Вона перепросила його, мовляв, хай снідає сам, у неї нема апетиту, та й рука дуже болить, адже він її мало не викрутив.
Тепер Ульрік-Фредерік зрозумів свою провину й захотів неодмінно поглянути на покалічену руку й поцілувати її. Однак Марія швидко сховала руку в згортки сукні й позирнула на нього, як він сказав, мов тигриця, що боронить своє немічне дитинча. Він довго просив її, та все марно, тоді сів, сміючись, до столу й заходився їсти так смачно, що Марія аж розсердилась. Проте він не міг спокійно всидіти за столом, а щомиті підходив до вікна, бо все те, що діялося надворі, хоч і таке рідне, здавалось йому тепер новим і неззвичайним. Через ту ненастанну біготню він порозкидав половину накриття по цілій кімнаті: гальба з пивом опинилася на одному вікні, ніж різати хліб — на другому, серветка лежала у вазі на позолоченому геридоні, а крендель — на столику в кутку.
Нарешті він доснідав, сів до вікна і став дивитися надвір, розмовляючи з Марією, що з своєї канапи зрідка відповідала йому або й зовсім мовчала.
Аж ось вона підвелася й собі підійшла до вікна, де сидів Ульрік-Фредерік, і, зітхнувши, тужно втупила очі в простір.
Ульрік-Фредерік сміявся і вперто, наче робив якусь пильну роботу, крутив на пальці коштовного персня з печаткою.
— Може, подмухати на слабу ручку? — спитав він жалісним, співчутливим голосом.
Марія й словом не озвалася, тільки зірвала з зап'ястка хусточку, так само дивлячись надвір.
— Вона змерзла, бідненька, — мовив Ульрік-Фредерік і звів на неї очі.
Марія, мабуть, несвідомо, поклала хвору руку на підвіконня й почала перебирати пальцями, наче на клавікордах — туди й назад, від сонця в тінь, що падала з лутки, з тіні знову на сонце.
Ульрік-Фредерік, вдоволено всміхаючись, дивився на ту гарну бліду руку, що, немов жваве, спритне кошеня, гралася й бігала по всьому підвіконні. Ось вона зіщулилась, наче до стрибка, крутнулася, обернулась, вигнула спину, прискочила до ножа різати хліб, перекинула його за колодочку, відповзла назад, лягла пласко на підвіконня, тоді повільно знову підкралася до нього, спритно обхопила колодочку, підняла лезо, аж воно заграло на сонці, тоді замахнулась...
Ту ж мить ніж блиснув коло Ульрікових-Фредерікових грудей, але він відвів його рукою, і лезо, ковзнувши рукавом, розітнуло довгу мереживну чохлу. Він шпурнув ножа на підлогу і, зойкнувши з переляку, схопився на ноги так раптово, що аж перекинув стільця. Все те скоїлося вмент, наче за одним махом.
Марія, біла як смерть, стояла, притиснувши руки до грудей, і застиглими, переляканими очима дивилась на те місце, де допіру сидів Ульрік-Фредерік. Тоді її повіки стулилися, з уст у неї вирвався жахливий нелюдський регіт, і вона тихо опустилась на підлогу, наче її підтримували невидимі руки.
Граючись ножем вона помітила зненацька, що мереживна copочка Ульріка-Фредеріка розстебнута й відслоняє голі груди. Її миттю пойняла божевільна спокуса вгородити холодне, блискуче лезо в ті білі груди, і вона так і зробила — не тому, що хотіла його вбити чи хоча б поранити, а, мабуть, тільки тому, що ніж був холодний, а груди гарячі, чи, може, тому, що рука її була хвора, слабка, а груди — дужі й здорові, та насамперед тому, що не могла втриматись, бо воля її втратила владу над глуздом чи то глузд утратив владу над волею.
Ульрік-Фредерік стояв блідий і спирався долонями на стіл. Він так тремтів, що аж на столі бряжчав посуд. Він не був боягузливий, та й відваги йому не бракувало, але все це сталося так несподівано і було таке до божевілля незбагненне, що він, думаючи про Марію, яка тихо, бездушно лежала під вікном, відчував забобонний страх, наче то була мара. У вухах йому забриніли слова Бурі про небезпеку, що блисне в жіночій руці. Він упав на коліна й став молитися: що ж бо важила в земному житті уявна безпека, розважність, обмеженість і навіть людська мудрість, коли тут правило саме небо, людську долю вирішували незнані духи, а провіщали її надприродні сили й прикмети? А то чого ж би вона захотіла його вбити, чого? Господи всемогутній, ну чого ж?.. Тому, що так мало статися. Мало.
Майже скрадаючись, він узяв ножа, переламав його і шпурнув шматки в порожній коминок.
А Марія все не рухалася.
Чи не поранила вона себе? Ніж був наче чистий, і на чохлі нема крові, але ж вона лежить так тихо, як нежива. Він підбіг до неї й підняв на руки.
Марія зітхнула, розплющила очі, глянула перед себе порожнім, мертвим поглядом, перевела його на Ульріка Фредеріка, тоді обхопила його руками й стала цілувати, голубити, але не озивалася. Хоч сміялася вона щасливо й весело, та очі її дивилися злякано. Вона глянула на підлогу, немов чогось шукаючи, тоді враз схопила Ульріка-Фредеріка за руку, обмацала рукав і, переконавшись, шо він розпорений і чохла теліпається, зойкнула з жаху.
— То се таки правда! — розпачливо закричала вона. — О господи, царю небесний, вбережи мій розум, благаю тебе! Але чому ти нічого не питаєш? — звернулась вона до Ульріка-Фредеріка. — Чому не відштовхнеш мене від себе, як отруйну гадюку? Але, богом свідчуся, я не винна, бо не хотіла того, що вчинила. Щось таке найшло на мене та й штовхнуло до ножа. Присягаюсь усіма святими, що воно водило моєю рукою! О, та ти все одно мені не віриш, бо як можна повірити?.. — І вона заплакала й заголосила.
