Як споночіє, то ми й так знатимемо, що нам час повертатися до готелю.
У цю хвилину слідчий помітив третього, про якого подумав, що, мабуть, він їх загубив. Третій ішов слідом за ними на певній відстані. Подати б йому знак рукою або очима, що все гаразд!..
— Добре було на морі,— сказав той слідчому.
— Атож, за інших обставин я б залюбки поплавав. Така осінь!
— Наші дівчата, мабуть, досі дивуються, чого ми не захотіли купатись.
— Звичайно, адже вони не могли збагнути, в чому річ. Напевне, вирішили, що в нас просто нема настрою купатися.
— Моя дівчина,— я думаю, ти це помітив,— дала мені свій телефон, щоб я подзвонив їй завтра опівдні. "Не забудь!" — сказала вона мені. Ще й повторила двічі або тричі. Я їй не пояснив, що завтра ми будемо дуже далеко.
— До речі, я тебе не спитав, може, ти хотів би зателефонувати своїй дівчині — я маю на увазі іншу дівчину, з нашого міста. Після кафе "Спорт" на тебе великий попит, і вона, мабуть, турбується, куди ти зник— '
— Ні, моя дівчина не турбується, бо її не існує. Останнім часом я лишився сам.
Він помітив, що слідчий кинув на нього дуже пильний погляд. "Може, їм відомо про наші взаємини? Ні, якби вони щось знали, то вже сказали б. А може, тримають це про запас, щоб розкрити разом з іншими картами, уже в Центрі".
Ледь волочачи ноги, до них підійшов якийсь дід, несучи картонну коробку з плитками шоколаду. В його очах застигла глибока, глибочезна втома.
— Візьмімо по шоколадці, — сказав слідчий і зупинився.—Як справи, старий? Усе гаразд?
— Ще тримаюся, синку. Іноді хочеться впасти і не підводитись, а потім знов знаходжу в собі сили.
— Шкода старого,— сказав той слідчому, коли вони відійшли.— Мені робиться не по собі щоразу, як бачу малих дітей, виснажених жінок або —старезних дідів, що тиняються з шоколадом або гребінцями з вулиці на вулицю, з кав'ярні до кав'ярні, а офіціанти женуть їх звідусюди, як мух, та й собаки за ними ганяються...
— Візьми свою плитку. Сподіваюся, вона не приклеїться тобі до зіпсованого зуба.
На другому розі вони зупинилися біля дзеркала невеличкої кравецької майстерні — й розчесалися.
— У мене чуб геть розкуйовдився на вітрі,— сказав слідчий.
— А в мене повна голова лупи. Чим далі, тим гірше.
— За волоссям потрібен догляд, що ти думаєш! Ти не вживаєш лосьйону?
— Ні.
— Даремно. Я тобі скажу, який лосьйон вживати. У мене теж колись була лупа, рясна, що й не сказати, але той лосьйон знищив її мов чарами. За один тільки тиждень! А якщо без перебільшень, то вона зникла через місяць після того, як я почав змащувати голову тим лосьйоном, але регулярно, вранці й увечері.
Слідчий, ще з гребінцем у руці, відійшов від дзеркала перший — він боявся, що хлопець із кафе "Спорт" міг помітити в дзеркалі третього, який з байдужим виглядом стояв за десять метрів від них; а якщо він побачив його і раніше, то міг запідозрити, що цей третій ходить за ними скрізь.
