Дякую тобі!
Він був поруч і дихав просто на мене, і не знаю, як це сталося, але на секунду, тільки на секунду, я відчув у грудях клубок. Я не міг би пояснити, що зі мною діється. Там застряг такий незвичний клубок!
— Увага! Повідомляємо шановних відвідувачів, що вони досягли виходу. їхні відвідини "будинку таємниць" закінчилися. Пробачте за нашу витівку! '
І на нас линуло таке яскраве світло — це спалахнули потужні прожектори.— шо я мимоволі затулив очі руками.
— Можна взяти ще й твою подушку? — спитав я його.— Але якщо хочеш лягти, то я її не візьму.
Він стояв перед однією з трьох картин, які висіли в номері. По одній на кожній стіні, окрім стіни з вікном.
— Візьми. Я не збираюся лягати. Принаймні зараз.
Я примостив подушки до билець ліжка. Дві під спину, одну — під голову. Третю я взяв з ліжка Менеджера. Воно ж бо однаково стояло порожнє. Щоб не бруднити постіль черевиками, я присунув до свого ліжка стілець.
— Я думав, ти ляжеш нормально і хочеш просто високо вмостити голову.
— Ні. Я хотів зробити саме так, як ти бачиш. Ще змалечку люблю сидіти в ліжку, спираючись на подушки. У цій позі мені дуже добре відпочивається.
Я бачив, як він підійшов і втупився в картину, репродукцію, яка видалась мені ніби знайомою, хоч я ніколи її не бачив. Молода жінка вийшла з ванни і збирається взути капці.
— Сором так витріщатися! — підколов я його.— Дівчина не одягнена, і ти ставиш її в незручне становище.
— Жінки мене так чарують, шо ніякими словами цього не передати!
— Чия це картина?
— Тут є якась закарлючка, проте я нічого не доберу. Так от, наша прогулянка в місті була просто чудова.
Він струсив попіл з сигарети, запорошивши собі піджак.
— А хто подав ідею, га? Хіба я не заслужив подяки за цю натхненну думку? :
Він засміявся, хотів щось сказати, та нахилився зав'язати правий шнурок.
— Не можу збагнути, що робиться з цим шнурком. Коли не подивлюся, завжди він розв'язаний. Так і вчора увечері в кафе "Спорт".
І раптом надовго замовк.
— То я чекаю на подяку,— нарешті озвався я.
— А, так! Чудова була твоя ідея щодо прогулянки в місті. Ми розім'ялися, багато чого побачили й почули. Знайшли дуже приємну компанію і з'їздили на море, надихалися морським повітрям і трохи позагоряли. Пограли навіть у футбол, повеселилися в парку і разом ризикували в "будинку таємниць". Коротше кажучи, прекрасно згаяли час.
Він узяв стілець і сів до столика.
— Я беруся за кросворд,— сказав, розкриваючи "Вечірні новини".
— Як потрібна буде допомога, я до твоїх послуг!
— Гаразд. Якщо попаду в безвихідь.
Все було зроблено не просто добре — досконало! План, цей складний механізм, працював із точністю хронометра. І тепер лишалося тільки чекати наслідків. Підкладемо бомбу сповільненої дії, яка обов'язково вибухне. У момент х.
Слідчий відчував План як живу істоту, як створіння з нервами, здатне рухатися. Вони вдвох працювали для однієї мети. План увійшов у його кров, утілився в нього. План і він поєдналися в одне ціле.
Спочатку, коли шеф відкрив їм План, він прийняв його одразу, але більше розумом, аніж серцем. Ще не запалився ним. їм треба було познайомитися поступово, Планові і виконавцеві, коли для них почалася ця неймовірна пригода о сьомій ранку, у внутрішньому дворі служби безпеки, і вони стали працювати над спільною справою — потай, з граничною уважністю, наче двоє змовників. Атож, вони двоє змовників: План і слідчий.
Звичайно, це було нелегко — грати роль, удавати, ніби він теж людина, ніби має те, що називають почуттями. Якби йому звеліли піддати затриманого в кафе "Спорт" суворому допиту, щоб той знепритомнів на багато годин, а той назавжди, він би знав, що робити. Але натягти маску, грати роль людини, наділеної почуттями,— це був для нього простір цілком незвіданий. І все ж таки він у ньому зорієнтувався. Так, ніби вийшов на прогулянку по незнайомій місцевості і дослідив її п'ядь за п'яддю. Так, План приваблював і своєю ризикованістю.
Шість років працюю слідчим служби безпеки, а в такій ситуації опинився вперше. Виступати під чужим обличчям!
Якби я міг весь час тримати перед собою дзеркальце і, залежно від конкретної ситуації та розвитку Плану, спостерігати за маскою на своєму обличчі, за підробленими очима!
Я подивився збоку, як той сидить над кросвордом. Невже здогадується? Але як йому здогадатися про такий План, у якому ніщо не скрипить, який працює тихо, нечутно? Наче ти спокійно собі розмовляєш із другом, і раптом він устромляє тобі ніж у живіт, і ти й гадки не маєш, що сталося, доки не покотишся на тротуар.
— Можна до тебе звернутися?— озвався той.— Тут у мене чотири літери по вертикалі, з якими я ніяк не можу дати собі раду.
— Нарешті! Я радий, що тобі потрібна моя допомога. Кого треба назвати? Знамениту гетеру античності? Чи композитора-романтика вісімнадцятого століття?
— Ні,— сказав він, засміявшись.— Ні те, ні друге. Це — "річка, що не лише топить, а й пожирає".
— Річка, що не лише топить, а й пожирає? — перепитав слідчий.
