Прорахунок

Антоніс Самаракіс

Сторінка 2 з 25

Майже одразу по тому зігнув праву ногу й напружив ліву. Щодо мене, то я виглядаю з машини, милуюся, як завжди, краєвидом і водночас реєструю всі його рухи. Якщо зробить підозрілий рух, у внутрішній лівій кишені у мене — пістолет.

Два маленькі кола. Одне поруч із другим. Те, що праворуч, трохи більше. Не зовсім правильні кола, подібні до еліпсів.

Він послабив краватку, що давно вже тисла. Потім хотів нахилитись і зав'язати правий шнурок, бо побачив, що той розв'язався і звисає, як дощовий черв'як. Проте не нахилився, а зробив щось інше: узяв свій малюнок і став уважно його розглядати, тримаючи то здалеку, то зблизька. Чудово! Двома нервовими рухами олівця він намалював саме те, що хотів намалювати. Два маленькі кола. Одне поруч із другим. Те, що праворуч, трохи більше. Не зовсім правильні кола, подібні до еліпсів.

Він поклав папір — іншого не було напохваті, й він узяв клаптик цигаркового'— поряд із попільничкою. Погнута й дешева алюмінієва попільничка була рекламною — мабуть, авіаційної компанії. Він не звернув уваги.

Зайшовши десять хвилин тому до кафе "Спорт", він не сів за якийсь із столиків біля входу, а попрямував у глиб зали.

Тут, окрім двох-трьох, столики вільні. Він обрав собі столик біля стіни поруч з великим прямокутним дзеркалом у позолоченій рамі, пошкодженій і почорнілій. Над рамою двійко янголяток — дуже антипатичних. Одне проти одного. Нікудишній смак. А товстенькі, наче їх систематично перегодовували та ще й додавали вітаміну В-12. Обоє сурмили в сурми. Якась метафізика. І він повернув стілець спинкою до дзеркала. Щоб не мати їх весь час перед очима.

Місце, яке він обрав, мало й іншу ваду: було поруч із туалетом. Незважаючи на оголошення, написане на рожевому картоні і прикноплене до дверей:

ПІСЛЯ КОРИСТУВАННЯ НЕ ЗАБУВАЙТЕ ПРИЧИНИТИ!

ДИРЕКЦІЯ.

— двері весь чає були відчинені або прочинені. І смерділо. Не дуже, але смерділо.

Він хотів був підвестися й поміняти місце. Проте полінувався. Зрештою, він не збирається сидіти тут годинами. 6.11 показував годинник кафе "Спорт", із химерним маятником і запорошеним склом, покритим якимись плямами — мабуть, від мух. 6.13 показував його власний годинник. О сьомій вони домовились зустрітися на поштамті, у холі перед віконечком "Міжнародні рекомендовані".

Від кафе "Спорт" до поштамту іти п'ять хвилин. Але він піде раніше, щоб з'явитися на місце побачення першим. Щоб не спізнитися, щоб вона не чекала його, хвилюючись і стукаючи каблуками по кахляній підлозі зали або кусаючи нігтики. Така самотня у натовпі, де вечорами о цій годині ніде яблуку впасти. А йти до поштамту завулками та площею, де повно всяких типів, що чіпляються до жінки, якої ніхто не супроводжує.

— Один коньяк, подвійний! І чорний олівець,— сказав він офіціантові, що підскочив до столика, тільки-но він усівся.

Опасистий офіціант, навіть не почухавши потилицю, як це робить або мусить робити людина, коли розгублюється, подивився скоса і сказав:

— Олівець! І чорний! — З його тону можна було сподіватись продовження: "Ні, пане, ми не подаєм олівців!"

Проте офіціант не сказав нічого такого. Понишпорив у кишенях і нарешті дістав із котроїсь чорний олівець з напівстертим обкусаним кінчиком.

— Не дивіться на нього так,— заспокійливо мовив офіціант.— Він своє діло добре робить. А як послинити, то ще краще.

