І незабаром знову почало даватися взнаки колишнє захоплення. І ось, за якимось дивним збігом, вона ще й опинилася в помешканні Роберта Трева.
Вона задумливо підвелася зі стільця і оглянула кімнату з цікавістю товариша по перу. Так, серед усього іншого лежала збірка його віршів. Хоч і добре обізнана з нею, Елла, проте, читала її тут з відчуттям, ніби вона вголос промовляла до неї; потім зайшла місіс Гупер, хазяйка, з якоюсь дріб'язковою послугою, і місіс Марчмілл знову почала розпитувати про її квартиранта.
— Я певна, що він би зацікавив вас, пані, якби ви його побачили, хоч надто висе сором'язкий, що й не знаю, чи сподобався б вам.
Місіс Гупер, здавалося, охоче задовольняла цікавість своєї квартирантки розповіддю про попередника.
— Чи він давно живе тут? Так, близько двох років. Наймає ці кімнати навіть тоді, коли не живе тут: м'який тутешній клімат корисний для його легень, і він охоче навідується сюди будь-якої пори року. Він здебільшого пише або читає і не часто виходить на люди, хоча такої щирої та лагідної вдачі, що люди залюбки підтримували б із ним добрі стосунки, якби знали його. Не так часто зустрінеш тепер лагідну людину.
— О, лагідний… І добрий?
— Так, він зробить усе, що б не попросив. "Містере Трев, — часом кажу йому, — ви чогось пригнічені". "Так, справді, місіс Гупер, — погоджується, — хоч я не здогадуюся, звідки ви знаєте". "Чому б вам трохи не розвіятись?" — раджу йому, і через день-другий він каже, що їде в Париж, чи Норвегію, чи ще куди-небудь, і, повірте, подорож виходить тільки на користь йому.
— Та звичайно ж! І він, певно, дуже вразливий.
— Так, у дечому він досить дивакуватий. Якось серед ночі, коли щойно закінчив вірш, почав ходити по кімнаті і читати його вголос. А стеля ж тоненька, самі знаєте, як воно в наспіх зліплених будівлях. І він не давав мені заснути, поки я не сказала, щоб надалі… А взагалі ми непогано ладнаємо.
То було тільки початком розмов про поета, який ставав дедалі відомішим. Під час однієї з таких розмов місіс Гупер звернула увагу Елли на те, чого раніше та не помічала: карлючки олівцем на шпалерах за шторами в узголів'ї.
— Дайте-но я гляну! — вигукнула місіс Марчмілл, неспроможна приховати раптового збудження, й нахилила до стіни своє гарненьке личко.
— Це, — тоном знавця пояснила місіс Гупер, — початки й чернетки віршів. Він намагався стирати їх, але деякі ще можна розібрати. Певно, уночі прокидається з якоюсь римою в голові, от і записує на стіні, щоб до ранку не забути. Деякі ось із цих рядків, що перед вами, я бачила потім надрукованими. А є зовсім свіжі. Ось цих я ніби не бачила, вони, певно, записані зовсім недавно.
— Он як!
Елла Марчмілл чомусь почервоніла, і їй раптом захотілося, щоб її співрозмовниця швидше пішла, бо їй уже було про що думати. Невимовне почуття більш особистого, аніж творчого зацікавлення спонукало її прочитати ці карлючки на самоті. Отож вона чекала, поки зможе це зробити, і передчувала від цього неабияку насолоду.
Мабуть, тому, що море за островом було неспокійне, Еллин чоловік волів кататися на яхті та на пароплаві без дружини, та й ту не приваблювали морські прогулянки. Сам він не цурався тих прогулянок на екскурсійних пароплавах, де на палубі при місяці влаштовувалися танці і щоразу, коли судно нахилялось, танцюючі пари падали в обійми одне одному. А дружині він чемно пояснив, що публіка там надто різношерста як для неї. Отож, поки процвітаючий промисловець розкошував тимчасовою переміною і морським повітрям, життя Елли, принаймні зовні, було досить одноманітне і обмежувалося купанням та прогулянкою узбережжям. Та, оскільки поетична спонука знову ожила, її охопив якийсь внутрішній пал і заслонив собою все, що діялося довкола.
