Та в люстрі, за гладенькою, блискучою поверхнею, її жадібний погляд наткнувся на власну самітну, смутну постать, на бліде заплакане обличчя.
На подвір'ї зачинено браму, служники прибрали на столі, а Нерон, Пасандо, Рюмор і Дельфін, його найулюбленіші пси, що їх були зачинили, тепер бігали по кімнаті й жалібно скавчали, обнюхуючи сліди. Вона хотіла покликати їх до себе, але за слізьми не могла слова вимовити. Пасандо, великий рудий гончак, підійшов до неї. Марія вклякнула коло нього, почала гладити й пестити його, та він тільки неуважно махав хвостом, дивився їй великими очима просто в обличчя й скавулів.
Перші дні були страшні. Яка навколо стояла порожнеча, яка нудьга панувала, як повільно спливав час, як тяжко давила на неї самота і яка гостра туга пекла її, немов сіль у рані.
Так було спочатку, але як вона призвичаїлась до того стану, як та сама темрява й порожнеча, туга й смуток, наче пластівень по пластівневі в сніговицю, день у день, повільно налягали на неї одне по одному, Ті почала огортати дивовижна тупість, спокій безнадії, сливе нечутливість, що так любить гніздитися в оселі смутку.
А тоді зненацька все мінялося.
Нерви натужувалися до найвищого збудження, в кожній жилці пульсувала кров, спрагла життя, і в уяві, наче в повітрі пустелі, одна за одною зринали барвисті картини й чарівні марева.
В такі дні вона почувалась, ніби в'язень, що нетерпляче дивиться, як весна по весні минає його молодість, не даючи ані плоду, ані квіту, тьмяна й порожня, спливає й більше ніколи не вернеться. Їй здавалося, що сума її часу розміняна на монетки-години, і з кожним ударом годинника така монетка, брязнувши, падала їй до ніг і оберталася в порох. І тоді Марія з гіркої туги за правдивим життям ламала руки й кричала, мов на тортурах.
До двору й до своїх родичів Марія навідувалася рідко, бо звичай велів жінці у чоловікову відсутність сидіти вдома. А що вона не вельми шанувала гостей, то до неї теж скоро перестали ходити, й вона лишилась наодинці з собою.
Через ті повсякчасні роздуми й журу на самоті Марія якось зледачіла й знесиліла; вона цілими днями й ночами лежала в постелі, намагаючись утриматися в тій напівдрімоті, що зроджувала казкові марення, які своєю чіткістю набагато переважали туманні картини здорового сну, були наче справжні й творили бажану заміну життя, що його так бракувало Марії.
Вона з кожним днем ставала дратівливіша, її боляче вражав найменший шурхіт, зненацька її опосідали найхимерніші думки й навісні бажання, аж усі почали боятися, чи не збожеволіла вона.
І, мабуть, справді, коли її поймало дивовижне прагнення доконати якогось відчайдушного вчинку не тому, що була хоч якась підстава, а просто аби доконати, навіть не бажаючи того як слід, вона була на волосинку від божевілля.
Часом, бувало, стояла вона біля відчиненого вікна, спершись на лутку, й дивилась на бруковане подвір'я далеко внизу — і раптом аж здригалася з великої спокуси кинутись туди, аби лиш кинутись. Але, стрибнувши туди подумки, вона ту ж мить відчувала колючий, холодний лоскіт, що проймає людину, як вона падає з високості, і кидалась геть від вікна в глиб кімнати, тремтячи з жаху й так виразно уявляючи себе, скривавлену, там, серед твердого каміння; що аж мусила знову підходити до вікна й виглядати вниз, аби відігнати від себе ту картину.
Часом її опосідала зовсім інша спокуса, не така небезпечна. Зиркнувши на свою голу руку, вона майже зацікавлено починала роздивлятися на сині й темно-фіалкові жилки, що розбігалися під шкірою, — і враз відчувала палке бажання вп'ястися зубами в те м'яке тіло. І справді вона починала люто кусати його, мов хижий звір, та як ставало аж надто боляче, спинялась і заходжувалася пестити скривджену руку.
