Ми стали парами, кожен із своєю дівчиною. Я не побачив тоді у черзі третього, але не тривожився. Я був певний, що він іде за нами, як тінь.
Коли зайшли в автобус, понад чверть години простоявши на зупинці, я дав знак хлопцеві з кафе "Спорт", щоб він сів з дівчиною праворуч від проходу. Одразу за ними всілися й ми. Отже, я мав його під безпосереднім наглядом.
В автобусі не сталося нічого особливого. Спершу ми проїхали квартал, де жив простолюд, потім вибралися на великий об'їзний бульвар, що вів просто до моря.
Хоча я вже тричі побував у цьому місті і знав його досить добре, проте приморських кварталів і пляжу ще не бачив. Так виходило, що раніше мені доводилося бувати тут узимку або пізньої осені, а не в такому чарівному вересні.
Не знаю чому, але в автобусі мене знов почали мучити сумніви в доцільності цієї несподіваної поїздки в товаристві двох незнайомих дівчат, яких ми випадково — а чи випадково? — зустріли на вулиці. Може, я виявив зайву ініціативу? І знову мене обсіли чорні думки. А що, як дівчата — не випадкові знайомі? А що, як цю зустріч перед вітриною "Все для курців" запрограмовано? А може, її вставила у свій сценарій організація, членом якої є хлопець із кафе "Спорт", щоб полегшити йому втечу? Я не міг дати певної відповіді на ці запитання, що виникали знов і знов.
Вони нізащо не хотіли плавати, якщо ми також не підемо у воду.
— Це неможливо,— особливо наполягала моя.— Нас четверо в компанії, ми разом приїхали на пляж, разом і підемо в море.
Вони так набридали, що я вже почав нервуватися.
— Так можна ж узяти плавки напрокат! — пояснила друга, наче ми того не знали.
— Я це знаю! — урвав я її.
— Ну то візьміть плавки і ведіть нас у воду, як добрі кавалери!
— Ні,— урвав я її вдруге, давши зрозуміти, що питання вичерпано.
— А, зрозуміла! — сказала вона з натяком. —Ви боїтеся захворЬ ти! Нема підстав для хвилювання, їх пастеризують...
— Стерилізують! — поправила її подруга.
Так дівчина сама подала мені ідею, як позбутись її прискіпувань, що почали мене не на жарт дратувати.
— Ти правильно здогадалася! — сказав я.— Знаєш, я тобі відкрию дещо, хоча було це не зі мною, а з моїм приятелем. Якось позаторік в одному басейні в нашому місті — там, бачиш, немає моря, і ми купаємося в басейнах,— так от, в одному басейні він узяв плавки і потім три місяці мучився від хвороби, яка до нього причепилася. Після того випадку ми обидва заприсяглися більше такого не робити.
— У цьому весь секрет.— сказав хлопець із кафе "Спорт".— То була історія! А які болючі уколи! Як згадаю, то й зараз болить.
— Ну, коли так, то ми не наполягаємо,— сказала одна з дівчат, не пригадую, моя чи його.
Нарешті вони дали нам спокій і, взявшись за руки, побігли переодягатися в кабінку.
Сонце витопило з нас мозок — і чому, в біса, воно так пекло? — поки ми сиділи на березі й чекали, коли вони вийдуть з води. Але за розвагами, за стрибками дівчата ніби забули про нас... А ми все сиділи, мов розіп'яті, на піску.
— От лихо! Не так просто втриматися від спокуси і не скупатися, коли ти в компанії з двома гарненькими дівчатами, та ше сидячи поруч із морем — майже літнім морем.
Це я сказав.
— А то вже твоя справа вирішувати. Я не маю права голосу.
— Ні, я гадаю, нам краще лишитися як ми є,— вів я далі.— 1 гак приємно. Море, човни, яхточки, що наче літають, кораблі на обрії, бляшанки від сардин, клапті брудного паперу і малюки, які верещать і пудять у всіх на очах...
— Клаптик життя! Нехай воно навіть нас дратує, але це справжній клаптик життя — гарячого, стихійного, не за інструкцією.
Мене змусило замислитися оте "не за інструкцією". Чому він так сказав? Якого значення надав цим словам? Якщо надав якогось значення.
Зрештою ми також скуштували моря. Дівчата і не думали виходити з води й були вже так далеко, що то з'являлися, то зникали за хвилями. Якоїсь хвилини,— не пригадую, хто був перший, я чи хлопець із кафе "Спорт", а може, обидва разом,— ми підвелися з дуже незручної пози, в якій сиділи на піску, скинули черевики, потім шкарпетки і забрели у воду.
Мабуть, ми мали дуже кумедний вигляд, бо я помітив, що люди навколо посміхаються і шепочуться. Але що нам було до того? Ми робили, як. нам подобалось і не мали нікому за це звітувати. Так нам хотілося — забрести в море у піджаках та краватках і побрьохатись у воді. Ми тільки закасали штани до коліна,— може, трохи вище чи нижче. І більш нічого. Але той ще мав на собі довгі кальсони в зелену смужку. Я так тішився, дивлячись, як він мучиться, силкуючись закасати ті кальсони до коліна. Після багатьох марних спроб йому це вдалося.
"Розваги біля берега" — таку назву я дав би сцені, що відбулася потім, якби я був митцем і змалював це на полотно або зняв на плівку: як ми обоє,— в оточенні натовпу, мало не сказав, канібалів,— спершу побродили на мілкому, але зрештою замочили й штани, потім стали підбирати пласкі камінці й кидати їх по черзі — хто далі кине, або чий довше стрибатиме. Він мене переміг, хоч як я старався. Його камінці летіли дуже далеко, і він міг також незрівнянно пускати їх вистрибом по воді. Ще ми залазили на дві кам'яні брили, які стриміли з води, змагалися, хто видряпається перший.
