Краще сей ось. — Він уперся руками в коліна, розсунув ноги, ніби йому заважав живіт, набрав повітря, надув щоки й засвистів спокійно, задумливо, дедалі повільніше пісеньку про Розочку й пана Педера. Тоді замовк, закотив очі й ніжно вимовив: — Папуженько! Люба моя! — Потім знову засвистів, але йому було важко разом з тим ще й скласти губи в улесливу усмішку. — Лялечко моя солоденька! Медова моя, ходи до мене! Ходи, крихітко! Похляпцяєш винця, котиночко? Солодкого винця з маленького кухлика?
Знову змінивши мову, він подався вперед на стільці, підморгнув одним оком і, перебираючи скоцюрбленими пальцями уявну довгу бороду, мовив закрадливо:
— Лишайся тут, лишайся зі мною, люба Карен! Бо я тебе ніколи не покину, то й ти не кидай мене! — Голос його став хрипкий зі сліз. — Ми ніколи не розлучимося, серденько моє найдорожче, ніколи в світі! Що мені маєтки й злото, шана, й слава шляхетська, і давній рід мій! До біса все те! Воно мені як полова. А всі ті шляхетні дівчата й жінки! Тьху на них! Ти мені стократ дорожча, крале моя! Їм до тебе, як до неба! Гадають, що вони кращі, бо мають герби та печатки? Ти теж маєш герба — червоне тавро на білому плечі, що його випік тобі розпеченим залізом майстер Андерс. Се й є правдивий герб! Начхати мені на свого власного герба, аби тільки цілувати сей твій знак. І поцілую, поцілую! Ось що для мене герби. Бо хіба в цілій Зеландії знайдеться хоч одна шляхетна жінка, рівна тобі? Знайдеться, га? Ні, такої ніде немає, в цілому світі немає!
— Се... сс... брехня... певне ж... — враз вигукнув Данієль ще іншим голосом, схопився з місця й замахав руками над столом. — Моя дружина Іда... певне ж... дурню... має таке тіло... певне ж... такі руки... такі ноги... певне ж... йолопе ти...
Данієль хотів знову сісти на стілець, та Ульрік-Фредерік вихопив його і карлик упав на підлогу. Ульрік-Фредерік зареготав як навіжений, а Марія підбігла й простягла руки, наче хотіла помогти Данієлеві підвестися. Карлик, підвівшись на коліна, схопив її руку й подивився таким вдячним, відданим поглядом, що Марія довго не могла його забути.
Невдовзі всі подалися додому, і ніхто навіть не подумав, що та випадкова зустріч у шинку матиме якісь наслідки.
IX
Державні збори, що зразу по жнивах почалися в Копенгагені[70], привабили до міста багато маєткової шляхти, яка прагнула захистити свої права, а за одним заходом і розважитись після літньої роботи. А ще вона була не від того, щоб засліпити копенгагенців своєю пишнотою і своїм багатством, трохи збити з них пиху, яку вони напустили на себе після війни, показати їм, що попри всі королівські привілеї, попри відвагу городян і їхню переможну славу, попри всі дукати, зібрані в скринях гендлярів, межа між шляхетними громадянами держави і темною юрбою лишилась така сама тверда й непорушна, як була досі.
На вулицях роєм роїлися пишно зодягнені дідичі та їхні дружини, видженджурені шляхетські служники та коні в цяцькованій сріблом збруї і в барвистих попонах з гербами. І в кожному шляхетському будинку були гості — до пізньої ночі з ясно освітлених зал лунала музика скрипок, сповіщаючи поснулим городянам, що найшляхетніша кров держави веселиться, зігріта прадавніми танцями на паркетах і шумким вином у прадідівських келихах.
Та всі ті веселощі поминули Марію Груббе. Ніхто не запрошував її в гостину, почасти тому, що деякі Груббе, бувши зв'язані з королівським двором, швидше стояли за короля, ніж за свою верству, а ще й через те, що добра давня шляхта відверто ненавиділа вище коло вельмож, яке склалося з нешлюбних королівських дітей та їхньої рідні й особливо побільшало за останні десятиріччя. Марію, таким чином, обминали з обох причин, а королівський двір, що під час зборів вів дуже тихе життя, не міг нічим її винагородити.
Спершу їй було важкувато миритися з тим становищем, однак воно тривало далі, і в ній прокинулась властива її натурі впертість, яка цілком природно призвела до того, що Марія ще більше прихилилася до Ульріка-Фредеріка, він їй став ще дорожчий — їй-бо здавалося, що то через нього з нею повелися так несправедливо. І те почуття так виросло й зміцніло, що коли шістнадцятого грудня тисяча шістсот шістдесятого року Марія без жадного розголосу звінчалася з королівським єгермейстером — такий був новий титул і посада Ульріка-Фредеріка, ознака особливої ласки королівського двору, — то були всі підстави сподіватися, що їхнє спільне життя складеться щасливо.
Саме весілля відбулося дуже тихо, всупереч попереднім планам, бо вже давно вирішено, що король його влаштує в замку, як колись Християн Четвертий улаштував весілля пані Рігіце з Гансом-Ульріком, але в останню мить завагалися: мовляв, перший шлюб і розлучення Уліфікове-Фредерікове немовби зобов'язувало його тепер заховуватись якнайскромніше.
