Хто взагалі міг би доглядати за кількома сотнями жінок?
Спала, як завжди, у дровнику. Вона не скаржилася. Стара Зіраша гарчала на полонянку і не давала їй переступити поріг хати. Маріка спочатку обурювалася – адже син хазяйки прийняв викрадену дівчину як власну вадеру, а тому жінка, навіть рідна мати, не повинна протистояти йому. Такі звичаї панували в козацьких родинах, мабуть, і тут вони були не іншими, може, навіть суворішіми. Однак через кілька днів після перетворення жінка зрозуміла, чому Зіраша вчинила саме так, а не інакше. Керована цікавістю, Маріка заглянула в будинок крізь прочинені двері. У просторому приміщенні могла розміститися велика родина. А вона і справді була великою. Всередині метушилося кілька жінок. Різкі, але водночас плавні рухи кожної з них видавали вовчиць. Маріці спало на думку, що й вона сама, мабуть, так рухалася. Вадери мали в собі якусь грацію, яка здавалася неземною. Чи, може, у неї однієї було таке враження? Може, саме через перетворення вона побачила в них красу? Кілька маленьких дітей повзало по підлозі, перекидалося на шкурах, якими були вкриті лігва з дощок.
Вадера, що стояла біля розпаленої печі, раптом обернулася й подивилася прямо в очі полонянці, яка зазирала усередину. А далі події покотилися стрімко. Вовчиця розвернулася на місці, зробила короткий замах і кинула Мариці щось прямо в груди. Молода жінка в останню мить відсахнулася, і важкий ніж встромився в землю біля її ноги. Вона на мить завмерла, здивована, дивлячись на блискуче синювате лезо, а потім на неї впав якийсь тягар, і вона відчула, як нігті дряпають шкіру на її щоках. Потім був удар ногою в спину, і град ударів посипався на голову, плечі та груди. Вона кричала більше від страху, ніж від болю, бо той ще не надходив. А вовчиці били її без жалю, мовчки і дуже ретельно.
Одна намагався закрити жертві вуста. Маріка відчула, як в ній піднялася лють.
Повітря здавалося наповнене ненавистю, сонце світило не так, як завжди.
Жінка розкрила рота якомога ширше, щоб вхопити повітря.
Раптом рука, що їх закривала, виявилася занадто тонкою, щоб охопити губи, і опинилася між зубами. Маріка стиснула щелепу. Почувся хрускіт роздроблених кісток і зойк. Жінка була приголомшена, нападниці миттєво звалилися з неї, втекли та сховалися в домі. Дівчина хотіла бігти за ними, але тут перед нею з'явилася постать у широкій вовняній спідниці та хустці на голові. Зіраша. Маріка відразу заспокоїлася, ненависть, що переповнювала її серце, пішла, а на її місце прийшов страх. Вона поранила одну з невісток господині. Вона не знала, як це сталося, але точно пошкодила руку вовчиці. Вона точно не уникне покарання. Але Зіраша виглядала не сердитою, а радше здивованою.
– Я ж сказала тобі не підходити до будинку, — несподівано лагідно сказала вона. – Дружини вовків ненавидять їхніх наложниць.
– Я не наложниця, — обурено відповіла Маріка.
– Я це знаю, і ти це знаєш, але ти не можеш пояснити цим дурним жінкам, що мій син взяв тебе на свій дах лише тому, що це було для чогось потрібно його найближчому товаришеві. Не знаю для чого і не хочу знати. Ймовірно, Кирило також не до кінця в курсі намірів Міхєя. Але оскільки вони об'єдналися і обрали одну долю, то не мені втручатися. Зачекай тут, я зараз прийду.
Стара увійшла до хати. Через мить зсередини почулися крики вовчиці, але незабаром над ними запанував сердитий голос Зіраши.
– З нею все буде гаразд, — сказала вона, коли, повернувшись, знову стала перед Марікою. — У неї просто кістки зламані, у дурної. Від цього не помирають. Інші розізлилися, тому що їм доведеться виконувати її роботу. Але більше не ставай у них на шляху. Отаман не любить, коли в січі вчиняють неспокій.
– Тоді вижени мене, а краще вбий! – гірко вигукнула дівчина. — Це буде полегшенням.
– Ляпаєш аби що. Ти вже вовчиця, без вироку ради тебе не можна ні вбити, ні вигнати.
– Але та хотіла... Ніж кинула.
– Тому що вона дурна. Вона б і години не прожила. Ти, зрештою, теж, якби позбавила її життя. Право вовків є суворим. Для всіх.
– Я не Вовчиця, я не належу тобі! – Маріка з раптовим несподіваним протестом стиснула руки в кулаки, очі спалахнуло вогнем.
Зіраша похитала головою.
– Будеш смикатися, заперечувати. Перемінилася один раз, змінишся і знову. Ти випила мою кров, ми прийняли тебе в зграю.
Маріка втекла зі сльозами на очах і сховалася у своєму сараї. Вона не хотіла бути вовчицею, не хотіла цього з усіх сил, хоч уже знала, що сталося найгірше.
Найгірше?
Може... Десь там залишилося колишнє життя, зникнув коханий чоловік, поїхав з дитиною... Він... Як його звали? Господи, як же його звали?!
Після випадку з вадерою Маріка уникала необхідності наближатися до самого будинку. Зіраша приносила їй їжу, ставила біля дверей глиняну миску й глечик і йшла. А молода жінка зі страхом чекала наступного перетворення. Якась дивна, невимовна туга росла в її серці. Вона насправді не знала, чого їй бракує. Адже вона стала вовчицею, а всі знають, що у людей-вовків кам'яне серце, вони не мають жодних почуттів навіть до власних цуценят, керуючись лише правом.
