Хмель провину йому чи то відпустить, чи ні, з ним ніколи не знаєш. А так Сергій набереться сил і знову проявить себе в полі, як і тоді, коли відмовився йти на ляхів.
– То куди ми його веземо? – запитав Семен.
– Нікуди, — раптом сказала цілителька, нарізаючи свіжі трави за маленьким столиком біля стіни. — Нехай залишиться зі мною.
Поріг здивовано витріщився на неї.
– Що ти кажеш, стара? — пробурмотів він. — Невідомо, скільки часу йому знадобиться, щоб відновити свої сили, і якщо в нього закінчиться золото, в нього немає нічого, щоб дати вам у винагороду.
– Не заради грошей хочу їх прихистити, — сказала бабуся, підводячи голову. – Я людина і можу співчувати. Одна справа — витягти з кишені дурного козака кілька дукатів, обдурити його, а потім залишити ще дурнішим, а інша справа — допомогти комусь у біді, та ще такій крушинці... — Вона зворушено подивилася на дитину. – Перш ніж стати відьмою, я теж була молодою, соколе. – зітхнула вона. – Теж носила дитину під серцем, а потім на серці, коли прийшли пологи. Тільки помер мій синашку; він ледь почав складати губи, перш ніж зміг назвати мене "мамо". Ми цілим селом тікали від татар і життя собі по дорозі змарнували... — Вона на мить замовкла, а потім голосно, мало не з криком сказала: — Тому я цій дівчинці не дам пропасти, розумієш, козаче?
– Чому ж не маю розуміти? – Семен відступив, боячись, що стара ще ладна його раптово вилаяти.
– Дякую, бабусю… — тихо сказав Сергій. – Проте подумай, чи варто підставляти за мене шию. Чорт його знає, чи гетьман Хмельницький не виставив листів по мою голову.
– Заради тебе? – пирхнула стара. — Не кажи дурниць, соколе. Такий, як ти, молодець сам винен, коли куля чи лезо перерізає нитку його життя. Але чому дитина має страждати за гріхи своїх батьків, якими б вони не були?
– Вмієш ти добре слово сказати, — буркнув хорунжий.
– А вмію, вмію, — хрипко засміялася знахарка. – Тому люди називають мене не інакше, як Злюкою. Мене так назвав шляхтюра, який колись прийшов по любовний відвар, щоб спокусити сусідську дружину, і так воно і прижилося.
– Цікаво, чому так? Ти дала йому фальшивий відвар? – здивувався Ілля.
Стара фукнула від обурення.
– Що ти кажеш, юначе? Та хіба я жидок-корчмар, що замість чесної оковитої нав'язує людям мерзенну отруту? Я дала йому те, що йому було потрібно. Тільки забула сказати, що бідолаха не повинен сам декокт приймати, а краще дати його обраниці. На пику він був такий паскудний, як мало хто: рябий, зі шрамами, з червоною носярою і мутними очима. Сліпа гадюка не захотіла б на нього дивитися, а тим більше красива жінка.
– Вже розумію, — розсміявся Заєць. – Наслухався бідолаха про чудодійне зілля, яке шкіру розгладжує і навіть останню потвору не зробить красенем над красенями.
– Не знаю, що він наслухався. Знаю лише, що такого напою немає...
– Так само, як живої води і пір'я жар-птиці, — перебив її Ілля.
Параскева[8] знизала плечима.
– Що ти, соколе, докорятимеш мені? Нема то нема, а хто дурний, нехай вірить у що хоче. Аби лише платив.
– Розповідайте далі, – попросив Сергій. — Що там з тим шляхтичем?
Стара встала й пішла до колиски, де Гальшка почала ворушитися й попискувати. Взяла малечу на руки, а та відразу заспокоїлася, сперла голову на підставлену долоню і почала оглядатися.
