По тому зайшла у хвіртку й хотіла була йти до замка, але враз повернулася й подалась бічною доріжкою.
Тільки-но вона зникла за темно-зеленим букшпановим живоплотом, як на доріжці з'явилась чудернацька немічна пара: чоловік, що ледь дибав, так хитаючись, наче щойно встав після тяжкої хвороби, спирався на жінку в плащі з старомодного краму і з великим зеленим дашком над очима. Чоловік усе поривався йти швидше, аніж, властиво, міг, а жінка стримувала його. Вона дріботіла поруч і весь час бурчала:
— Ну годі, годі, не спіши! Розмахався, наче не своїми, а позиченими, та й скачеш, як криве колесо по бакаях! Слабі ноги не те, що здорові, їх берегти треба. Помаленьку йди! Забув, що тобі знахарка в Лунге казала? Спотикається, а все жене, дарма що в ногах моці, як у гнилому перевеслі.
— О господи, що воно за ноги стали! — застогнав хворий і спинився, бо коліна йому затремтіли. — Тепер її зовсім не видно, — і він тужно подивився в бік хвіртки. — Зовсім не видно! Каптенармус казав, що нині вони не виїдуть на прогулянку, а до завтра ще так далеко!
— Та не побивайся так! Час швидко мине, Данієлю, голубчику мій! А ти краще нині відпочинь, щоб завтра дужчий був, тоді ми підемо за нею по всьому лісі, аж до самісінької хвіртки, авжеж! А тепер ходімо додому, полежиш на м'якенькій лежаночці, вип'єш кварту пива, потім погуляємо в дамки, а тоді й Райнгольд, підчаший, надійде, як вельможне панство пообідає. Розпитаєш про новини, по тому любенько сядемо втрьох до лантера[84], а тим часом сонечко сяде. Ось послухай мене, Данієлю, послухай, лебедику!
— Послухай, послухай! — забурчав Данієль. — Що мені твої лантери, гулі та дамки, коли в голові пече, мов розтоплене оливо, ось-ось збожеволію! Ох, звернімо трошки, нехай я сяду... Отак! Ну чи ж маю я розум, Магніло? Га? Зовсім збожеволів! Метаюсь, як муха в пляшці, хіба ні? О, сто чортів на мою голову! Де ж таке бачено, щоб потвора над потворами, нещасний горбатий каліка та вклепався по самі вуха в принцову дружину! Га, Магніло? Чи ж не йолоп я? Видивляти очі на неї, жадібно ловити кожен її порух, як рибина на березі ловить повітря, цілувати землю, де ступала її нога, — ну скажи, чи ж не телепень я? Ох, якби то не в сні, Магніло, вона схилялася наді мною, клала свою білу руку на мої зболені груди або так тихо лягала, так легенько дихала, і така була змерзла й покинута, і нікого, крім мене, не мала, хто б її захистив... або промчить повз мене на коротеньку мить, біла, як лілея, голісінька!.. Та все то тільки марні сни, дим і туман, порожні бульбашки...
Вони рушили далі, а біля хвіртки знову спинилися. Данієль сперся на неї рукою і втупив очі за огорожу. — Отам десь вона! — сказав він.
У звіринці було тихо і ясно, все було напоєне сонцем — і повітря, й листя. Жорства й кремінці на доріжці відбивали світло тремтячими промінчиками, над землею літали мерехтливі павутинки, із букового віття опадала, кружляючи, суха кора, а високо в блакитному небі тріпотіли крильми, позолоченими сонцем, білі голуби з замка.
Десь здаля приглушено долинала танкова мелодія лютні.
— Такий дурень! — промимрив Данієль. — Хто б повірив, Магніло, що людина, мавши найкращий індійський клейнод, знехтує його й поженеться за скалкою кольорового скла! Марія Груббе і... Карен Фіоль! Чи він здурів? Усі думають, що він собі полює — аякже, він велить єгерові настріляти йому дичини й повертається додому з цілою купою валюшів та перепелів, а сам тим часом точить баляси та зальоти розводить у Лунге з тією запроданкою, шльондрою гидотною... Тьху, хай йому дідько з таким торгом! І так у неї втелюжився, в ту паскуду, що очей із неї не зводить, коли...