Але туга росла, ставала більшою, її важко було витримати.
Нарешті настав наступний час біля Повні, і переміна виявилася не такою болючою, як попередня. Мабуть, організм змирився з тим, що перетворюється на щось інше, чуже… Ні, вже не чуже. Коли настала ніч, Маріці стало краще у вовчому тілі, ніж у людському. Вона відчула велике полегшення. Спочатку вона не знала чому, лише пізніше зрозуміла, що це тому, що вона була замкнена всередині вузького, тваринного розуму. Там не було місця ні для чого, крім простих думок, простих бажань. Вона відчувала голод, а також почуття спільності зі зграєю, і їхній спільний заклик до Місяця приносив радість. Потім, вранці, біль існування і дивна туга повернулися, і Маріка чекала вечора, щоб втекти від них і поринути в тваринну несвідому невинність.
□□□
Мандрівники йшли плече в плече курною дорогою, одним з небагатьох трактів, розкиданих українськими землями поблизу Диких Полів. Вони уникали людських поселень, задовольняючись сном під відкритим небом, паршивою водою, яку знайшли в наполовину пересохлих колодязях біля покинутих будинків, або кращою водою, що била з мізерних джерел. З полюванням не було ніяких труднощів, зрештою, вони все своє життя нічого іншого і не робили, а кущі та трава кишіли всілякими створіннями.
Але того дня їм обом вже було досить відкритих просторів. З ранку була мряка, потім близько полудня знявся різкий вітер, а потім почалася сильна злива.
Промоклі каптани стали жорсткими, а брудні сорочки прилипли до тіла. Треба було знайти якесь поселення. На щастя, вони зайшли в більш густонаселені околиці.
– Блукаємо, як Ванька-дурень з російських оповідок, – сказав Міхєй. – Або й гірше.
– Або і гірше, — підтвердив Кирило, — бо такий Ванька хоч знає, куди йде, а ми...
– А нам треба того дізнатися. – Міхєй повернув голову, захищаючи очі від дуже сильного пориву вітру, що хльостав краплями крижаної вологи.
– Що ти маєш на увазі?
– Поговоримо в теплішому і сухішому місці, бо тут лише брудні слова на вуста навертаються. Ми від самого ранку без перерви лаємося, і мені це вже набридло!
Варто було їм пройти ще дві версти, як Кирило, обдарований кращим нюхом, підвів голову й оголосив:
– Чую запах диму. Мабуть, поблизу є якийсь хутір.
Минув деякий час, перш ніж запах диму дійшов до Міхєя. На щастя, навіть у людській шкурі вовки мали гостріше чуття, ніж звичайні люди. Інакше під дощем і снігом не відчули б запах поселення. Невдовзі вони натрапили на ледь помітну стежку, що вела на узбіччя, яку легко могли б і пропустити, якби не підозрювали, що поблизу можуть бути люди.
– Хутір, – оцінив Міхєй. – Трава ледь притоптана, люди тут явно не часто ходять, але все ж.
Поселення ховалося за пагорбом, вкритим рідколіссям. По мірі того, як мандрівники заходили між дерева, запах диму ставав все більш виразним, він вився між низькими стовбурами хистких сосен і смерек, притиснутих до землі важкою рукою всюдисущої вогкості. Міхєй був дещо здивований, бо, враховуючи сильний вітер, дим мав би розвіятися, не долетівши до гаю. Хіба що хутір був серед дерев, а не на відкритому місці. Правда, однак, виявилася іншою – поселення було розташоване в долинці між пагорбами. Ця долина виглядала так, наче люди самі викопали її в цьому місці, щоб захиститися від примх природи. Інша справа, що в такий день притиснутий дощем дим ішов низенько, колючи очі. І все-таки це було, напевно, краще, ніж терпіти дошкульий вітер.
Собаки відчули незнайомців і почали гавкати, сповіщаючи місцевих. Хутір, обнесений низьким, але міцним частоколом, ожив, мешканці, озброєні рушницями й шаблями, вискочили з хат.
– Ти диви, які чуйні, — пробурмотів Кирило.
– А ти б не був пильним? – пирхнув Міхєй. – Зараз непевні часи, ми не знаємо, хто і з чим прийде. Дурень би не пильнувався.
– На Козаччині часи завжди непевні.
З піднятими руками вони пройшли по невеликому схилу до маленьких воріт. Міхєй зробив висновок, що вражати мешканців хутора, стоячи серед дерев, було б легко, бо частокіл лише закривав рідко розкидані будівлі та майдан, коли підійти ближче, а зверху все було добре видно. Це здалося дивним.
– Чого ви хочете, люди добрі? – долинуло з-за огорожі.
– Притулку і кухля води для втомлених християн.
– Вас двоє?
– Двоє, не бійтеся.
Собаки замовкли, стишені різким наказом. Скрипнули ворота, і з'явився кремезний козак із такою товстою шиєю, що його голова, яка лежала на ній, здавалася до смішного маленькою.
– Тоді заходьте, стомлені християни, — сказав він, відійшовши вбік, так що мандрівникам довелося протиснутися повз нього по одному. Він уважно оглянув їх, наче хотів побачити, чи не ховають вони під одягом якісь сюрпризи. Він навіть не глянув на перекинуті за спиною шаблі та луки. Досвідчений воїн, оцінив Міхєй. Небезпечно не те, що видно, а те, що приховано. Кожного вовка змалку навчали цієї істини, заставляли всмоктати з молоком матері, але самі люди – творці й послідовники зради й підступу – дуже часто про це забували. – Під нашим дахом знайдеться місце для чесних людей.
– Ви отаман цього хутора?
Кремезний чоловік засміявся.
– Ми тут не визнаємо ні начальників, ні отаманів.