– Що з ним? – Відьма дозволила дитині тягнути за непокірне пасмо волосся, яке стирчало з-під хустки, зав'язаної під її підборіддям. – Ну, випив він того декокту, як тільки вийшов за паркан. Скочив на коня й поїхав геть, мабуть, для того, щоб спочатку одягнутися з гідністю й подивитися на своє нове обличчя в дзеркалі. Що було далі, знаю лише з розповідей. Досить сказати, що не встиг він і дві молитви промовити, відвар почав запалювати його кров і стегна. А доля хотіла, щоб корову в поле гнала вдова коваля Василя, Галина, жінка вже немолода. Однак ви повинні знати, що красою вона могла конкурувати з тим шляхеткою.
Стара замовкла, усміхаючись власним думкам.
– І що було далі? – запитав з цікавістю Лівка.
– А що мало бути? Розповідала потім Галина, які дива вчиняв з нею шляхтич, та й то, прямо на дорозі, навіть не затягнувши її в кущі. Вона була така щаслива, наче хто посадив її на сто коней.
– Зовсім не так, як той бідолаха, – засміявся Ілля. — І він на тобі не помстився?
– Був тут потім, — відповіла бабуся. – Хотів, щоб я віддала йому гроші, погрожував мені батогом і навіть шаблею. Але зі мною це не так просто. Я була молодшою, в мене було більше сил, тому він боявся, що заклинання, яке я на нього наведу, буде нічим порівняно з ганьбою, яку він зазнав.
– Дурнів не сіють, – пирхнув Семен.
– Не сіють, Пороже, — зі смертельною серйозністю сказала знахарка. — Але також знай, що є на світі речі, яких розумом не зрозуміти.
– Досить вже балаканини, – підвівся Ілля. – Пора спати, бо до дня треба бути на ногах.Тільки скочу на хутір жінкам сказати, щоб колиски не робили.
Не встиг Сергій відповісти, як Параскева замахала руками на знак протесту.
– Хай роблять, соколе, хай роблять, тільки не поспішай. Ніколи не знаєш, що і коли може стати в нагоді. А коли поїдеш, то піди в село, заплати жінкам і накажи, щоб колиску до мене доставили.
□□□
– Тож, мабуть, тепер зрозуміло, кому Калмик віддав силу, – приглушеним від злості голосом сказав Грегорій.
Старий Кошко похитав головою, наче не міг повірити в те, що чує. Мовчав.
– Ще не бувало, щоб молодець бабі душу передав, — сказав отаман. — До того ж, чужій. Як він міг це зробити, якщо вона ще навіть не була вовчицею?
– Ну, власне, — погодився Кошко. — Як?
– Це ти мені скажи, — гаркнув басьор. – Я викликав тебе на раду, а не для того, щоб ти ставив питання, на які я сам шукаю відповіді.
– Не гнівайся, отамане, — відповів старий. – Мені легше думати, коли я запитую себе вголос.
– Тоді думай і запитуй, але я хочу знати і відповіді.
Кошко перестав хитати головою й дивився на закопчені балки стелі, наче шукав пояснення тому питанню, яке вже кілька днів турбувало отамана й його.
– Я ретельно дослідив цю справу, — сказав через деякий час старий вовк. – Бачив вадеру і в образі вовка, і в образі людини. Ти й не знаєш, отамане, як важко було її приборкати. Сильна самка.
– Що ти мені кажеш! Вона сильна, то й добре, бо вона народить міцних цуценят. Переходь до справи!
– Ми впевнені, що вона отримала душу Кари, оскільки вона отримала силу в першу ж Повню, без будь-яких попередніх обрядів. Мине деякий час, перш ніж вона стане повністю нашою, але вона вже є вадерою.
– Раніше ти задавав питання, які я собі задаю, тепер ти говориш про речі, які я дуже добре знаю. Невже ти настільки старий, що розум починає туманитися?