Листя зашелестіло, і за хвірткою просто перед ним уродилася Марія Груббе.
Роздумавши йти до замка, вона подалась була до загороди, де тримали лосів та оленів, а потім до альтанки якраз коло самої хвіртки. Звідти вона чула кожне Данієлеве слово.
— Хто ви? — спитала вона. — І чи правда те, що ви сказали?
Данієль насилу встояв коло хвіртки, так затремтів.
— Данієль Кнопф, вельможна мадам, навіжений Данієль, — відповів він. — Не слухайте, що він базікає, він плеще, що йому на язик спаде, і розумне, й дурне. В голові в нього сама полова, а язик меле її, от і все.
— Неправда, Данієлю.
— Авжеж, авжеж! О господи, звісно, неправда! Все може бути, бо тут, вельможна мадам, — і він показав собі на лоба, — тут чиста вам руїна єрусалимська... Вклонися, Магніло, чемно вклонися вельможній мадам Гюленлеве і скажи, який я став навіжений... не соромся! О господи, всі ми маємо свої гріхи та вади!.. Скажи ж, Магніло, бо ж то не наша вина — яких нас бог дав, такі собі й має...
— Він справді божевільний? — спитала Марія в Магніли.
Магніла збентежено присіла, схопила крізь огорожу край Маріїної сукні, поцілувала його і з переляку пробурмотіла:
— Та ні, ні, де там! Слава богу, ні!
— Вона теж теє... — і Данієль покрутив пальцем біля лоба. — Ми що одне, що друге — обоє божевільні, кожне по-своєму, та нічого, хвалити бога, одне має очі, а друге ноги, то якось дошкандибаємо до могили. Тільки що по божевільних у дзвони не дзвонять, не заведено. На цьому дякуємо за добре слово, щиро дякуємо, нехай вас бог береже.
— Стривайте, — мовила Марія Груббе. — Ви лиш удаєте божевільного. Ви повинні мені все сказати, Данієлю, повинні, а то я подумаю, що ви зведених тієї, що ви її назвали, і мого чоловіка. Хочете, щоб я так подумала?
— О нещасна моя голівонько! — жалісно вигукнув Данієль і благально простягнув руку.
— Бог з вами, Данієлю! Та тільки нечесну гру ведете ви. Я була про вас кращої думки, куди кращої!
— Се правда, щира правда? — зрадів він, і очі його засяяли. — Ну, то я вже знову розумний, питайте, що вам треба, питайте!
— Чи правда те, що ви казали?
Як святе письмо, але...
— Ви впевнені? Не могли помилитися?
Данієль усміхнувся.
— Він... і нині там?
— А він поїхав на полювання?
— Поїхав.
— Тоді там.
— Ви не знаєте... — почала Марія, трохи помовчавши, — не знаєте, яка вона з себе, та особа?
— Дрібненька, вельможна мадам, зовсім дрібненька, руда й кругла, як цибулина, балакуча й моторна, одно регоче та язиком плеще.
— А хто вона така?
— Два чи два з половиною роки тому вона була вискочила за одного французького valet de chambre[85], але він покинув її і чкурнув десь із нашого краю. Та вона довго не сиділа солом'яною вдовою, знайшла собі якогось гарф'яра, що був по вуха в боргах, і подалася з ним до Парижа, потім опинилася в Брюсселі, а цього року на зелені свята знову повернулася назад. А втім, вона метикувата жіночка та й манери має приємні, коли не п'яна. Оце все, що я знаю.
— Данієлю, — почала Марія й завагалася.
— Данієль вам вірний навіки, як ваша права рука, — відповів він, гречно всміхнувшись.
— Ви мені допоможете? Дістанете... дістанете карету й надійного візника, коли я дам вам знати?
— Дістану, неодмінно дістану! Тільки-но скажете — і за годину карета вже чекатиме на вигоні в бляхара Германа, коло старої шопи. Здайтесь на мене, вельможна мадам!
Марія стояла якусь хвилю мовчки, ніби розмірковувала.
