Ми вільні козаки.
Міхєй не відповів, хоч йому і кортіло запитати, хто буде командувати озброєними людьми, коли на хутір нападуть татари, заздрісні сусіди чи навіть якісь мародери, але промовчав. Люди дуже швидко злилися, якщо їхні слова ставили під сумнів. Молодий вовк дізнався про це за десяток років тому, коли його відправили з посольством і дарунками до воєводи Кисіля.
Вистачило того, що він заперечив якомусь шляхтичеві, який помилково стверджував, нібито татарські війська кілька місяців тому спалили Гретич, а насправді це був Гартич. Все закінчилося б поєдинком, якби не втручання самого Кисіля.
Більше того, шляхтич, зрештою, зрозумів, що був неправий, але не тільки наполягав на своїй позиції, але й ставився до вовка так, наче той був у чомусь винен, хоча це була зовсім дрібна річ.
За воротами чекав ще один козак, молодий, доволі стрункий, але рисами обличчя настільки схожий на того, що вітав Міхея й Кирила, що не можна було сумніватися, що то був його молодший брат. Він кивнув новоприбулим і повів їх між двома низькими дощатими будиночками просто на маленьке подвір'я. Міхєй з цікавістю оглядався.
Хутір був невеликий, але людей там було напрочуд багато. Причому тільки озброєних людей. Міхєй не побачив дітей, які мали б з цікавістю поглядати на несподіваних гостей, не було й проблиску жіночої запаски.
Невже козаки наказали своїм родинам так ретельно переховуватися?
— Будь обережний, — пробурмотів Міхєй Кирилу. – Мені тут не подобається.
Той не відповів, не подав ані найменшого знаку, що почув, але Грищий був упевнений, що його слова дійшли до супутника. У цей момент з хати навпроти вийшла жінка. Міхєй полегшено зітхнув, але відразу ж знову напружився. Замість відра з молоком жінка тримала в руках величезний мушкетон. Вона не цілилася в прибульців, розширений лійкою кінець ствола спирався на її зігнуте передпліччя, але було видно, що вона будь-якої миті готова повернути зброю проти вовкозаків. Про її не зовсім дружні наміри свідчив і обережно зведений курок.
– Вітайте, — сказала вона несподівано низьким, але мелодійним голосом. – Бувайте раді під нашим дахом, вовки.
Міхєй краєм ока помітив, як Кирило повільно потягнувся до руків'я засунутого за пояс пістоля.
– Зупинись, — прошипів він. — Вони засиплють нас кулями, перш ніж ти встигнеш дістати зброю!
– Дуже розумно, — кивнула жінка. — Можливо, вас і важко вбити, але я впевнена, що мої супутники впораються. Це не ніч переміни, ви не безсмертні… – Вона голосно засміялася. — Ви здивовані, що я знаю, що лише тоді не можна вбити вовкозака?
Міхєй не відповів. Він з полегшенням усвідомив, як мало люди знають… на щастя. А ці тут? Вільні козаки… Лише тоді молодий вовк збагнув значення слів, сказаних здорованем біля воріт. По суті, це були звичайні бандити. Вони не визнавали начальників і отаманів. Правду сказав кремезний. Просто не додав, що у них просто є керівник. Або…
– Це ви тут радите, пані? – запитав він.
– Я чи не я. Для вас це все одно. Чого шукають два самотні вовки так далеко від найближчої вовчої січі?
□□□
– Параскево, Параскево! – пролунав знадвору пискливий голос.
Гальшка розплющила очі, повернула голівку й подивилася на обличчя батька, який спав поруч.