І ось вони вже одружені люди й мають свою домівку. А час пливе, а час біжить, і все в них гаразд — та час сповільнив біг, час поповз, бо завше так буває, що як Леандер і Леонора[71] проживуть разом півроку, то над Леандером не щодня вже витає дух кохання, хоч Леонора кохає його ще дужче, ще відданіше, ніж тоді, як вони були тільки заручені. Бо якщо Леонора схожа на дитину, яку щоразу наново захоплює давня казка, хоч скільки б її розповідали тими самими словами, з тими самими несподіванками і з тією самою примовкою, то Леандер уже такий вибагливий, що починає нудитися, коли його почуття не зазнають чогось нового. Скоро тільки сп'яніння минає, він стає аж надто тверезий. Райдужна гордість, що тислася йому в серце, коли він був сп'янілий, що додавала йому самовпевненості й спокою напівбога, покинула його, і він лякається, починає розмірковувати й сумніватися. Він озирається назад, на тривожний перебіг своєї пристрасті, й починає зітхати, а потім і позіхає. І йому стає сумно, він почувається так, немов повернувся додому із забарної мандрівки в чужі краї і знову бачить перед собою такі знайомі, хтозна-відколи забуті місця і, дивлячись на них, мимохіть чудується: невже він і справді на такий довгий час покидав цей рідний куточок?
У такому настрої перебував Ульрік-Фредерік одного сльотавого вересневого дня.
Він уже поприводив був своїх собак і трохи пововтузився з ними, пробував читати й зіграв з Марією в дальдес[72]. Дощ лив як з відра, в таку негоду годі було кудись вийти, тому він подався до зброярні, як він її називав, почистити й оглянути свої скарби — погода якраз була годяща на таке. Там він згадав про скриню зі зброєю, що дісталася йому у спадок по небіжчикові Ульрікові-Християнові. Він звелів принести її з горища, сів і почав витягати звідти одну по одній успадковані речі.
Чого там тільки не було! І парадні шпаги з блакитним полиском, із золотою інкрустацією, і блискучі, мов срібло, з матовими орнаментами, і мисливські ножі з важкими однобічними лезами, а також із лезами довгими, кривими, мов омахи полум'я, і з трикутними, гострими, як голка, і толедські шпаги, багато толедських шпаг, легких, мов очеретина, і гнучких, як лоза, із срібними держаками, оздобленими ясписом та агатами, і з держаками з вибиваного золота та з золота, прикрашеного карбункулом, а в одної держак був простий, із ритованої криці. Вона була встромлена в шовкову стрічку з пряжкою, вишиту трояндами з червоних пацьорок і гілочками з зеленого шовку. То було або наруччя, просте наруччя, або, як думав Ульрік-Фредерік, підв'язка, і шпага проткнула її наскрізь.
Це з Іспанії, міркував собі Ульрік-Фредерік, небіжчик-бо пробув там десять років на військовій службі. Ага, він же також збирався на чужу службу до Карла-Густава[73], та саме вибухнула війна, і тепер уже не доведеться поїздити по світах, а йому ж ще тільки двадцять три роки. Вічно сидіти тут, при цьому маленькому нудному дворі, ще нуднішому тепер, бо всі шляхтичі тримаються домівок. Часом поїхати на полювання, заглянути до свого маєтку, раз у житті, з ласки короля, стати таємним радником і кавалером ордена, ладнати з принцом Християном[74], щоб утриматися, кілька разів побувати з нудними дорученнями в Голландії, постарітися, дістати подагру, померти й бути похованому в церкві Богородиці — нічого не скажеш, блискуче майбутнє йому наготоване! Тепер Іспанія воює, там можна зажити слави, натішитись життям... Ось ця шпага і стрічка звідти. Ні, треба поговорити з королем. Надворі й досі ллє, до Фредеріксборга[75] далеко, та байдуже, він чекати не може, треба вирішувати негайно.
Королеві сподобалася така думка. Всупереч своїй звичці, він відразу погодився, страшенно здивувавши тим Ульріка-Фредеріка, що цілу дорогу готувався до розмови, вигадував сам собі всілякі безглузді, непереборні, неможливі причини — а король, диви, й погодився! До Різдва можна буде й виїхати, а за цей час він і приготуватися встигне, і відповідь від іспанського короля надійде.
Відповідь прибула вже на початку грудня, але Ульрік-Фредерік зміг виїхати аж у квітні. Треба було стільки всього владнати: роздобути грошей, озброїти людей, написати листи. Та врешті він вирушив у дорогу.
Марії не сподобалась та мандрівка до Іспанії, хоч пані Рігіце й переконувала її, що Ульрікові-Фредерікові треба поїхати на чужину, зажити шани й слави, аби король мав притоку зробити щось для нього. Звісно, його величність самодержавець, а проте він дуже вразливий до того, що скажуть люди, та й шляхта пішла тепер така підозрілива й перекірлива, що в кожному королівському вчинкові вбачає найгірше. Та слова ті нічого не помагали — жінки мають природжений страх до всяких прощань. А Марії було чого боятися. Не довгої, важкої дороги й небезпеки на війні — вона вірила, що супутники, напевне, допильнують королівського сина, — а того, що розлука на рік чи й на більше може розбити їхнє подружнє життя, що так гарно почалося, і то розбити так, що ніколи вже його не можна буде направити. Адже їхнє кохання було таке молоде, таке тендітне! І саме тепер, як воно лиш почало рости, його безжально наражають на всілякі випробування, — хіба ж це не те саме, що просто вбити його? Ще заручена бувши, вона гадала, що дуже легко жити таким подружжям, в якому чоловік і жінка йдуть своїм власним шляхом; та коротке спільне життя навчило її, що то страшне, безпросвітне лихо.