І я заспокоївся.
В парку можна було блукати годинами і весь час знаходити нові розваги. Але ж нам не можна лишатись надовго. Та я усе зволікав, усе відкладав ту мить, коли ми підемо звідти. Мене захопила атмосфера
розваг, радісні вигуки і сміх сотень людей — і малюків, і дорослих. Але передусім я, звичайно, подума?., що вплив на нашого хлопця атмосфери парку сприяє Планові — це його ще дужче розігріє.
Ми пішли в ляльковий театр і подивилися виставу. Вона була дуже дотепна, і я так сміявся, що в мене аж заболів живіт. Він помітив, як я зігнувся, і спитав, що зі мною, чи мені, бува, не погано. Я відповів, що ні, це від сміху. Я не сказав йому, що в мене час від часу бувають приступи болю в шлунку, а то йому ще захочеться скористатися цим і втекти. А я не хотів би, щоб він спробував утекти в парку, хоча й третій весь час ішов за нами, і з такої тісняви не так просто було вибратись. Але ризикувати в цьому місці я не хотів. Якби йому таки вдалося від нас утекти, це була б катастрофа. Проте, тільки-но я почав непокоїтись, як знову помітив третього, що підійшов зовсім близько, аби не загубити нас у галасливому натовпі.
— Що ти робитимеш з лялькою? — спитав він мене.— Віддаси доньці? Якщо, звичайно, в тебе є мала донька.
Ми сиділи в барі — їх у парку було три чи чотири, в різних місцях — і цього разу замовили не каву, не апельсиновий сік, а пиво. Нехай, у пиві алкоголю дуже небагато.
— Ні, у мене немає малої доньки. У нас досі нема дітей.
— Я й не знав.
— Ми вирішили поки що цього уникати. Я хочу спершу просунутися по службі, дістати підвищення зарплатні — сподіваюся, це буде незабаром. А ти коли думаєш завести сім'ю? Я знаю, ти неодружений. Я багато про тебе знаю, і не хочу цього приховувати.
— Нічого дивного, що знаєш. І ти, і Менеджер, і інші. Це ж ніяка не таємниця. Ні, про одруження я ще не думав.
— То, може, ти й одруження плануєш на тоді, коли повернешся зі столиці? Чи спершу вилікуєш шрам?
Ми тоді зареготали, і наш сміх передався пані, що сиділа поруч і пила лимонад крізь соломинку, і вона теж засміялася, сама не знаючи з чого.
— За дві хвилини я повернуся! Скільки вам зробити? Дві? По одній для кожного?
Ми й не помітили мандрівного фотографа, який швидко клацнуь нас, коли ми заходилися реготом. Я б його погнав геть, якби вчасно зауважив, що він нас фотографує. Працівник служби безпеки повинен завжди лишатися в тіні. Він не такий, як звичайні люди, що їм вільно фотографуватися в парках розваг та інших громадських місцях. Я вже хотів був вилаяти його й відмовитися від фотографій, але хлопець із кафе "Спорт" випередив мене, давши фотографові завдаток.
— Дозволь презентувати тобі цю фотографію,— сказав він мені.— На згадку про нашу прогулянку.
І голос його звучав так схвильовано — чи то мені здалося? — що я погодився. Нехай, подумав, зрештою і ця невеличка подія буде тільки на користь Плану.
— Чого ти весь час вискакуєш наперед? — пробурчав я.
Незабаром я від душі веселився, коли фотограф приніс нам знімки. Я був у дуже кумедній позі. Тримав у руці склянку з пивом, наче виголошував тост, і реготав з дурнуватим виглядом.
Кожен узяв свою фотографію. Я поклав її в гаманець, а той у внутрішню кишеню піджака.
— Завелика для мого гаманця,— сказав він.— Поламається, якщо спробую її туди запхати.
Давно вже я не був у парках розваг. Років, може, п'ять або А шість! А тепер трапилася така нагода — нагода, яка так добре пасувала до Плану і сприяла йому,— пережити знову ту напружену, незвичайну радість, яку дає мені атмосфера такого парку. І водночас попрацювати для Плану.
Коротше кажучи, ми не проминули жодного атракціону. Мене охопило — нас обох охопило — бажання побувати скрізь, взяти участь у всіх розвагах, які пропонувалися в цьому веселому, щирому парку. Час, звичайно, минав швидко. Споночіло, і пора було повертатися до готелю. Але я усе відкладав, бо надто велика була спокуса. Зрештою, не так уже легко тому втекти. Третій весь час ходив близько, і я то бачив його, то губив з очей. Та однаково знав, що він десь поряд, удає, ніби роздивляється то перед тиром, то перед рулеткою.
Та, мабуть, найдужче ми розважалися у кімнаті сміху. Бачити своє відображення у кривих дзеркалах було смішно до божевілля. Досі мені траплялося бачити своє обличчя у кривому дзеркалі лише раз або двічі, напевне, коли я переходив дорогу. Іноді такі дзеркала ставлять біля магазинів, поряд з вітриною, щоб приваблювати покупців. Але оце вперше я опинився у залі, сполученій з багатьма меншими, де з усіх боків стояли криві дзеркала. Мої очі, мої губи й руки — усе було таке чудернацьке, викривлене, абсурдне. А що хлопець із кафе "Спорт" весь час стояв поруч мене, то наші обличчя в дзеркалах торкалися, зливалися докупи і наче утворювали одне обличчя.
"Будинок таємниць" ми залишили на кінець нашої екскурсії по парку. То був просто старий триповерховий будинок, де колись містився тютюновий склад. Потім він струхлявів, і його покинули. Про все це ми довідалися, стоячи в черзі за квитками.