Вона видихнула, зморщила ніс, а потім простягла руку, щоб торкнутися шорсткої бороди свого батька. Сергій голився рідко, раз на кілька днів, бо праву руку ще не міг високо підняти, ліва йшла незугарно, а допомоги знахарки уникав відтоді, як стара ледь не перерізала йому горло. "Не ті вже руки", — скрикнула вона, коли хлинула кров. Вона негайно перев'язала рану, кілька днів промивала її сильно пахучим відваром вранці та ввечері, так що незабаром про прикру подію нагадував лише свіжий шрам, але козак вважав за краще не ризикувати. Не ті руки, це ідеально відповідало. Вік брав своє. Можливо, колись бабка могла пришивати мухам крильця, а тепер він не дав би їй навіть зашити вітрило чайки.
– Параскево! – знову обізвався пронизливий голос.
Сергій погладив доньку по голові і, стогнучи, піднявся з ліжка. Сонце ледве зійшло, і йому не хотілося так рано вставати. На жаль, перед світанком стара пішла в ліс назбирати трав, які потрібно було збирати саме в цей час. Він відкрив віконницю.
– І чого ви там хочете? – грубо спитав він. Була надія, що він зможе знеохотити жінку.
– Я до Параски...
– Її немає.
– А коли буде?
– Як прийде, то прийде, — нетерпляче відповів козак. — Вона мені не зізнається.
На подвір'ї на мить запала тиша.
– Передайте їй, що була Мілонкова. Треба приїхати до доньки, тому що скоро злягти має, а в неї щось зі спиною не так, і весь час з неї кров тече. Ніяк її сюди привести. Віз у нас є, але сильно ж трясе, — у голосі жінки залунали плаксиві тони.
Сергієві раптом стало соромно, що він хоче відправити селянку, наче якусь зайду. Кінець кінцем, він був вдома, люди приходили до ворожихи, а не до нього.
– Заходь, — сказав він. – Не знаю, коли бабка повернеться, але, може, ми разом щось придумаємо.
– Та що там чоловік надумає, коли жінка народжує? — пробурмотіла під ніс жінка, але в хату зайшла.
Побачивши чуже обличчя, Гальшка скривила губи, але не встигла розплакатися, як Сергій взяв її, незграбно підтримуючи хворою рукою.
Прибула допомогла йому втримати дитину.
– Гарна дівчинка, — сказала вона. — Здорова?
– Слава Богу, здорова. Краще розкажіть мені, що там з дочкою.
– А що має бути? Я вже казала. Їй пора народжувати не сьогодні, так завтра, і як же бідолашній тужитися чи навіть лежати на спині, коли страшний біль їй перешкоджає. А ця кров... Параска бачила десятки сотень пологів, вона б знала, що і як, а може, навіть змогла б щось зробити з цими розривами і кровотечею. Бо як є, гарна дочка і може вмерти у нас.
Жінка розплакалася, а за мить до неї приєдналося жалісне попискування Гальшки.
– Може, якби ви її сюди привезли, було б краще, — задумливо сказав Костенко. — Бо як термінова справа, то поки бабка не вернеться, поки не дочалапає до вас... Ранок буде.
– А як я можу привести стражденну, добродію? Я ж казала сказала. Ні на коня її не посадовити, ні навіть на віз покласти. Пробували, але ж дорога через ліс вибоїста, дочка так кричала, що не можна було стримати...
Сергій закусив губу, задумавшись.
– Жінки у вашому селі мали приготувати мені плетену колиску.
– Так, повинні були, — підтвердила жінка. – У старостихи в сінях стоїть.
– То візьміть її, прив'яжіть до коней і покладіть вагітну.
– Дали б власну колиску?
– А чого ж не дати, коли треба? – не дуже чемно сказав Костенко. — Ти вмієш їздити верхи?
– Ви коли-небудь бачили, пане, щоб хуторянка не могла того робити?
– Тоді візьміть мого коня зі стайні. Сідла не закладай, це марна трата часу, мчи в село.
– Та чи віддасть мені старостиха колиску, коли за неї ще не заплатили? Баба жадібна, з власного чоловіка шкіру б здерла. Одна хороша річ – пальці спритні.
