Полірований дубовий стіл із двома відкидними округлими стільницями, що звисали сливе до землі, кілька стільців із високими спинками й сидіннями з твердої, витертої, аж блискучої шкіри та темна шаховочка, прибита високо на стіні, — оце там була й уся обстава.
Отак сидить собі Ерік Груббе напотемки й думає щось своє, коли це заходить до нього ключниця Ане Єнсівна із свічкою в одній руці і з горщиком теплого молока в другій. Вона сідає до столу, горщечок ставить перед ним, а свічку перед собою, проте не випускає свічника, крутить його великою червоною рукою, що поблискує перснями з важкими самоцвітами.
— Ох-ох-ох, лишенько моє, та й годі, — застогнала вона, сідаючи.
— Ну, що там скоїлося? — спитав Ерік і зиркнув на неї.
— Та вже ж застогнеш, коли за день так нагавкаєшся, що ні голосу, ні сили не маєш!
— Так, пора гаряча. Треба за літа всього надбати, щоб не довелось узимку ховати зуби на полицю.
— Аякже, добре вам казати! Якась міра має бути, бо далеко не заїдеш, як колеса в рові, а дишель у траві. Скрізь лиш я та я! Дівки — саме ледащо, тільки про парубків і балакали б та брехні розводили б. А як що й зроблять, то там і руки свої лишать. Роботи повно, куди не глянь, та кому все те в голові? Вульборг заслабла, а Буль і Стіна, довбні незугарні, товчуться, аж упріли, а діла нема. Он би Марія могла мені трішки пособити, якби ви з нею побалакали, а то бач — як їй, то можна й за холодну воду не братися.
— Та годі тобі! Набалакала, як стара напряла. Не скімли мені тут, бо сама винна. Якби ти взимку була терплячіша з Марією та трохи навчила її злагідно, показала, як до чого братися, то тепер мала б із неї хосен. Але ж ти не мала терпцю — почала гарячкувати, а вона й затялася. Мало живцем не з'їли одна одну. Дякувати богу, що все минулося.
— Авжеж! Бороніть Марію, як вона вам така рідна. Та як ви бороните своє, то я теж своє боронитиму; чи подобається вам, чи ні, а знайте, що гірко буде жити на світі білому Марії з таким норовом. Якби ж вона була тільки вперта, а то ще й злюща — еге ж! Ви, либонь, скажете — ні, а вона таки злюща, ніколи не дає спокою бідній Ане. То штурхне, то вщипне, то вколе словом, і так цілий день. Бідолашна вже не рада, що на світ з'явилася, та я й сама не рада. Далебі не рада, хоч як мені серце болить! Господи боже, змилосердься над нами! Наче ви не обом їм батько. Воно й правда, батькові гріхи падають на дітей до третього й до четвертого коліна, і материні також, а бідна Ане байстря, еге ж! Кажу навпростець, вона таки байстря, байстря перед богом і людьми; але ви, ви її батько! Посоромилися б, атож, посоромилися б! Даєте взнаки рідній дитині, що вона зачата в грісі, і ви, й Марія даєте нам обом взнаки, хоч убийте мене, а таки правда...
Ерік Груббе схопився й важко затупав по підлозі.
— Хай тобі дідько! Здуріла, чи що? Мабуть, п'яна, не інакше! Гайда в ліжко, виспишся та хміль із макітри витрусиш! Не завадило б тобі оце боки полатати, клята відьмо! Цить, ані слова! Марія поїде, завтра ж таки й поїде! Я хочу мати спокій, поки на світі спокійно!
Ане голосно захлипала.
— Ох, боже мій, боже! Отакої наруги дочекалася! Ганьба на весь світ! Назвати мене п'яною! Та чи я за той час, відколи ми знаємось, чи ще й перед тим показувалась на кухню п'яна? Ви чули, щоб я варнякала щось дурне? Чи, може, бачили, щоб я валялася п'яна? Отака мені дяка! йди, мовляв, виспись. О, дай господи, щоб я заснула навіки, дай господи, щоб упала тут, перед вами, мертва. Такий глум накласти на мене...