Коли тут відкрився парк розваг, дирекція слушно вирішила перетворити колишній тютюновий склад на "будинок таємниць".
Я не вперше відвідував "будинок таємниць", і той теж сказав мені, що бував у такому раз чи двічі, дуже давно. Але кожен "будинок таємниць" має свої таємниці. І я чекав, не міг дочекатися нашої черги — з дитячою цікавістю, хвилюванням і певним острахом.
Перше, що ми побачили, коли зайшли, це непроглядну пітьму. Було так темно, що я аж почав непокоїтися. Звичайно, не тому, що з нами станеться якесь лихо у тому будинку, а з остраху, що той утече від мене у замогильній темряві. Щоправда, у мене був ліхтарик, разом з ключами, манюсінький, але потужний ліхтарик. Проте навряд чи я зміг би врятувати становище самим ліхтариком. "Будинок таємниць" має стільки розгалужень, і якщо той кинеться тікати... Невиправданим безглуздям було з мого боку йти з ним у цей темний будинок.
Проте в мене ще залишалася надія на третього: він не пішов у "будинок таємниць". Це був єдиний випадок, коли він не пішов слідом за нами. Тим часом, як ми стояли в черзі за квитками, третій походжав оддалік. Він кинув мені погляд, наче казав: "Я залишуся вартувати на виході"...
Єдине світло, яке там було,— це миттєві спалахи, що показували нам таке, від чого потім не заплющиш очей цілу ніч. Двері відчинялись і зачинялися з таким грюкотом, наче ми були в центрі циклону; якісь жаскі примари виринали перед нами у спалахах світла і знов поринали в морок; ляскали постріли, чулися здавлені зойки людей, яких ріжуть або душать; зовсім поруч вили собаки; то праворуч, то ліворуч гриміли вибухи, шалений вітер налітав на нас із такою силою, що ми ледве трималися на ногах і хапалися за стіни, переходячи з кімнати в кімнату, з поверху на поверх, від несподіванки до несподіванки.
Зненацька сталася ще одна несподіванка — стихла музика. Бо в тому будинку була й музика. Вона лилася з гучномовців, поставлених у відповідних місцях, і мала посилювати у відвідувачів моторошне відчуття від їхньої подорожі. Як музика у фільмі жахів? Атож, щось подібне.
. Ця музика супроводжувала нас крок за кроком з першої хвилини, як ми увійшли в "будинок таємниць". Отож, коли вона раптом урвалася, я подумав, що це або пауза перед кульмінаційним пунктом програми, або випадковий розрив у магніфонному записі. Пауза тривала не довше хвилини. А потім почувся підсилений гучномовцями голос, який виповнив весь будинок:
— Просимо шановних відвідувачів поквапитися до виходу! Щойно у будинку виявлено тріщину. З хвилини на хвилину стіни можуть обвалитися.
Перша реакція — мовчанка. Потім нервовий і уривчастий сміх, переважно жіночий.
— Не так уже й дотепно! — кинув хтось, невидимий у темряві.
— Якщо в тебе хворе серце, то стіна таки завалиться, можеш бути певен,— докинув другий.— І від тебе залишиться мокре місце.
— Не перебільшуй, друже,— знов озвався, мабуть, перший.— Ситуація не така вже трагічна. Де там у біса! Хіба ми не в "будинку таємниць"? Усе змонтовано згідно з програмою.
— Не втрачайте спокою! — знову почувся голос.— Проходьте організовано!
Звичайно, я, як і інші в групі,— а було нас чоловік десять-одинадцять, я нашвидку підрахував, коли ми заходили,— також думав, що все це — витівка. Але тут майнула думка: а що, як насправді?
Другий вибух сміху після другого застереження. Проте наш оптимізм тривав недовго. Підземний гуркіт, схожий на землетрус або вибух динаміту, хмара пилюки, яка укрила нас, і ми почали кашляти, сильний вітер плюс непроглядний морок — цього було більш ніж досить, щоб вивести з рівноваги кого завгодно. За мить між нами всіма проскочила іскра паніки.
— Це не витівка!— почув я голос того.
. Але де ж вихід? Миттєві спалахи на початку екскурсії якось вели нас по цьому лабіринту, а тепер нас оточувала непроглядна темрява. Ми збилися докупи, метнулися праворуч, метнулися ліворуч, не знаючи, чи пощастить нам урятуватися з пастки, чи "будинок таємниць" завалиться і поховає нас під гнилими дошками, цеглою й порохом...
— Мені нема чим дихати,— сказав той.— Щось давить у грудях. Це він озвався вдруге, і я заспокоївся. Отже, в цьому хаосі й темряві він поки що поруч мене. Хоча при виході на нього й чатує третій.
, — Останнє попередження! — пролунав голос із гучномовця.— Просимо шановних відвідувачів більше не зволікати і якомога, скоріше поспішати до виходу. Тріщина збільшилась, і будинок ось-ось завалиться!
Діти, що були в групі, захлипали; заплакали, здається, й деякі жінки. Нас оточили якісь дивні звуки; наші уривчасті, нервові вигуки одразу підхоплювала й підсилювала луна — цей ефект у "будинку таємниць" створювала невидима стереофонічна апаратура. Де вже було зрозуміти, чи ми справді просуваємося до виходу, чи топчемося на місці!
— Я боюся, ми. ніколи звідси не вийдемо,— сказав хлопець із кафе "Спорт" і взяв мене за руку.— Це твоя рука?
— Випадково моя.
Наші пальці зчепилися, і тепер ми йшли, тримаючись за руки, як діти, що загубилися у великому темному лісі.
— Якщо екскурсія до "будинку таємниць" буде останньою у нашому житті,— прошепотів він,— я хочу, щоб ти знав: наша прогулянка завдала мені великої втіхи.