Він мав авторучку, у правій внутрішній кишені піджака. Але не хотів малювати чорнилом. Чорнило нейтральне, безвиразне. З таким матеріалом — як він досягне того, чого хоче? Два маленькі нервово окреслені кола. Олівець — тепліший, сердечніший.

Офіціант узяв замовлення і зник. Щодо коньяку, подвійного, то доведеться трохи почекати.

Він окинув поглядом залу. Побачив офіціантів, незайнятих. Плеснув у долоні. Із глибини, десь праворуч, почулося "зараз" або щось подібне.

Чудово, що малюнок удався йому з першої спроби! Як і в дитячі роки, коли він малював кольоровими олівцями кораблики, дерева, пташок...

Але він давно не дитина. І на його малюнку не кораблики. Не пташка. Не дерево.

Нарешті його офіціант змилосердився і з'явився! Аж на тому кінці зали. Він побачив, як той наближається з тацею, на якій стояли напої, кава та інше.

Блискавичним рухом він схопив попільничку, оту алюмінієву, дешеву, й накрив свій малюнок, щоб не було видно. Але тієї самої миті змінив думку і відставив попільничку вбік. Нехай малюнок буде відкритий. Навіть якщо офіціант або хтось інший і помітить оці два маленькі кола, де йому здогадатися, що вони означають!

Ковтнувши коньяку, він відчув у роті той самий присмак, як від її цілунку у себе в кімнаті.

Він чекав її на третю годину, о третій вона й прийшла. Ще й дверей добре не причинила, як він схопив її, пригорнув, і вони прикипіли вустами до вуст.

— Якийсь дивний у тебе цілунок! — сказав він їй.— Дуже дивний присмак. Я це вперше відчув.

— Хіба? — мовила вона і наче зніяковіла.— І як він тобі, любий, цей новий присмак?

— Знаєш... дуже пікантний!

І знову поцілував її. Вона вислизнула з обіймів і пішла до дзеркала поправити зачіску.

— Річ у тім, що я до тебе просто від зубного лікаря. Ходила запломбувати зуб. Отож присмак, який здався тобі пікантним, то присмак ліків, коханий!

Це пояснення трохи зіпсувало йому настрій, проте не надовго, бо наступної миті вони вже впали на ліжко, потім скотилися на підлогу, і холод паркету не тільки не загасив жаги, а навпаки...

Він навіть не бачив, як той пройшов, зачепивши столик. Але відчув це. І дуже болісно. Бо, проходячи мимо, незнайомець наступив йому на ногу, на праву, що була трохи простягнута.

— Ви наступили мені на ногу, пане! — обурено сказав він. Той зупинився, явно засмучений, і поглянув на нього.

— Я? — спитав пригнічено.

— Так, ви! Ви наступили мені на праву ногу...

— Пробачте! — перебив той — Ви знаєте, я короткозорий, три діоптрії. А останнім часом, боюся, я став бачити ще гірше. Може, вже й чотири або п'ять діоптрій.

— Ну, то гаразд. Якщо ви короткозорий,— сказав він, бажаючи на цьому й закінчити розмову, бо побоювався тих нескінченних теревенів, що починаються у великих та малих кав'ярнях з нічого і тягнуться слово за слово.

— Можна мені пригасити сигарету у вашій попільничці? — спитав той чоловік.

Він зиркнув на нього скоса.

— А чом би й ні?!

Як тільки лишився сам, він знову взяв малюнок, подивився на нього з відстані, потім підніс до самого обличчя і вкусив. Вкусив оте менше коло, що зліва.

Пропахчений тютюном папір був дуже гіркий. Він витяг хусточку й плюнув.

Потроху за ближчими столиками сідало все більше відвідувачів. Зала з цього кінця нагрілася. Багато розмов, густий тютюновий дим, багато людей.