Іншим разом вона могла схопитися з місця, зайти до спальні й роздягтися тільки на те, щоб загорнутися в грубу червону шовкову ковдру й відчути ніжно-прохолодний дотик гладенького краму або щоб прикласти до спини холодну, мов крига, крицеву шаблю.
Таких химер у неї було багато.
Після чотирнадцяти місяців відсутності Ульрік-Фредерік вертався додому.
Була липнева ніч. Марія не могла заснути. Неспокійна від тривожних думок, вона лежала й дослухалася до лінивого посвисту нічного вітру.
Останнього тижня вона чекала на Ульріка-Фредеріка кожної хвилини, палко бажаючи, щоб він приїхав, і водночас боячись того приїзду.
Чи ж буде все так, як раніше, після чотирнадцяти місяців розлуки? Часом їй здавалось, що буде, а часом — що ні. Адже вона й досі не могла йому пробачити тієї мандрівки до Іспанії, так вона постарілася за цей час, так зневірилась і зів'яла. А він повернеться, звиклий до блиску й метушні, ще бадьоріший і ще молодший, ніж був, і застане її бліду й збляклу, не таку як лишив, побачить, як вона отупіла, ледве ноги тягає. І зустріне її холодно, мов чужий, і тим її ще дужче злякає. Він відвернеться від неї, але вона ніколи не зможе відвернутися. О ні, вона чуйно оберігатиме його, як мати, а коли йому стане гірко на білому світі, тоді він прийде до неї, і вона його потішить, буде така ласкава, терпітиме задля нього, страждатиме й плакатиме, все зробить задля нього... То знову ж їй здавалося, що як тільки вона побачить його, усе буде, як перше, — атож! Вони стрімголов гасатимуть покоями, як веселі пажі, гратимуться й пустуватимуть, аж стіни будуть відлунювати їхній сміх і веселий галас, а по кутках зашепотять поцілунки...
Отак розмірковуючи, Марія задрімала і вві сні почула гамір і метушню, а коли прокинулась, то гамір не стих: хтось швидко тупотів сходами, рипіла брама, грюкали двері, торохтіли вози на подвір'ї, цокотіли по бруківці копита...
"Він!" — подумала Марія, скочила з ліжка, схопила велику ковдру, загорнулась у неї, як у плащ, і побігла покоями. У залі вона спинилася. На підлозі горіла в дерев'яному свічнику лойова свічка, кілька їх уже були засвічені в канделябрах, однак служник не докінчив своєї роботи, кудись побіг. У сінях почулася розмова. То був голос Ульріка-Фредеріка, і Марія затремтіла з хвилювання.
Відчинилися двері, і Ульрік-Фредерік, у капелюсі та в плащі, вбіг до зали. Він хотів схопити Марію в обійми, але спіймав тільки її руку, бо вона відсахнулася назад. Він був якийсь зовсім чужий — у незнайомій одежі, засмаглий, гладший, ніж торік... І під плащем була чудна одежа, якої вона ще ніколи не бачила: новомодна довга камізелька і облямований хутром каптан. Убрання те цілком міняло його поставу і робило ще чужішим.
— Маріє, серденько моє! — вигукнув він і так її шарпонув до себе, що в неї аж рука хруснула і вона застогнала з болю. Та Ульрік-Фредерік того не завважив, бо був, нівроку, п'яний. Ніч видалась холодна, і мандрівники добре погрілися в останньому шинку.
Дарма Марія опиралася — він цілував її й плескав по спині, нестримно й шалено. Нарешті вона все ж таки вирвалась і, палаючи вся, важко дихаючи, втекла до сусідньої світлиці. Та потім подумала, що, либонь, не годиться так зустрічати чоловіка, й вернулася назад.