Надворі загавкали собаки, і під вікнами затупав кінь.
Ане похапцем утерла очі, а Ерік Груббе відчинив вікно й спитав, хто там.
— Кінний вістун із Фаусінга, — відповів котрийсь із челядників.
— То візьми в нього коня, а він хай заходить до хати, — і вікно знову зачинилося.
Ане скромно всілася на стільці й затулила рукою червоні, заплакані очі.
Зайшов вістун і передав вітання й поклін від Християна Скеля, фаусінзького та оденського старости, який звелів переказати, що сьогодні він дістав естафетою звістку, що з першого червня оголошено війну[5]. Отож йому з багатьох причин треба з'їздити в Орс[6], а звідти, можливо, і в Копенгаген, а тому він велів спитати, чи не хоче Ерік Груббе потоваришувати йому, бо їхати все одно треба, то вони могли б уже довести край тій справі, що її вони разом затіяли проти кількох орносців, а щодо Копенгагена, то староста й сам знає, що Ерік Груббе має там більше ніж треба всіляких орудок. У кожному разі, Християн Скель буде в Тьєле, коли виб'є четверту пополудні.
Ерік Груббе сказав на те, що буде готовий у дорогу.
З цим вістун і вирушив додому.
Ане й Ерік Груббе ще довго балакали про те, що треба зробити, поки його не буде дома, а заразом і вирішили, що Марія поїде в Копенгаген і залишиться в своєї тітки Рігіце на рік або й на два.
Близька розлука трохи втихомирила обох, але давня сварка мало знов не вибухнула, коли зайшла мова, які сукні й коштовності небіжки матері Марія візьме з собою; та все ж вони поладнали добром, і Ане зарані лягла спати — боялася, що завтра їй і дня не вистачить, аби з усім упоратись.
За якусь хвилю собаки сповістили про нового гостя.
Цього разу то був не хто інший, як парафіяльний священик із Тьєле й Вінге, панотець Єнс-Єнсен Палудан.
— Добрий вечір цій хаті, — привітався він, заходячи.
То був плечистий, кістлявий чоловік, довгорукий і довгоногий, згорблений, з похиленою головою, з густим, збитим, мов вороняче гніздо, сивуватим чубом; обличчя в нього було навдивовижу гарного кольору — дуже чистого, рівномірно рожевого, що зовсім не пасував до його грубих рис, широких вилиць і кущуватих брів.
Ерік Груббе запросив його сісти й спитав, як у нього йде косовиця. Якийсь час розмова точилася навколо найважливіших на ту пору польових робіт і скінчилася наріканням на торішній неврожай.
Священик сидів, поглядав скоса на горщика, й нарешті сказав:
— Ви, вашмосць, завше напрочуд помірні, природне питво над усяке п'янке ставите. А воно й найздоровіше — свіженьке молочко сам бог благословив. Воно й на слабий шлунок і на слабі груди цілюще.
— Якого біса! Божі дари всі добрі, хоч їх надій, хоч уточи з барильця. Зараз ви скуштуєте правдивого чорного пива, що його нам недавно привезено з Віборга[7]. Воно тобі й добре, воно тобі й німецьке, хоч я й ніяк не добачу, чи є на ньому митне тавро.
З'явилися гальби на пиво і великий дзбан із носиком чорного дерева, прикрашений срібним обручем.
Вони цокнулися й випили.
— Гейденкамперське! Правдиве, шляхетне гейденкамперське! — схвильовано вигукнув священик і блаженно відхилився на стільці; голос його тремтів із зворушення, а на очі аж сльози набігли.
— О, ви знавець, пане Єнсе! — осміхнувся Ерік Груббе.