— Ми ще побалакаємо, — мовила вона, приязно кивнула Магнілі й пішла.
— Ну, чи ж не красуня вона? Правдивий янгол, Магніло! — вигукнув Данієль, зворушено дивлячись на доріжку, де вона зникла. — О, вона б відіпхнула мене, зневажливо наступила б ногою мені на карк і спокійнісінько втоптала б мене в болото, якби знала, які зухвалі мрії Данієль снує про неї. Яка жагуча краса, яка велич! Мені аж серце кров'ю стікає з жалю, що їй довелось на мене звіритися, на мене, переді мною схилити величну пальму гордості своєї... Яка се радість, Магніло, небесна втіха, люба Магніло!
І вони пошкандибали далі.
Данієль і його сестра опинилися в Фредеріксборзі тому, що сердешний Коротько після сцени в шинку "Отут і ставай" шалено закохався в Марію Груббе. То було жалюгідне, дивовижне кохання, яке ні на що не сподівалося, нічого не вимагало й нічого не чекало, а вдовольнилось порожніми мріями, та й годі. А ту крихітку дійсності, що потрібна була, аби забарвити мрії слабким відблиском життя, Данієль осягав сповна, коли йому часом щастило мигцем побачити Марію зблизька або пройти за нею віддалік. Та як Гюленлеве виїхав і Марія перестала виходити в місто, його опосіла така туга, що він мало не збожеволів і тяжко заслаб.
Коли він, немічний, розбитий, підвівся з постелі, Гюленлеве вже вернувся, і від одної Маріїної служниці, яку він підкупив, Данієль дізнався, що подружжя не дуже ладнає між собою. Та звістка дала нову поживу його божевільній пристрасті і новий ріст, неприродно буйний ріст його мріям. Та поки він аж так оклигав, що принаймні міг стояти на ногах, Марія поїхала до Фредеріксборга. Данієль мусив їхати за нею, чекати він не міг. Він заявив, що хоче податися до знахарки в Лунге, щоб остаточно вилікуватись, а сестра його Магніла мала поїхати з ним, щоб заразом дістати якусь раду на свої слабі очі. Приятелі й знайомі схвалили його намір, отже, Данієль і Магніла вирушили до Лунге. Там він довідався про зв'язок Гюленлеве з Карен Фіоль, а також розповів Магнілі про своє чудне кохання, сказав, що для нього тільки там світить сонце й пахне життя, де буває Марія Груббе, й благав її податися з ним до Фредеріксборга, щоб бути ближче від Марії, яка заполонила всю його душу.
Магніла поїхала з ним, вони найняли помешкання в Фредеріксборзі і вже не один день нишком скрадалися за Марією, як вона гуляла вранці сама.
І от вийшло так, що вони зустрілися.
XI
Одного ранку кілька днів по тому Ульрік-Фредерік був у Лунге.
Він стояв рачки в садочку перед будинком, де мешкала Карен Фіоль, і, тримаючи в одній руці трояндовий вінок, другою намагався або виманити, або дістати з-під ліщинових кущів білу болонку.
— Boncoeur! Petit, petit Boncoeur! Boncoeur![86] Ну виходь же, шельмо, виходь, дурне! Ох ти, тварюко! Boncoeur, песику мій! Стерво вперте!
Карен стояла коло вікна й реготала.
Собака не виходив, і Ульрік-Фредерік манив його далі й лаявся.
Amy des morceaux délicats, —
заспівала Карен і помахала йому повним келихом. —
Et de la débauché polie
Viens noyer dans nos Vins Muscats
Ta soif et ta mélancolie![87]
Вона була дуже весела, розпалена вином і, співаючи, брала вище, аніж треба було.
Врешті Ульрік-Фредерік таки спіймав пса.
Він переможно поніс його до вікна, насунув йому на вуха трояндовий вінок і, ставши навколішки, простяг Карен:
— Adorable Venus, reine des coeurs, je vous prie accepter de ton humble esclave cet petit agneau innocente, couronné des fleurs...[88]
Ту мить Марія Груббе відчинила хвіртку.