Якраз під годинником із химерним маятником троє молодиків — один із пещеною борідкою — жваво гомоніли про "Красуню ночі". Про фільм, що його з понеділка демонстрували в центральних кінотеатрах, у п'ятьох одночасно. А також про рецензії за і проти цього фільму — багато вже було опубліковано і публікувалися все нові. Преса поділилася на два табори, так само й громадська думка. Стільки галасу через цю "Красуню ночі", і все через сміливу — може, занадто сміливу? — тему.

Праворуч, за сусіднім столиком, двоє комерсантів середнього віку вимахували руками ñ голосно розмовляли про ціну на кулінарний жир, що останніми днями впала. А може, піднялася, він не дібрав. Ті двоє мали записнички, пом'яті й засмальцьовані,— адже йшлося про кулінарний жир. Вони щось писали, закреслювали, вишиковували цифри, замовляли собі ще і ще каву й без угаву палили. Він звернув увагу, що пальці в одного з двох дуже грубі, з потовщеннями на суглобах. На мить йому здалося, що від них тхне кулінарним жиром.

За деякими столиками сиділи поодинці. Одинаки. Хто з кавою, хто з соком, хто зі своєю мовчанкою. А оті двоє старих за столиком у кутку були схожі на відставних військових, вони все розглядали нишком якісь фотографії, що їх один з них діставав із гамана — чорного, шкіряного, з монограмою, мабуть, срібною — і показував другому.

"Ото хитруни! — подумав він. — Милуються собі голими жінками, парочками в нестямних обіймах і таким іншим".

6.25 — на його годиннику. Незабаром він вийде й о сьомій зустріне її на поштамті. Не минуло й години, як вони розлучилися, а йому здавалось, наче вони були разом кілька місяців тому. Скоріше б побачити її знов!

Уже два з половиною місяці як вони зустрічалися, але оце вперше вона прийшла в його кімнату. Уперше вони боролися. Уперше він зламав її опір.

Офіціант знову пройшов біля його столика. Але тепер він не бентежився, що малюнок лежить відкритий поряд із попільничкою, і його може бачити перший-ліпший. Чого непокоїтись? Як здогадатися комусь третьому, що ці два маленькі кола — то її перса?

Він подивився в дзеркало й поправив краватку, що з'їхала набік. Побачив двох янголяток, хоч намагався їх не помічати. А може, якраз тому й побачив. А ще побачив у дзеркалі свій шрам під правим вухом.

Він був тоді школярем, йому лишався рік до закінчення школи. Отже, шістнадцять років. Куди поділися п'ятнадцять наступних? Його вразив стрептокок, знайшов собі місце біля кореня вуха. Був такий фурункул, що уявити страшно! Йому зробили розтин, вичистили гній, але шрам лишився. Сказали, що його можна знищити електролікуванням. Він збирався зробити це, та якось усе відкладав.

Витяг гаманець подивитися, чи має монети — за коньяк. А може, заплатити асигнацією? Офіціанти звичайно лаються, коли їм дають асигнації, у них ніколи немає здачі — так принаймні вони кажуть. Але офіціант весь час ходив на тому кінці зали, кружляв, наче на ковзанці.

Знову війнуло туалетним смородом, і він зрозумів, що знову хтось вийшов, не зачинивши дверей. Він нервово обернувся і побачив високого чоловіка, близько сорока років, з невиразним обличчям. Хотів зробити йому зауваження, зрештою, треба вчити людей, як поводитись. Що то за мода — лишати двері туалету навстіж? Чи так він робить у себе вдома? Зрештою, в кав'ярні є й інші люди, які не зобов'язані цього нюхати.

Але він не сказав нічого. Бракувало тільки устряти в сварку з незнайомим, коли ось-ось у нього побачення. Відрахував гроші за коньяк і вже хотів покласти їх на тарілку. У цю мить той високий наступив йому на праву ногу. Уже вдруге за сьогодні.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: