– Скажи мені, що хочеш, і розійдемося з миром.
– Чого я хочу? – Ілля так само раптово відпустив Петра, як і схопив його, від чого той втратив рівновагу і змушений був опертися на стіл.
Або, принаймні, так виглядало, бо від пильного ока Зайця не уникнув легкий жест, яким Мелех потягнувся до кинджала, що лежав поруч з розрізаною буханкою хліба.
Мелех міг здаватися балакучим веселуном, але, знову ж таки, той, хто мав широкі зв'язки та багатство в таких місцях, як Чигирин чи Білоцерківщина, не міг бути ким завгодно, він мав знати, як користуватися зброєю. Лезо просвистіло на волосину від щоки Іллі, але той уже впіймав Петрову руку й ударив нею об край дерев'яної стільниці. Кинджал з брязканням впав на підлогу.
– Недобре, пане Мелеху, — спокійно, наче нічого не сталося, сказав Заєць. – Говориш про дружбу, а перед очима залізом махаєш.
– Не я на тебе напав, ти на мене, — прогарчав багач, кривлячись і потираючи болючу руку.
– Що правда, то правда, – засміявся Ілля. – Але я просто хотів поговорити, а не сваритися.
– То погано почав. Здравіє Богові промовити треба було, як личить християнину, поцікавитися здоров'ям, а не ображати відразу з початку.
– І тут ти правий, – кивнув Заєць. – Але я не маю багато часу, і мені потрібні вісті від вас. Коли ми в'їжджали, я побачив…
– Знаю я, що ти побачив, — перебив його Мелех. — Точніше кого. Хочеш знати, чому він опинився на палі?
– Не інакше.
– Тоді сідай і слухай. – Петро дочекався, поки небажаний гість сів на лавку, налив до власного кухля і підсунув козакові. Заєць твердим жестом відмовився. – Все не так погано, як ти думаєш, — сказав Мелех, ковтнувши власного напою. — Неважливо. Гриньку посадили на кіл за наказом Хмельницького…
– Не треба цього казати, ніхто, окрім гетьмана, не може покарати козака на горло поза полем бою.
– В даному випадку радше на дупі, – буркнув собі під ніс Мелех, але, побачивши розлючене обличчя співрозмовника, швидко продовжив: – Маєте щастя, що гетьман поїхав у Білу Церкву, бо, наскільки я його знаю, ти б зараз гнив у темниці, чекаючи свого вироку. Але я вже про Гриньку, не треба зразу сердитися. Говорили, що Шпак побив солдатів із охоронців Хмельницького в той час, коли останній узагалі заборонив воювати. Він навіть заборонив танці на Майдані, щоб ті не переросли в бійки. Одним із побитих був якийсь Мадей, негідник, яких мало. Спершу він завівся зі Шпаком у корчмі, але ми його відправили без кровопролиття, лише сорому наївся. Але ви знаєте таких, вони ніколи не забувають заподіяної їм кривди, навіть якщо це була їхня провина. Тож дурень лазив за Гринькою і лазив, аж поки не доскочив з чотирма товаришами в провулку та й хотів убити. Що я можу ще сказати, ти знав Шпака краще за мене, чим це закінчилося, не варто згадувати. Мадея з другим сміливцем на боже поле вивезли, третій втратив руку, а двоє інших утекли понівечені, то з відрубаним вухом, то з порізаною навпіл пикою. Хмель наказав схопити Шпака й віддав під суд…
Ілля слухав розповідь, кусаючи вуса. Коли Петро закінчив, він задумливо сказав:
– А у чому ж справа була насправді? Гетьман буває шаленим, але він не наказав би стратити такого молодця, який з п'ятьма справляється, навіть якщо він порушив наказ. Відомо, що як козаки козаками, то тікати від ворога ми не маємо звички.