Коли м'яч упав згори, як метеорит, і підстрибнув на тротуарі десь за метр праворуч від нього, то перше, що подумав слідчий,— це лишити його там, де він приземлився. Прибіжить хтось із гравців і забере. Та м'яч котився просто до каналізаційного люка, решітка якого була наполовину відламана, і тоді виникла друга думка: гравець не встигне добігти здалеку, і цей заслужений, полатаний м'яч упаде в каналізаційну яму і захлинеться в нечистотах. Єдина надія на порятунок — відбити м'яч від отвору. Братися за нього руками він не хотів — м'яч був дуже брудний. Але хлопець із кафе "Спорт" випередив його і дав пас у напрямку футбольного поля. Удар був невправний, м'яч заплутався в ногах у слідчого. Вони обмінялися кількома пасами, підбігли чотири чи п'ять хлопчаків і теж кілька разів копнули по м'ячу, аж поки слідчий, стоячи під гострим кутом до воріт, завдав такого гарматного удару, що воротар і поворухнутись не встиг, а м'яч уже тріпотів у воротах. І гравці, і глядачі на футбольному полі — зарослому бур'янами та покритому сміттям ще не забудованому пустирищі між фабриками і кладовищем — сприйняли гол з шаленим ентузіазмом.
— Чи міг я подумати, що ти так граєш у футбол! — сказав хлопець із кафе "Спорт".
Слідчий по інерції ще раз махнув ногою, наче бив по м'ячу, і признався:
— Між нами кажучи, за свої тридцять п'ять років я хтозна чи вдарив по м'ячу п'ять або шість разів. І цей мій удар — чистісінька випадковість.
Проте цієї таємниці не могли знати ні глядачі, ні гравці, які немов знавісніли. Слідчого оточив цілий натовп; найвищий серед них був метр сорок — метр п'ятдесят на зріст.
— Я впізнав його по носу! — вигукнув усипаний ластовинням малий. — А вуха в нього бачите які — звисають, як листя платана. Так, це він, лівий крайній "Громовиці".
— Не знаєш, то й не кажи! — урвав його інший.— Він — центр нападу з "Бурі".
— Що ти мені кажеш? — наполягав перший.— Ставлю пачку сигарет, що це лівий крайній "Громовиці"!
Навколо слідчого вирувала ціла юрма малих, замурзаних уболівальників. Кожен намагався підступити до нього ближче, заговорити з ним. Ось, прокладаючи собі дорогу руками й милицею, наперед пробився хлопчик років тринадцяти, з проділом і скаліченою правою ногою. Діставши з кишені пачку сигарет, він упевнено попросив автограф.
Слідчий поглянув на хлопця. Великі карі очі невідривно дивились на нього.
— Гаразд! — сказав він. — У мене принцип — не давати автографів, але для тебе я зроблю виняток.
Узяв пачку і огризком олівця, якого подав йому інший малин, розписався на ній.
У цю мить почувся свисток судді на продовження матчу, і гравці побігли на поле.
— Чиє прізвище написав ти на пачці? — спитав слідчого той, коли вони звернули за ріг.
— В усякому разі не своє. Поки навколо мене сперечалися, чи я крайній лівий "Громовиці", чи центр нападу "Бурі", чи вже не пам'ятаю хто, я згадав, як звуть центрового "Бурі", його прізвище й написав.
Мені вистачило секунди, щоб, як звичайно, націлитись і натиснути на спуск. Ні, я не цілив йомуу.скроню чи в серце. У рот. Туди, де губи його вигиналися вниз, складаючись у саркастичну посмішку, яка запалила мене бажанням улучити саме в те місце.
Мені це вдалося. Просто в посмішку. Зрештою, я не мав сумніву в своєму успіхові. Я добре знаю, який я стрілець! І той реготун ураз заточився вперед, наче зробив реверанс або вправу ранкової гімнастики. Тієї ж миті задзвонили, усі разом, десятки електричних дзвіночків, і я та хлопець із кафе "Спорт" позатикали пальцями вуха.
— Ось ваш приз! — з дуже урочистим виглядом сказав службовець і подав мені ляльку.
Я з радістю узяв цей приз за влучну стрільбу. Віддам ляльку дружині, вона страшенно їх любить.
Парк розваг ще на якийсь час затримав наше повернення у "Великий Національний". І ось як це вийшло.