— Ет, який я знавець! Ми люди темні, нічого не знаємо, — неуважно забубонів священик. — Хоч я міркую собі, — вже на повний голос повів він далі, — чи правда те, що мені розказували про гейденкамперську броварню? Оповідав мені те один вільний майстер якось у Ганновері, коли я подорожував із юнкером Йоргеном. Мовляв, вони починають варити пиво завше вночі проти п'ятниці. Та перше ніж комусь дозволять узятися до роботи, він іде до цехового голови й, поклавши руки на велику вагу, заприсягається вогнем, кров'ю і водою, що не має ані поганої думки, ані лихого наміру, бо все те пішло б пивові на шкоду. А ще казав, що в неділю вранці, як тільки задзвонять дзвони, вони відчиняють усі двері, вікна та ляди, аби дзвін до пива досяг. Але найважливіше відбувається, аж як пиво ставлять грати. Тоді приходить сам майстер із скринькою, прикрашеною всілякими оздобами, і дістає з неї важкі золоті персні, та ланцюжки, і коштовні камені, що мають на собі дивні знаки, і все те кладе в пиво. Отож як подумати, то, може, й справді такі шляхетні скарби надають напоєві таємничої сили, яку мають у собі з природи.
— Ну, тут достеменно нічого не взнаєш, — зауважив Ерік Груббе. — Нині ми більше віримо брауншвейзькому хмелеві та іншому зіллю, що його додають до пива.
— О ні, — поважно мовив священик і похитав головою, — не кажіть так. У царстві природи є багато таємного, істинно вам кажу. Кожна річ, чи то мертва, чи жива, ховає в собі диво, лиш майте терпець шукати його і очі бачити його. О, колись у давнину, коли ще минуло небагато часу відтоді, як бог відняв руки свої від землі, тоді кожна річ була така напоєна снагою божою, що з неї аж бризкала цілющість і всяка благодать, вічна й минуща. Але нині царство земне вже ні прекрасне, ані нове, воно осквернене гріхами багатьох поколінь, тож тепер тільки за незвичайних умов, у певний час і в певних місцях трапляється бачити божі знамення. Оце я й допіру казав про теє ковалеві, як ми стояли й балакали про вогненне сяєво, що кілька ночей поймало півнеба. І якраз повз нас проїхав вістун — певне, сюди?
— Авжеж, панотче Єнсе.
— Либонь, добру звістку привіз?
— Повідомив, що оголошено війну.
— О господи Ісусе, невже? Гай, гай, колись та мала вона початися.
— Та воно так, але як уже зволікали так довго, то могли б почекати, поки люди політують.
— То все сконці[8], то їх, мабуть, пре. Забули, якого перцю скуштували тої війни, хочуть, щоб знову їм боки полатали.
— Ну, не тільки сконці — зеландці теж чекають на війну. Знають, що їм вона легко минеться. Та вже звісно, що для дурнів і шельм золоті часи настали, коли радники королівства з глузду з'їхали.
— Одначе є чутка, що маршал не дуже хоче розпочинати війну.
— Аякже, який біс у таке повірить! А хоч би й так, то хіба є глузд проповідувати спокій у мурашнику? Одне слово, дочекалися війни, а це означає: рятуй кожен своє. Хоч розірвися на всі боки.
Потім вони завели мову про майбутню подорож, згадали про погані дороги, перейшли до справ у Тьєле, до відгодівлі худоби на заріз і на тримання й вернулися знову до подорожі.
Тим часом не забували й про дзбан. Пиво увійшло їм у голову, і Ерік Груббе, що саме розповідав про свою подорож на Цейлон і в Ост-Індію на "Перлині", спинявся й аж заходився реготом, як згадував щось смішне.
А священик щодалі хмурнішав. Він обважніло сидів на стільці, але часом, понуро дивлячись перед себе, починав крутити головою й ворушити губами, немов щось казав; він вимахував рукою чимраз жвавіше, аж поки ненароком лускав нею об стіл.