Вони все ще думали про безчестя, яке вона накликала на себе, хоч її обранець і був чесним хлопцем, сином порядного батька, який помер завчасно, тож удові довелося дуже сутужно, щоб прогодувати себе й сина, тому хлопець і не дістав належної освіти. До того ж, звісно, в жилах у нього тече далеко не шляхетна кров, а от у Барбари, в чому ніскілечки не сумнівалася її мати, в жилах тече найчистіша кров старовинного баронетського роду Мондевілів, і Могунів, і Сівардів, і Піверелів, і Кулліфордів, і Талботів, і Плантагенетів, і Иорків, і Ланкастерів, і один бог знає кого ще, — то хіба не жаль такої крові?
Батько й мати сиділи біля каміна, що завершувався стрільчатою аркою з родинним гербом, і бідкалися вголос — більше леді, ніж сер Джон.
— Збагнути не можу, як могло таке статися нам на старість! — мовив він.
— Кажіть тільки про себе! — відрізала вона, ридаючи. — Адже мені лише сорок один!.. Чому ви не їхали швидше й не наздогнали їх?
А тим часом молоде закохане подружжя, думаючи про кров не більше, ніж про воду в канаві, було безмежно щасливе. Хоча для таких необдуманих вчинків, коли людина щось робить зопалу, як відомо, мудра доля розподілила різні щаблі щастя; тож першого тижня вони були на сьомому небі від щастя, другого тижня — на шостому, третього — стримані, четвертого — задумливі і так далі; серце пристрасних коханців можна порівняти з зображенням землі в геологічному розрізі, як це іноді описує нам наш достойний голова; спочатку розжарена лава, потім гаряча порода, далі теплий попіл, за ним застигла холодна маса. Ці порівняння далі не варто продовжувати. Як би там не було, одного чудового дня сер Джон і леді Гребе отримали від своєї дочки листа, скріпленого її власного маленькою печаткою, а відкривши його, побачили, що то прохання молодого подружжя до сера Джона пробачити їм вчинене, вони ладні навіть впасти на коліна й бути завжди найслухнянішими дітьми.
Тоді сер Джон і його дружина знову сіли біля каміна зі стрільчатою аркою і почали радитись, перечитуючи листа. Правду кажучи, сер Джон Гребе, бідолаха, любив свою дочку і її щастя набагато більше, ніж своє ім'я чи походження; він пригадав усі її дитячі витівки й зітхнув, а що за цей час він уже звик до думки про її одруження, то сказав, що того, що вже сталося, не зміниш, тому гадає, що їм не треба бути з нею дуже жорстокими. Може, Барбара та її чоловік зараз бідують, а як вони можуть лишити свою єдину дитину у скруті?
Зовсім негадано одержали вони слабку втіху. Їм стало достеменно відомо, що один з прадідів простолюдина Віллоуза колись одружився зі спадкоємницею одного цілком розореного аристократичного роду. Отож (такі вже нерозважні родовиті батьки, як часом і багато інших) того ж таки дня написали по адресі, яку їм сповістила Барбара, що вона може повернутися додому разом з чоловіком; вони не заперечують проти його приїзду, не будуть докоряти їй, намагатимуться зустріти якомога краще їх обох і обговорять з ними, як їм найкраще влаштувати майбутнє життя.
Десь за три чи чотири дні дуже пошарпана поштова карета під'їхала до дверей чіне-менорського будинку. Почувши її гуркіт, м'якосерді баронет і його дружина вибігли з дому, ніби то приїхали самі принц з принцесою. Вони були дуже раді, що їхня блудна донька повернулася жива й ціла-цілісінька, — хоч тепер вона була тільки місіс Віллоуз, дружина простолюдина Едмонда Віллоуза. Барбара залилася слізьми каяття, і обом, і чоловікові, й дружині, було так гірко, що й сказати важко, бо за душею у них не було жодної гінеї.
Коли всі четверо трохи заспокоїлись і ніхто й словом не дорікнув молодому подружжю, вони спокійно стали розмірковувати, що їм тепер робити, причому молодий Віллоуз дуже скромно тримався осторонь, поки леді Гребе ласкаво не звернулася до нього.
"Який він красень! — подумала вона про себе. — Не дивно, що Барбара так закохалася в нього".
А він і справді був один з тих вродливців, що будь-коли цілували дівчат. Синя куртка, темно-червоний жилет та сіро-коричневі бриджі підкреслювали бездоганну його поставу. У нього були великі темні очі, стривожені, коли він переводив погляд з Барбари на її батьків, і сповнені ніжністю, коли знову звертав їх до неї; глянувши на Барбару тепер, коли вона ще вся тремтіла, кожен зрозумів би, чому навіть незворушний лорд Аплендтауерс не зміг лишитися байдужим. Її прекрасне молоде личко, ніби личко красуні з старовинної казки, виглядало з-під сірого загостреного вгорі капелюшка, прикрашеного страусовими пір'їнами, а її маленькі черевички виглядали з-під нижньої піскового кольору спідниці, поверх якої було одягнено червонувато-коричневу сукню. У неї були неправильні, ще майже дитячі риси обличчя, як можна часто бачити на сімейній мініатюрі, ротик, на якому не було сліду пристрасті, і, звичайно, її помилки залежали не від її поганої вдачі, а від нагальних потреб.