Одначе Ульрік-Фредерік цілком їй вірив. То ж було найкраще потвердження його власних думок, і він став потішати її ласкавими словами й пестощами, хоч відчував перед нею якийсь потаємний страх, наче вона була жалюгідним сліпим знаряддям у руках злих духів. І він не міг перебороти в собі того страху, хоч Марія день у день уживала всіх своїх жіночих мудрощів, аби вернути його довіру. Бо коли першого ранку вона заприсяглася собі, що Ульрікові-Фредерікові доведеться набратись терпцю і добре навпадатися коло неї, аби дістати пробачення, то тепер поводилась так, наче заприсяглася навпаки: кожен її погляд був молитва, кожне слово — покірна обіцянка, і безліччю дрібниць — одягом і жестами, приємними несподіванками й ніжною турботою — щохвилини й щодня освідчувалась вона йому в найщирішому й найглибшому коханні, і якби їй треба було тільки загладити згадку про ту ранішню подію, вона б домоглася свого.
Але її щастю заступив дорогу більший ворог.
До Іспанії Ульрік-Фредерік виїхав дрібненьким принцом із країни, де могутня шляхта аж ніяк не вважала нешлюбних королівських дітей вищими за себе. Самодержавство було ще таке нове, а погляд, що король — це людина, яка купує собі владу тим, що наділяє нею інших, — давній-предавній. Божистий німб, що осявав у пізніші часи необмеженого спадкового самодержавця, хоч і блищав уже, але так блякло, що не засліплював тих, хто стояв не біля самого нього.
І от із такої країни Ульрік-Фредерік подався на службу до двору Філіппа Четвертого[81]. Там його засипали подарунками й ознаками пошани, надали йому титул іспанського гранда й потрактували так само, як дона Хуана Австрійського[82], бо ж король іспанський вважав за потрібне в особі Ульріка-Фредеріка вшанувати Фредеріка Третього, надмірною щедрістю й ласкою показати своє вдоволення з того, що в Данії почали урядувати по-новому, і своє схвалення завершених перемогою прагнень короля Фредеріка стати в ряди необмежених самодержавців.
Звеличений і сп'янілий від усієї тієї шани, яка цілком змінила його погляд на свою особу, Ульрік-Фредерік скоро побачив, що досить легковажно взяв собі за дружину дочку звичайного шляхтича. Тож, їдучи додому, він цілу дорогу розмірковував, чи йому краще помститися на Марії за свою легковажність, чи, навпаки, ще більше піднести її, а чи, може, розлучитися, аж у голові йому крутилося. А як тепер до всього того долучився ще й забобонний страх, що в Марії таїться загроза його життю, він поклав собі поки що трактувати її холодно й церемонно, щоб і спроби такої не було вернути колишні ідилічні стосунки, а там далі видно буде.
Фредерік Третій був доволі-таки спостережливий і швидко помітив, що Ульрік-Фредерік не вельми вдоволений своїм одруженням. Він збагнув, чому саме, й тому користався кожною нагодою, аби якось вирізнити Марію Груббе, засипав її ознаками своєї прихильності й ласки, сподіваючись, що в такий спосіб звеличить її в Ульрікових-Фредерікових очах і серце його розтане. Та все дарма. Він домігся тільки одного: що вибраницю оточили цілі юрми чуйних і завидющих ворогів.
Того літа, як часто бувало й раніше, королівська родина мешкала у Фредеріксборзі.
Ульрік-Фредерік і Марія теж перебралися туди, бо мали разом з іншими вигадувати й обмірковувати всілякі забави й видовиська на вересень і жовтень, коли курфюрст Саксонський[83] приїде заручуватися з принцесою Анною-Софією.
Поки що в Фредеріксборзі було небагато людей, вони мали з'їхатися аж у кінці серпня — на той час призначено проби балетів та інших розваг. Тому в замку було дуже тихо, і кожен коротав час, як міг. Ульрік-Фредерік майже щодня вирушав надовго полювати чи ловити рибу, король сидів біля свого токарного верстата чи в лабораторії, що її звелів обладнати в одній із маленьких башт, а королева та принцеси вишивали щось до майбутніх свят.
По доріжці, що вела з лісу до хвіртки невеличкого звіринця, любила вранці прогулюватися Марія Груббе.
Гуляла вона там і нині.
Далеко, в самому кінці доріжки, яскріла її маренова червона сукня, різко вимальовуючись на тлі темної землі й зеленого листя.
Марія повільно наближалась до хвіртки.
Зграбний чорний сукняний капелюшок, оздоблений тільки разком перлин і блискучим солітером у срібній оправі на загнутих із боків крисах, ледве прикривав її буйні кучері. Сукня вгорі щільно облягала стан, рукави до ліктів були вузькі, а далі — широкі з глибокими розрізами, перехопленими перламутровими пряжками, підбиті тілесного кольору єдвабом. Руки під ними були сховані в густе мереживо. Верхня спідниця, з невеличким шлейфом, з боків була підібрана й спадала круглими згортками, спереду коротшими. З-під неї виглядала нижня спідниця з білого єдвабу в наскісну чорну смужку, така довга, що ноги в чорних панчохах і гаптованих перлами черевичках тільки ледь було видно. В руках вона тримала віяло з лебединих і воронячих пер.
Перед самою хвірткою вона спинилася, похукала на складену в пригірщ долоню й приклала її спершу до одного ока, потім до другого; тоді зірвала гілочку й теж притулила прохолодне листя до гарячих повік, та все одно помітно було, що вона плакала.