінам температури, цього піддослідного кролика, на якому ми ставимо той чудовий експеримент, що ним є План. Ах, як би я хотів потиснути обидві руки винахідникові і творцеві Плану! Звісно, це було б нелегко зробити, якщо винахідник і творець Плану — електронний мозок. Але й тоді я знайшов би вихід: натиснув би якусь кнопку, щоб висловити електронному мозкові своє найщиріше захоплення його довершеним витвором, незрівнянним Планом, подякував би йому за те, що я мав честь бути першим, хто втілив його у життя.
Велика річ — інтуїція.