— Ти моя єдина надія. Я вже хтозна-скільки сушу собі голову над цією таємничою річкою-канібалом.
— Дивна річ, але щось і я не можу нічого придумати. А завжди пишався, що я — ас у кросвордах!
— Ет, біс із нею! Я поки що залишу ці чотири по вертикалі, і взагалі все по вертикалі та й займуся горизонталями. Потім спробуємо знов.
— Добре, ти розв'язуй собі далі, а я будь-що згадаю, що то за річка, яка творить такі чудеса.
Коли слідчий запропонував свою допомогу, той, нахилившись над "Вечірніми новинами", удавав, ніби розв'язує кросворд, але думки його були далеко. Атож, гру він уже програв. Від хвилини, коли вони повернулися до свого номера 717, коли переступили поріг, і він побачив і почув, як повернувся у замку ключ — двічі клацнуло, сухо й безжалісно, мов два постріли, — від тієї хвилини усе в ньому: думки, серце, нутрощі, почуття, кожна часточка його тіла — усе провалилося в чорну безодню. Тепер уже нема надії! "Він скинув усі свої карти! Ні, він не скинув жодної карти, він спасував перед цією винятковою нагодою, якою була їхня прогулянка в місті, він виявився млявим, неспроможним ні до дії, ні до протидії. У шибці — у правій шибці — він бачив своє обличчя, бліде, тьмяне, наче намальоване на склі. До горла йому підкотилася хвиля огиди, і він плюнув у своє відображення на шибці. Та одразу ж витяг хусточку і витер плювок.
— Що сталося? — спитав слідчий.
— Комар! Сів на скло, і я хотів убити його плювком. Але не влучив.
— Я думаю, для нас не страшно, якщо тут є комарі. Ми ж не спатимемо. Десь о п'ятій, а може, й раніше, з'явиться Менеджер з машиною.
— Твоя правда. Ця ніч не для сну.
Він знову нахилився над кросвордом. Удавано. Як він не скористався нагодою вислизнути з його рук! Тільки обережність була тому причиною, побоювання, що проникло йому в саме серце й точило його без упину, страх, що усе це могло бути інсценівкою, розробленою з метою заманити його в пастку. Спонукати його до втечі, щоб він сам виказав, що причетний до справи. Служба безпеки не має проти нього доказів. Тому вони й наставили на нього пастку. Якщо він не витримає і спробує втекти, саме це стане ножем, якого він своєю рукою угородить собі в серце. Е ні! Саме на це й розраховує служба безпеки! Який сенс їй підігрувати? Тієї миті, як вів кинеться тікати, агент служби безпеки не погладить його по голівці. А вистрелить йому в ноги, щоб захопити живим. його спроба втекти розглядатиметься, як цілковите зізнання. Так, їхні сподіванки не були безпідставними. Які в нього шанси? Хіба він може ризикувати, коли майже напевне знову потрапить до їхніх рук, поранений? Або ж його схоплять пізніше, мобілізувавши весь механізм таємної служби. І якби він навіть утік, то чи вдалося б йому знайти контакти зі своїми, щоб його переховали, щоб йому зробили фальшивий паспорт і переправили через кордон? Усе tie дуже сумнівно. А може бути й так, що того другого з кафе "Спорт" насправді не заарештовано, що він утік, а шеф тільки вдає, ніби його схопили. А якщо вони й заарештували його, то чи є певність, що він зізнався? А може, він замилив їм очі, і зіставлення допитів не дало наслідків? Була ймовірність і того, що служба безпеки нічого не підстроювала, що все відбувалося цілком природно і випадково, а він, спробувавши втекти, сам викаже, що причетний до справи.
І поки вони їхали в машині, і під час прогулянки, він усе вагався. То перемагало бажання втекти, то знов поверталися страх і сумніви.
Але тепер уже запізно думати про втечу. Що він може вдіяти у номері сімсот сімнадцятому "Великого Національного", після півночі, коли двері замкнені на два оберти ключа, а поруч з ним чатує агент служби безпеки з пістолетом напоготові? Єдине, що на нього тепер чекає — це повернення Менеджера з машиною десь о п'ятій, і тоді вони поїдуть на пором, а потім його передадуть у Центр. А що там? Чорна безвихідь чатувала на нього в столиці, безвихідь цілковита й безнадійна.
— Мені ще лишилася половина кросворда,— сказав той,— І, звичайно, я досі не відгадав, як називається ота таємнича річка, що не лише топить, а й пожирає. ,
— Ми згадаємо і річку,— заспокоїв я його.— Це справа натхнення. Може, пригадаємо це слово тоді, коли й не думатимемо про нього.
Якби можна було бачити, який таємний процес відбувається в тому! Як спрацьовує План у його єстві, наскільки він у нього проник і яке буде завершення?
Єдине, в чому я був певний, це те, що я віддав усі свої сили для Плану. Для Плану, дуже простого в ідеї, але дуже складного для виконання. Я зрозумів це, тільки-но ми почали теорію перетворювати на практику. Якась дрібниця могла б зірвати всю роботу. Хлопець із кафе "Спорт" не дурний. Найгірше — це недооцінити супротивника і переоцінити власні сили. Ні, він не дурний. А якщо справді він винен, тоді його думки винятково напружені, так само як і увага. І його відчуття.
На щастя, все — наскільки я міг судити — минуло добре, Тепер ми наближаємося до кінця історії, ніч минає, і за кілька годин Менеджер постукає в двері. Попереду ще подорож на поромі, а потім машиною до столиці. Але головне в Плані виконано: прогулянку по місту.
Я підвівся з ліжка, щоб розім'ятися.