Ну, а далі не було нічого особливого. "Нічого вартого уваги", як писали колись у повідомленнях з фронту. Ми натішилися досхочу у свій спосіб із морем. Був і нещасливий випадок: той наступив на морського їжака, і голки вп'ялися йому в праву ногу. Після цього ми вирішили вилазити.
Обсушилися на сонці й натягли шкарпетки та черевики. Незабаром повернулися й наші дівчата, вони знову нарікали, що ми не супроводжували їх у море, потім сміялися, довідавшись, що той наступив на їжака, і нарешті лягли загорати.
То було кумедне видовище: лежать на піску дві майже голі дівчини — то ницьма, то горілиць, то на боку, — а поруч сидять у піджаках і краватках двоє чоловіків. Аж раптом одна з дівчат — його дівчина — сказала, перевертаючись чи то на спину, чи то на живіт:
— Я піду в туалет. Сподіваюся, туди ти мене проведеш? Це загальний пляж і до самотніх дівчат тут весь час чіпляються чоловіки. Невже ти мені відмовиш?
Той подивився на мене майже безумним поглядом.
— Послухай-но,— сказав я своїй дівчині.— Може, й ти, за збігом обставин, хочеш прогулятися в туалет?
Вона засміялася.
— Я про це не думала,— призналася вона мені.— Тобто не відчувала потреби. Та коли ти вже подав мені таку ідею, то охоче піду.
Отож проблему було розв'язано. Звичайно, я не міг дозволити йому піти туди самому. Туалети були на протилежному кінці пляжу, далеко і від нас, і від бару, куди причалив наш третій.
Незабаром хлопець із кафе "Спорт" та я стали на варті перед туалетами. Я ще й тримав сумку своєї дівчини — величезну, солом'яну, оранжевого кольору... Дуже яскравого оранжевого кольору.
Потім вони вийшли на середину площі і стали роздивлятися фонтан.
— Це, напевно, одна з дивовиж цього міста,— сказав той.— Якщо судити з натовпу роззяв, що тут зібралися. І ми в тому числі.
— В місті не так уже й багато архітектурних пам'ятників,— пояснив йому слідчий.— Окрім порту та прилеглих до нього кварталів, це місто досить нове. Через те й фонтан на площі... Як же пак він називається? Отож цей фонтан вважається архітектурною пам'яткою. Туристи весь час фотографують його. А що їм тут ще фотографувати?
— В усякому разі, гарний сучасний фонтан. Абстрактні форми, величний і водночас легкий. Продумано до дрібниць.
— Побачив би ти його ввечері у світлі прожекторів! Які розкішні барви! Неймовірні сполучення кольорів.
— Увечері? А, справді, ти ж казав мені, що був уже тут. Двічі.
— Тричі.
— Коли засвітяться прожектори, наша прогулянка, напевне, вже закінчиться.
Слідчий узяв плоский камінь і кинув у воду.
— Так, закінчиться,— сказав він і зробив такий рух, наче поставив печатку на справу, яка не підлягає переглядові.— Наша прогулянка закінчиться, коли сяде сонце. Так ми умовились. Але ще маємо час. Зараз двадцять дві хвилини на шосту.
Оглянувши площу й фонтан, вони вирішили піти на другий кінець міста, куди ще не ходили. Це була ідея слідчого, що не викликала заперечень.
— Квартали, куди ми незабаром потрапимо,— сказав тому слідчий,— мають зовсім інший вигляд, ніж центр міста. Там живуть бідняки, там найбільша вулиця не має і трьох метрів завширшки, і взагалі...
Він замовк і наче підшукував слово.
— Не треба більше нічого казати. Саме в такому кварталі я народився і прожив дитячі роки. Тому я завжди охоче блукаю по бідняцьких кварталах!
То розмовляючи, то мовчки, вони рушили далі.
— Коли я був малий, у мене було багато друзів,— сказав той слідчому.— Ми ганяли по всій околиці, а галасували так, що й не розкажеш. Вулиці в районі наших будинків цілком належали нам. То ьула, так би мовити, наша держава.
— Я не можу чогось такого розповісти про себе. Я був тихии, зосереджений хлопець. Любив читати книжки, журнали, усе, що потрапляло мені до рук, а не лише за шкільною програмою. Я не знав дитячих розваг.
Зненацька на них мало не наїхала невелика вантажна машина, що мчала з шаленою швидкістю, і вони відскочили в різні боки.
— Таке враження, ніби він хотів навмисне збити нас із ніг! — сказав слідчий.
Вони пішли далі.
— Про що я казав? Ага, про дитячі розваги на нашій вулиці. Якось, пригадую, ми грали в піжмурки, і я сховався в одному льоху, а тим часом прийшов хазяїн і, нічого про це не знаючи, замкнув льох на ключ, сів на велосипед і поїхав собі. Поки його знайшли, поки він повернувся і, лаючись на всі заставки, відімкнув мене, ну ти можеш собі уявити!..
— Мабуть, скажеш, що ти бачив привидів у тому льоху?..
— Ні, привидів я не бачив, але коли вийшов із схованки, то побачив дещо страшніше — свою матір, що відразу взялася за мене. Інші діти розповіли їй, де я, і вона прибігла мене рятувати. І таки врятувала! Живого місця на мені не лишила! Ще й досі боки болять!
Слідчий почухав носа.
— Я тебе розумію,— сказав він.— Мене також лупцювала мати, і я добре уявляю, що це таке.
Надвечір'я кінчалось. Незабаром — десь за півгодини — мав настати вечір.
— Не забувай про годинник,— сказав хлопець із кафе "Спорт".
— Можна й без нього.