Вона перечитувала, поки не вивчила напам'ять, останню збірку Трева і не рахувалася з часом, силкуючись перевершити деякі з них, але зазнала невдачі і вдарилася в сльози. Особистий чинник непереборної приваби цього недосяжного, що заполонював її єство, володаря, був настільки глибшим, ніж духовний чи відносний, що вона не могла цього осягнути. Щоправда, день і ніч її оточувала та ж обстановка, що оточувала і його, і вона чи не щохвилини нашіптувала їй про нього. Але ж він був людиною, що її вона жодного разу не бачила, і думка, що нею рухає лише підсвідоме прагнення спрямувати свої почуття на першого-ліпшого чоловіка, здавалася Еллі мало переконливою.
Через надто практичні умови, що їх виробила цивілізація для подружнього життя, чоловікова любов до неї виявлялася хіба що в спалахах дружби, не більше. Те ж саме можна було сказати і про неї. А що вона була жінкою жвавою, запальною, потребувала духовного життя, то її почуття почали живитися цією випадковою поживою, хоч куди кращої якості, ніж його звичайно дарує випадок.
Одного дня діти гралися в схованки і в метушні викинули з комірчини якийсь одяг. Місіс Гупер пояснила, що він належить містеру Треву, і знову повісила одяг на місце. Після полудня Елла, охоплена уявою, коли поблизу нікого не було, відчинила комірчину, зняла плащ, надягла його, а потім і водонепроникне кепі, що доповнювало його.
— Плащ святого Іллі! — вигукнула вона. — Невже він не надихне мене на гідне суперництво з ним, видатним поетом!
Такі думки завжди викликали в неї сльози, і вона повернулася, щоб глянути на себе в дзеркало. Його серце билося під цим плащем, його думка витала під цим капелюхом на недосяжних для неї висотах. Усвідомлення власної нижчості ще більше пригнітило її. Ще не зняла вона з себе плаща і кепі, як двері відчинилися і в кімнату ввійшов чоловік.
— Що за чортівня…
Вона спалахнула й квапливо зняла плащ і кепі.
— Я знайшла це в комірчині, — пояснила вона, — і надягла, щоб розважитись. Бо що мені лишається? Тебе ж завжди десь носить.
— Носить? Але ж…
Того вечора вона продовжила розмову з хазяйкою, яка сама, певно, відчувала ніжну прихильність до поета, бо ладна була без кінця говорити про нього.
— А ви, бачу, зацікавилися містером Тревом, — мовила вона. — А тим часом він передав, що навідається завтра після обіду, якщо я буду вдома. Хоче подивитися якісь свої книжки. То він може їх узяти?
— Та звичайно ж!
— Тоді ви залюбки зустрінетеся з Тревом, якщо на той час будете вдома.
Ледь тамуючи радість, вона пообіцяла бути вдома і з думками про нього пішла спати.
А вранці чоловік сказав:
— Я думав над твоїми вчорашніми словами, Елло, ніби я десь пропадаю і позбавляю тебе розваг. Мабуть, воно й справді так. Сьогодні море тихе, і я візьму тебе з собою покататися на яхті.
Вперше Елла не зраділа такій пропозиції, але все ж погодилась. Час відпливати наближався, і вона пішла збиратися. Хвильку постояла замислено, та бажаніш зустрітися з поетом, в якого вона, поза всяким сумнівом, закохалася, переважило.
— Я не хочу на море, — мовила вона сама собі. — Це буде нестерпно, якщо я не побачу його. Ні, я таки залишуся вдома.
І сказала чоловікові, що передумала. Той не наполягав і пішов собі сам.