Після футбольної пригоди ми вирішили повернутись до готелю. Але вигляд у нас був жалюгідний. Запорошені, пом'яті, наче після бійки.
— Ходімо хоч черевики почистимо,сказав я.— Якщо ми в такому вигляді поткнемося в готель, нас іще, гляди, турнуть звідти.
Ми спитали, де тут поблизу можна почистити черевики. Один дідок сказав нам, що через два квартали є маленька взуттєва крамничка, і там чистять взуття.
Проте доля, мабуть, не судила нам повернутися до "Великого Національного" в начищених черевиках. Бо тільки ми вийшли з тієї крамнички і повернули до центру міста, як потрапили в парк розваг.
То був скромний парк робітничої околиці, що знайшов собі вільне місце на ще не забудованому майданчику і там кинув якір. У всякому разі він мав усе, що має бути в такому парку. І ще дещо, чого не мають грандіозні луна-парки по великих столицях: дружнє і привітне обличчя. Обличчя мужнє і замурзане, як і в людей цього робітничого передмістя та в їхніх дітей, що гралися й качалися на землі.
Я взяв на себе ініціативу і запропонував ще продовжити нашу прогулянку — востаннє, я це підкреслив!
— Не вмію цього пояснити, але змалку я відчуваю якусь дивну втіху, буваючи в парках розваг,— сказав я тому.
— Справді? Я не сказав би такого про себе, але охоче загляну сюди ненадовго.
І ми попрямували до входу, прикрашеного гірляндами, кольоровими лампочками та барвистими прапорцями. Наче корабель у день якогось національного свята.
Він випередив мене і взяв квитки.
— Е, так не годиться! — розсердився я.— Ти вже заплатив за апельсиновий сік, тобто за каву, яку випив я, і за свій апельсиновий сік. Я тоді пішов тобі на поступку, але тепер, з квитками — це вже занадто!
Спершу ми зробили "розвідку місцевості". Замішалися в натовп і віддалися його течії, смакуючи перший ковток нових вражень. Хоча був четвер, день робочий, здавалося, що це неділя — стільки навколо юрмилося людей.
Тут було все, у цьому бідняцькому луна-парку, я вже, здається, казав. І для малих, і для дорослих. Ляльковий театр. Дитяча залізниця: навколо майданчика кружляв поїзд із. пасажирами — серед них видніли і "зайці". Два маленькі поні, що дуже серйозно ставилися до своєї місії: катати верхи малюків. Багато автоматів, що викидали жетони — і ти вигравав, а як ні — то програвав, частіше друге. А ще — "будинок таємниць", де, мабуть, відбувалося багато жахливого, судячи по обличчях людей, які звідти виходили. І кімната сміху з кривими дзеркалами. І тир...
Саме з тиру й почалися наші розваги. Мішень була у вигляді чоловічка десяти футів заввишки, що все бігав від стіни до стіни із застиглою на обличчі посмішкою. Але він бігав так швидко, що влучити в нього було нелегко. Той спробував перший — не влучив. Тоді взявся за зброю я. Націлився в посмішку, в ту нахабну, іронічну посмішку. Влучив за першим разом, і тоді задзвонили усі дзвіночки, сповіщаючи про мій тріумф! І я, страшенно гордий, одержав як приз оту гарну ляльку.
Потім ми зайшли у вагончик і покаталися навколо майданчика. Третій, стежачи за нами, ходив у натовпі пішки. Поїзд посувався повільно, і йти поруч із ним було зовсім неважко. Спершу я його довго не помічав і побоювався, чи не .загубив він нас у цій штовханині. Мені аж ніяк не хотілося залишатися в тому парку сам на сам із хлопцем з кафе "Спорт". Я вже стомився після подорожі, багатогодинної прогулянки по вулицях міста, та ще й від футболу. На щастя, той третій, як поліцейська вівчарка, невідступно йшов слідом.