Отож вони міркували, що їм далі робити, і хотіли домогтися прихильності тих, від кого вони тепер в усьому залежали, отже, мусили згоджуватися на будь-який захід, аби тільки не дуже для них обтяжливий. Хоча вони й були одружені всього якихось два місяці, вони не стали заперечувати, коли сер Джон запропонував, щоб Едмонд Віллоуз, взявши необхідну кількість грошей, поїхав на рік у подорож по Європі в супроводі вчителя-опікуна, вказівки якого він мав якнайретельніше виконувати, аж поки не стане достатньо вишколеним і в поведінці і поки не досягне рівня, який належить мати чоловікові такої знатної леді, як Барбара. Він має старанно вивчити іноземні мови, манери, історію, придивлятися до побуту, руїн, зрештою до всього, що потрапить йому на очі, аж поки не повернеться, щоб достойно зайняти своє місце поруч з Барбарою.
— А тим часом, — казав лагідно сер Джон, — я приготую вам і Барбарі куточок у Юшолті, де ви поселитесь після повернення. Будинок там невеликий, далеко від шляху, але для молодого подружжя на перший час підійде.
— Та він, здається, не більший за літній будиночок! — втрутилась Барбара.
— Може, не більший за карету, — сказав Віллоуз, — та, чим далі від шляху, тим краще.
— Ми могли б жити й не так відлюдно, — заперечила Барбара вже з меншим запалом. — Звичайно, до нас їздитимуть друзі.
Коли все було обмірковано, то покликали чоловіка, з яким мав подорожувати Едмонд, — людину вельми обдаровану і досвідчену, — і ось одного чудового ранку учитель і учень вирушили у мандри. Серйозною перешкодою для поїздки Барбари з її чоловіком було побоювання, що тоді вся його увага буде прикута до неї і він не зможе належним чином віддавати кожну годину свого часу ознайомленню і вивченню, — аргумент дуже вагомий і незаперечний. Вони домовились про певні дні, коли обмінюватимуться листами. Барбара й Едмонд востаннє поцілувалися на порозі, і карета рушила алеєю попід в'їзною аркою на Великий шлях.
Він написав їй з Гавра, як тільки висадився в цьому порту, лист було доставлено всього за тиждень, бо саме був попутний вітер; він написав їй з Руана, а тоді з Парижа; він описав їй короля і Версальський двір, чудові мармурові статуї і дзеркала цього палацу; писав з Ліона; через досить довгий проміжок часу — з Туріна, розповівши свої небезпечні пригоди, як вони перебиралися через Монсені на мулах і як потрапили в страхітливу снігову бурю, в якій ледь усі не загинули — він, учитель і провідники. А потім писав їй палкі листи з Італії, і Барбара могла переконатися з цих листів, як з кожним днем розвивається розум її чоловіка; і вона тільки захоплювалася завбачливістю свого батька, який запропонував таким чином надолужити прогалини в освіті Едмонда. Та іноді вона боязко уявляла собі, хоча чоловік її все більше перекопував, що вона не помилилася у своєму виборі, яких би образ могла вона зазнати, отак зопалу вийшовши заміж за нерівню. Вона виїздила дуже рідко; раз чи два рази вона вибралася до давніх друзів і одразу ж відчула зміну у їхньому ставленні до себе — вони поводилися так, ніби хотіли сказати: "Ага, щаслива дружина простого парубка, що, спіймалась!"
Едмонд писав і далі теплі листи, зрештою, навіть ще більш пристрасні, ніж її листи до нього. Барбара відчувала, як вона все дужче байдужіє до чоловіка; і, як добра й чесна жінка, жахалася цього і страждала, бо дуже хотіла бути йому вірною і чесною. Вона була так цим стурбована, що молилася, аби серце її потеплішало, і нарешті написала чоловікові, щоб він прислав їй з Італії, де він зараз перебував, свій портрет, нехай навіть мініатюру, щоб вона могла дивитися на нього щодня і щохвилини і ніколи не забувати любі риси.
Віллоуз охоче відповів, що зробить навіть більше, ніж вона просить: він потоваришував з одним скульптором у Пізі, того скульптора дуже цікавив він і його життя, і він замовив цьому майстру своє погруддя з мармуру, яке вишлють одразу ж, як тільки буде завершена робота.
Барбарі ж нетерпеливилось отримати портрет негайно, та вона не стала заперечувати проти того, що доведеться зачекати; а в наступному листі Едмонд написав їй, що скульптор, нічого йому не кажучи, вирішив різьбити не погруддя, а мармурову статую в людський зріст, бо якнайкраще хотів показати свою майстерність англійській знаті. Робота йшла успішно й швидко.
Тим часом увага Барбари поступово почала переключатися на хатні турботи, пов'язані з Юшолтлоджем, будиночком, який її добросердний батько готував для них до повернення її чоловіка. То був невеликий котедж, збудований у формі особняка, оточений дерев'яною галереєю, з центральним холом і кімнатками, крихітними, мов комірчини. Він був розташований на схилі так самотньо і серед такої гущавини, що птахи, які там жили, співали не в той час. як інші, бо не могли відрізнити дня від ночі.
Барбара часто навідувалась до цього лісового будиночка, поки його лагодили. Хоч будиночок містився посеред густого молодого лісу, але недалеко від нього проходив Великий шлях, і одного разу Барбара побачила крізь огорожу, як по ньому їхав лорд Аплендтауерс. Він чемно до неї привітався, хоч і з властивою йому скутістю і напруженістю, і поїхав далі, не спиняючись. Барбара вернулася додому і не переставала молитися про те, щоб їй ніколи не довелося розлюбити свого чоловіка. Після цього випадку вона заслабла і довгий час не виїжджала з дому.
Рік, визначений для Едмондової освіти, розтягся на чотирнадцять місяців, будиночок уже готовий був прийняти його з Барбарою у свої кімнати, як ось, замість звичного для неї листа від чоловіка, прийшов лист на ім'я сера Джона Гребе, написаний рукою Едмондового вчителя, який сповіщав про страшне лихо, що скоїлося з ними у Венеції.