– Розумний ти, – з визнанням кивнув Мелех. – Дістав Шпак Хмельницького, ой дістав... Занадто винюхував, хотів знати, чому це гетьман з боярами домовився і волхвів привів.
– Волхвів? – здивувався Заєць. — Що це за такі?
– Ми їх так називаємо, але хто вони такі, тільки чорт знає.
– А Гринька помер тому, що він питав?
– Дуже вже пильно біля них крутився. Він хотів знати занадто багато. А може, йшлося зовсім про інше? Хмель розгнівався, що твій хорунжий замість до волохів, почав займатися власними справами. – Петро пильно глянув на Іллю. — Тож чого ти, власне, сюди прийшов? Ви пішли з Костенком, може гетьман на вас ще більше сердиться, ніж на Гринька! На твоєму місці…
– Якби ти був на моєму місці, ти б від страху підштаники обісрав, — зневажливо сказав Заєць. — І пики своєї за п'ятдесят верст від Чигирина не показував. Я це чудово знаю.
– Тому що я мудрий, — зухвало відповів Мелех. – Не штука, дати себе зарізати. Штука в тому, щоб вижити.
– І в цьому ти майстер, — посміхнувся Ілля. – Тому я до тебе і прийшов. За порадою.
Петро примружив очі.
– Хочеш дізнатися, як самому від кари відкараскатися і свого отамана врятувати? Це буде нелегко. Спочатку розкажи мені все. Все!
□□□
– Оце вляпалися ми. – почухав потилицю Кирило, дивлячись на чотирьох озброєних чоловіків, що стерегли двері. Двоє стояли за вікнами, решта зібралися на майдані – Але чому нас відразу не зарізали?
Шабель і самопалів у них не забрали. Розбійники почувалися впевнено, вони, вочевидь, не раз мали справу з вовками, тож чудово знали, що найсильніша зброя перевертнів – не залізна зброя, а швидкість і витривалість, тож у будь-який момент були готові засипати їх свинцем.
– Та баба, що над ними панує, виглядає так, ніби дбає лише про те, як десь взяти гроші, – відповів Міхєй. – За живих вовків заплатять більше. Їхні чаклуни використовують нашу кров для відварів, але вона повинна бути свіжою, прямо з жил. Якось я чув про вовка, якого схопили. Один ворожій підвісив його за ноги до стелі і спускав в нього кров, коли йому це було потрібно. Мабуть, він убивав нещасного таким чином понад місяць перед тим, як повністю вбити.
– Він не вирвався на волю під час Повні? – здивувався Кирило.
– Він був надто слабкий, у ньому не було крові.
Кирило хотів відповісти, але в цю мить відчинилися двері. Увійшла жінка з мушкетоном, а за нею невисокий чоловік із високо виголеним чубом. У порівнянні зі своєю рослою товаришкою він здавався майже карликом.
– Оце вони, — сказала жінка, відступаючи, щоб стати поруч з охоронцями.
– Привіт, — сказав карл. – Мене називають Скапулярієм[9], а як вас?
– Міхєй.
– Кирило.
Вовкозаки відповідали неохоче, насторожено дивлячись спочатку на прибулого, а потім на озброєних людей. Вони були готові дорого продати своє життя.
— Чого ви шукаєте так далеко від своєї січі і так близько до Чигирина? – запитав Скапулярій. – Ви знаєте, скільки старости останнім часом платили за голову вовка? Хмельницький оголосив вам війну; це вже не ті часи, коли ви були лише перевертнями, які викликали страх. Козаки мають ставитися до вас, як до ворога. Ви прийшли спокушати чесних християн? – Він трохи почекав відповіді, а коли її не було, продовжив: – Звичайно, ви знаєте, скільки за вас платять. Отже, щось привело вас сюди, і мені дуже цікаво, що саме.
Міхєй мовчав. Він не знав, що сказати. Правда могла означати смерть. З іншого боку, складно придумати на місці брехню, схожу на правду. Він проклинав себе, що весь час замість того, щоб готуватися до такої ситуації, будував плани, як позбутися Грегорія. Старий мав рацію – Міхєй ще надто молодий, щоб керувати січчю, раз не в змозі подбати про себе та свого найближчого супутника.
– Ми будемо так сидіти і мовчати, чи я від вас щось цікаве почую?
Скапулярій підійшов і сів на дзиглик біля узголів'я лави, щоб бачити обох.
Міхеєві на мить спало на думку, що можна було б стрибнути на ватажка бандитів, приставити йому до шиї кинджал і під таким прикриттям залишити хутір. Але він одразу відкинув цей намір. Невідомо, чи це справжній ватажок.
Спочатку здавалося, що ним є жінка, тепер цей… Люди можуть бути справді підступними. Крім того, ніде не сказано, що бандити дуже вболівають за життя свого ватажка. Можливо, якийсь претендент на владу вже чекає своєї черги?
– Ви прийшли шпигувати між людьми? Щось готується? – натискав низький.
Міхєй вхопився за його слова.
– Уся зграя йде за нами, — сказав він із удаваною неохотою. – Ми – передній загін.
– І куди ви йдете? І нащо?
– Хочемо приєднатися до війська польського короля. Кажуть, Хмельницький готує новий похід проти Речі Посполитої.
– Кажуть, — охоче погодився Скапулярій. – Але кажуть і інше. Що перед тим, як він вирушить на Польщу, перед тим, як підніме смуту в Короні та Литві, московські бояри наказали йому розтрощити всі більші вовчі поселення. Я не знаю, як вони хочуть, щоб він це зробив, і навіть не хочу знати, це не моя справа. Ви не знали про це? Всі знають, бо це нібито велика таємниця.
Міхєй не міг приховати несподіванки.
– Виходить, не знали, — підсумував ватажок бандитів. — Тож це гівно, а не правда, що ви є передовим загоном більшої зграї. Наскільки я знаю, звістка про наміри козацького гетьмана вже дійшла до ваших окраїнних поселень. А це означало б, що ви або здалеку, з турецького боку, або навіть з Кавказу, що мене не цікавить, бо ви нормально одягнені і маєте нашу зброю, або ви вже давно не були у своїй січі. І чи маю я вірити, що ви раптом вирішили стати на бік Речі Посполитої, коли роками не хотіли втручатися ні на одну сторону?
Він замовк, насмішкувато дивлячись на обличчя вовків.
– Вигнанці чи втікачі?
– І те, і те, – цього разу вагання в голосі Міхєя було не удаваним.
– Я так і думав. А чому другий нічого не каже? Німий чи недоумкуватий?
Він злякано трохи відступив, бо Кирило зацокотів зубами від люті.
– Вовче плем'я, — пробурмотів собі під ніс Скапулярій.
– Ні німий, ні недоумкуватий, — спокійно відповів Міхєй. – Звичайний вовк. Ми не любимо спілкуватися з людьми.
– Ви повинні бути з нами, – задоволено видихнув малорослий.
– Для чого? Ви все одно нас вб'єте.
– Або можемо взяти вас живими, щоб отримати більшу ціну, — сказала жінка з порога.
Міхєй навіть не глянув на неї. Виразним жестом він поклав руку на ефес шаблі.
– Нелегко зловити вовка, — сказав він, повільно вимовляючи слова. – А ще важче було б змусити його живим здатися до неволі.
– Знаю, знаю, — махнув рукою Скапулярій. – А ти, Крушина, мовчи, як не питають, – докорив він жінці. – Знаєте, як кажуть, волосся довге, та розум короткий. Жінка хороша і в бійці, і в ліжку, тому я її тримаю, але радити не дозволяю.
З-під дверей йому відповіло сердите шипіння.
– Якщо ви хочете нас убити, – продовжував Міхєй, – знайте, що від вас не залишиться і третини.
– Можливо, — погодився ватажок розбійників.