Кошко відірвав погляд від стелі й глянув на Грегорія. Отаман міг заприсягтися, що бачив злісну посмішку на сухих, зморшкуватих устах свого співрозмовника.
– Я тобі ще дещо скажу, що ти добре знаєш, отамане, або принаймні так думаєш. Досі ще не траплялося, щоб воїн переходив на той світ, передаючи свою вовчу силу жінці.
– Ти починаєш мене дратувати, чоловіче, — гаркнув той. — Я знаю це так само добре, як і ти. Як усі!
– Але це не зовсім так. – Кошко вже не приховував усмішки. – Є речі, про які не можна говорити. Вовче плем'я здатне охороняти таємниці не тільки від людей, але навіть від своїх.
– Говори! – наказав Грегорій.
– Нічого подібного в моєму житті не було, принаймні мені про таке не відомо. Нічого не можна виключати, тому що…
– Знаю, старий, — перебив отаман. – Ми вміємо зберігати таємниці. Переходь до справи!
Кошко злегка знизав плечима. Нетерплячий ватажок, зовсім як і тоді, коли забирав владу над січчю. Але ж і мислити міг швидше за інших, тому, можливо, звідси його нетерпіння. Старий уже давно засвоїв, що навіть у вовчій шкірі літній Грегорій зберігав багато здорового глузду і краще за інших вмів контролювати тваринні бажання, що в такі моменти затьмарювали розум.
– Як я вже сказав, я ніколи в житті не чув про щось подібне, — продовжив старий. – А я прожив багато, понад двісті літ, скоро, мабуть, Бог на небесах покличе мене до себе і відправить у тихе місце, де спочиватиму з предками… – зупинився він, побачивши гнівну гримасу на обличчі ватажка. — Я тобі зараз кажу, що нема сенсу так галасувати, отамане. Ну, моя бабця розповідала мені про якогось божевільного, який, всупереч природі вовків, обдарував вадеру людським почуттям, яке вони називають милуванням. Він був величезним диваком, тримав лише одну самку і заводив цуценят тільки з нею. Його земляки прозвали його Стовпником, бо як і Симон вчепився в свій стовп і не хотів його відпустити, так і цей мав лише одну жінку і не хотів чути про іншу.
– Ти про що знову верзеш? – прогарчав уже добре розсерджений Грегорій. – Бабські дурниці бабам залиш. Я ж хочу знати...
– Вже кажу! – замахав руками Кошко. — Але дозволь мені перейти до суті. В січі терпіли його дивацтва, бо він був найкращим воїном. Тоді ще не було вогнепальної зброї, навіть шаблі були лише в деяких, мечами махали, а ти ж знаєш, яка це нелегка зброя. Якби він був таким, як інші, то, мабуть, панував би над січчю, можливо, не однією, бо в ті часи часто бувало, що той чи інший отаман правив кількома січами, маючи щось на зразок власного князівства. Січі не розділялися багатьма днями шляху, в деяких районах вони були щільно заселені. Ми вбивали один одного в постійних війнах, але самки встигали народити нових солдатів, — розмріявся старий, але тут же повернувся до своєї історії. — Ну, як я вже казав, він тримав одну ту вадеру і не хотів чути, що справжній воїн повинен мати більшу зграю.
Усі змирилися з цим, але одного разу на січ прийшов дивний вовк, про силу якого розповідали байки. Його славі позаздрили б навіть найбільші герої. Його справжнє ім'я було приховане від цікавих, і його називали Гектором. Ти, отамане, мабуть теж про нього чув.
– Звичайно, чув. – Здавалося, що за мить Грегорій скочить на ноги, витягне шаблю і розсіче покаліченого балакуна по черепу. — Він убив більше ворогів, ніж могла вся зграя за десять років. Однак, будь-який слух про нього згинув.
– Власне, – невідомо чому зрадів Кошко. – Прийшов на січ і, волею долі, зупинився очима на Стовпниковій вадері.