Ульрік-Фредерік стояв на тому самому місці, цілком спантеличений, і силкувався упорати зразу дві роботи: збагнути своєю п'яною головою, що сталося, і розстебнути гаплик на плащі, але й думки його, і руки були однаково безпорадні. Коли Марія, вернувшись, визволила його з плаща, йому здалося, що перед тим вона просто пожартувала: він гучно зареготав і ляснув себе по стегнах. Він крутився на місці й заточувався, хитро погрожуючи Марії пальцем і вдоволено, добродушно сміючись. Потім, мабуть, надумав сказати якийсь жарт, бо щось почав варнякати, але не докінчив і, врешті, охлялий, знеможений сміхом, сів на стілець, стогнучи й сопучи, і по його обличчі розпливлася широка, вдоволена усмішка.
Помалу та усмішка почала зникати, й обличчя його прибрало сонного, поважного виразу. Він мовчки підвівся й невдоволено, велично став походжати по залі. Врешті спинився біля коминка, де сиділа Марія, однією рукою вперся в бік, а другою в прикоминок і зверхньо глянув на неї, й далі п'яно похитуючись.
Потім почав довго й плутано просторікувати про свою велич, про честь, якої він зазнав на чужині, і про те, яке велике щастя випало Марії, що вона, проста шляхтянка, має за чоловіка того, хто, коли б захотів, міг одружитися з принцесою крові. Далі ні сіло ні впало заявив, що хоче бути господарем у власному домі й Марія повинна слухатись, кожному слову його коритися, він не допустить ніяких резонів, аніякісіньких, бо хоч він звеличив її, та все ж вона назавше залишиться його рабинею, його коханою рабинею, любою рабинькою. Нараз він став грайливий, як розпещена рись, почав хлипати, підлещуватись, настирливо, як усі п'яні, чіплятися з брутальними пестощами й вульгарними любосними словами — неминучими, неухильними.
Другого ранку Марія прокинулась набагато раніше за Ульріка-Фредеріка.
Вона майже ненависно подивилася на чоловіка, що лежав обіч неї. Зап'ясток їй спух і дуже болів після вчорашнього ґвалтовного привітання. Ось він лежав, заклавши дужу руку за міцну, зарослу потилицю, безжурно і, здавалось їй, нахабно здіймалися його широкі груди, а на непорушних губах застигла відразна, сита посмішка.
Марія зблідла з гніву й почервоніла з сорому, дивлячись на нього. Ставши їй майже чужим за довгу розлуку, він уліз сюди, домагаючись від неї кохання, як свого законного права, зарозуміло впевнений, що вона всією душею віддана й покірна йому, як буваєш упевнений, виходячи з хати, що меблі залишаться стояти на тому самому місці, де й були. Впевнений, що їй бракувало його, що з її тремтячих уст линули за ним на чужину тужні скарги, що вершиною всіх її бажань були його широкі обійми...
Коли Ульрік-Фредерік устав, то знайшов Марію в блакитному покої — вона сиділа на канапі, безсило відкинувшись на подушки. Обличчя її було бліде, змарніле, очі опущені, а хвора рука мляво лежала на колінах, обв'язана мереживною хусточкою. Він хотів схопити ту руку, але вона повільно простягла йому ліву і, болісно всміхаючись, відкинула назад голову.
Ульрік-Фредерік, сміючись, поцілував простягнену руку, щось жартома сказав про вчорашню поведінку, виправдуючись тим, що він, в Іспанії бувши, ані разу не напився як слід, бо іспанці не розуміються на трунках; до того ж, як щиро казати, йому більше смакують підроблені алікант і малага в шинку Йогана Лена чи Брюгановій пивниці, ніж правдиве солодке чортовиння, до якого там звикли.
Марія мовчала.
Стіл до сніданку стояв накритий, і Ульрік-Фредерік спитав, чи не сісти їм поснідати.
Марії не хотілося їсти.