В будинку запанувала тиша, бо діти пішли гратися на пляж. Повіви свіжого вітерцю з моря ворушили штори. Оркестр "Зеленої Сілезії" — іноземних музикантів, найнятих на сезон, — зібрав до себе майже всіх тутешніх жителів і відпочиваючих.
У двері постукали. Місіс Марчмілл не завважила, чи хтось пішов відчинити, а її брало нетерпіння. Книги були в кімнаті, де вона сиділа, але ніхто не заходив. Вона подзвонила.
— Хтось ніби стукав у двері, — сказала вона.
— Та ні, пані, уже пішов. Я виходила.
Зайшла сама місіс Гупер.
— Так прикро! — забідкалася вона. — Містер Трев взагалі не прийде.
— Але я нібито чула, як він стукав.
— Ні, то запитували про квартиру й потрапили не туди. Забула вам сказати: саме перед сніданком містер Трев прислав записку, щоб я не готувала для нього чай, бо йому вже не треба книжки і він не прийде.
Жаль було дивитися на Еллу, і ще довго вона не могла навіть узятися за його скорботну баладу "Суворе життя", так боліло її навіжене крихітне серце і так повнилися сльозами очі. Коли в мокрих панчішках прибігли діти й кинулися оповідати їй про денні пригоди, то вона визнала, що тепер у неї не лишилося й половини тих почуттів до них, що були досі.
— Місіс Гупер, а у вас часом немає фотографії… джентльмена, що проживав тут?
Вона все чогось соромилася називати його на ім'я.
— Чому ж, є. У декоративній рамці над каміном у вашій спальні.
— Але ж у ній герцог із герцогинею.
— Так, справді, але його фотографія за ними. Його портрет пасує до рамки, яку я, власне, для нього й купила. Та коли він їхав, то попросив: "Сховайте мене, ради бога, від чужого ока, не хочу, щоб вони витріщалися на мене; та й іншим, гадаю, мало приємного, якщо витріщатимусь на них". Тому я поки затулила мого герцогом з герцогинею, тим більше що вони були без рамки. Зрештою, щось королівське тут більше підходить, аніж чужа молода людина. Якщо ви їх виймете з рамки, то за ними буде його фото. Він і гадки не мав, що тут житиме така вродлива леді, як ви, а то б, я певна, і не подумав би ховатися з очей.
— А він гарний? — соромливо запитала вона.
— Вважаю, що так, хоч декому він здається більш захопливим, ніж гарним: з великими задумливими очима, зі своєрідною іскоркою в них, коли він дивиться довкола себе. Він саме такий, яким ми і сподіваємося бачити поета, якого не годує його ремесло.
— Скільки ж йому років?
— Та років на кілька старший від вас, пані. Щось близько тридцяти одного чи двох.
Насправді ж Еллі вже кілька місяців, як повернуло за тридцять, хоч і здавалась молодшою; вона вже ступила на той відтинок життя, коли вразливі жінки починають сподіватися, що останнє кохання буває міцнішим, ніж перше. Та скоро, на жаль, ступить на ще сумніший відтинок, коли особи її статі уникають приймати чоловіка інакше, як спиною до вікна чи при напівопущених шторах. Зауваження місіс Гупер змусило її задуматись, і більше про вік вона не згадувала.
Тим часом принесли телеграму: чоловік, який дістався з друзями на яхті аж до Бадмаута, повідомляв, що зможе повернутися лише наступного дня.
Після легкого обіду Елла до смерку гуляла з дітьми по узбережжю і все думала про не бачену фотографію в її кімнаті, думала з відчуттям, ніби має статися щось незвичайне.
Тому з трепетною насолодою, у полоні уяви, яка затопила молоду жінку, коли дізналася, що чоловіка сьогодні не буде, Елла насилу стрималася, щоб мерщій не кинутися нагору і не вийняти портрет.