Сергій похитав головою й витяг із тонкого гаманця срібний гріш.
– Дай їй це. За роботу з головою вистачить. А якщо вона відмовиться, запитайте, чи не хоче вона, щоб я прийшов до неї. Правою рукою не можу рухати, але я можу добре побити і лівою.
– Дякую, ясновельможний пане! – вигукнула жінка, хапаючи срібника. – Нехай Свята Пречиста охороняє вас!
Сергій спостерігав крізь вікно, як хуторянка, що ніби набула нового духу, виводила його чорного мерина зі стайні, підіймалася на високу гряду, нещадно смикаючи гриву коня, а потім зникла між деревами.
– Сподіваюся, Параска скоро прийде, — пробурмотів собі під ніс Костенко. — А тобі, доню, треба щось їсти. – Глянув на наморщене чоло Гальшки. – Добре, що стара перед від'їздом козу подоїла. Думає про нас. А спочатку здавалася така сувора.
Дівчинка нахилилася до мальви, що росла за вікном, намагаючись схопити її своєю крихітною ручкою. Але квітка явно була надто далеко, тож мала лише сердито засопіла, а потім поклала голову на батькове плече.
РОЗДІЛ 8
Побачивши Іллю, Петро Мелех злякався. Заєць знайшов його після двох днів пошуків, і не в якійсь забитій корчмі, як можна було б очікувати, а на квартирі, де він напивався мерзенним медом, сиченим трактирником Шмулем. Цей напій Ілля спробував лише раз у житті, після чого урочисто поклявся всім і вся, що скоріше вип'є сечу хворого вола, ніж таке вариво. За свої шахрайства Шмуль поплатився втратою значної частини бороди, ретельно вирваної розлюченим козаком, і двох зубів. Тим не менш, він продовжував ситити мед, а точніше те, що називав медом, незважаючи на образи і удари. Коли у молодців вже починали закінчуватися гроші, вони все одно приходили до нього за дешевою горілкою, яку треба було пити, заткнувши носа, але мед вдаряв просто в голову, як хороша горілка. Деякі навіть були в захваті від огидної рідини, як і Мелех, який завжди міг дозволити собі і найкращі напої.
– Привіт, Петре, — сказав Заєць, зачиняючи за собою двері. Слуга, який не хотів пускати чужинця до покоїв гостя, що добре платив, а за це вимагав тиші й спокою, зараз збирався до купи внизу сходів, лаючи, як міг, запального козака. – Останнім часом ти став якимось негостинним.
– Це часи зробилися негостинними, — відповів Мелех, кривлячись з відразою. – Чого хочеш, пане Заєць?
– Ти добре знаєш, чого. – Ілля оскалив зуби в усмішці, яка зробила його обличчя більше схожим на череп, ніж на живу людину.
– Навіть якби я знав, можна було б чемно запитати.
Усмішка зникла з обличчя Зайця, козак примружив очі, а потім раптом підскочив до бенкетуючого Мелеха. Він схопив його за комір каптана і витяг з-за столу.
– Мої товариші чекають внизу, — видихнув він прямо в ніс Петру, який мляво опирався. – Якщо ми не домовимось, я залишу тебе тут зв'язаним, і підемо під вали. Рознесемо ту корчму при валах, не встигнеш і оглянутися. Так, пане Мелех, не думай, нібито я не знаю, що то, власне, ваша власність, а єврей, мов півник на вежі, — виставлений всім на вид. Якщо хочеш тішитися прибутком, то розмовляй зі мною по-людськи, а не як з якимись приблудами!
Мелех зовсім обм'як. Хоча він був, звичайно, сильніший за Зайця, але вважав за краще не намагатися зараз протистояти гарячому козаку. Сила рук — це не все в бійці, і він мав декілька нагод переконатися, що Ілля міг зробити, коли розлютився.
– Навіщо тепер погрожувати своєму приятелеві? — пробурмотів він.