Він сидів на стільці, коли прийшов і здолав його сон — нечутний, тихни, як у дитини. Він це зрозумів, коли прокинувся: десь грюкнули двері й урвали йому сон. Так, він бачив і сон: ніби він заснув і бачить сон. Але грюкнули, наче постріл з гармати, двері, і розтанув, розвіявся, не лишивши сліду, той сон уві сні.
— Уже десять хвилин на четверту. Отже, наша прогулянка закінчилася. Ми навіть гуляли п'ять хвилин зайвих. Я зумисне вирішив повідомити вас про це, щоб ніхто потім не закинув мені, ніби я зловживаю....
Слідчий засміявся. Тоді взяв соломинку, крізь яку пив каву, покрутив її в пальцях.
— Не турбуйся! — сказав він.— Хто міг би тебе звинуватити? Уся відповідальність за нашу прогулянку лежить на мені. Це була моя ідея. Отже, ти матимеш справу тільки зі мною.
— Я не можу зрозуміти, куди подівся час.
— Офіціанте, скільки ми винні?
— Офіціанте, скільки ми винні? — Той повторив і рух, і запитання слідчого.
Офіціант став між ними і не знав, у кого брати.
— Ти не дозволиш мені заплатити?
— Е ні! — запротестував той.— Сподіваюся, ви додержите нашої угоди. Хіба ми не умовилися, що цього разу плататиму я?
— Якщо наполягаєш, хай буде так!
Поки хлопець із кафе "Спорт" розраховувався, слідчий вибрав момент і поправив пістолет, який зсунувся і лежав незручно. Він не хотів, щоб той помітив цей рух. Згідно з Планом, треба уникати всяких дій, які можуть нагадати йому, що він. затриманий і має поруч себе озброєного охоронця, щомиті готового всадити у нього в разі потреби маленьку невблаганну кулю.
— Я розрахувався, можемо йти.
На розі вулиці слідчий зупинився.
— У мене ще пропозиція,— сказав він— Продовжимо нашу прогулянку. Скажімо, на годину. Ти згоден?
— Не заперечую. Здаюся на вас. Якщо хочете, будемо гуляти, якщо ні, повертаймося одразу до "Великого Національного".
— Тоді не гаймо часу. Наша прогулянка продовжується ще на годину. ' '
— Гаразд.
— А куди підемо? У тебе є якісь конкретні пропозиції?
— Ні, немає.
— Ну, то будемо гуляти без програми, як гуляли досі.
Вони пройшлися Університетським бульваром, потім звернули праворуч на бульвар Перемоги і пішли лівим тротуаром, де не було сонця.
Розмовляли то про те, то про се, перескакували від теми до теми.
— Хочу запропонувати тобі ще одне,— сказав слідчий.— Щось я сьогодні багатий на пропозиції.
— Я слухаю.
— Кажи мені "ти". Не знаю, але мене чогось дратує це "ви". Згода?
— Згода! З приємністю приймаю вашу, тобто твою, пропозицію.
В однієї волосся іржавого кольору, і в другої волосся іржавого кольору. З маленькою різницею: друга, тобто одна з двох, коли я вчинив їй побіжний допит, зрештою зізналася, що своє вона пофарбувала. Вона вперто відмовлялася сказати, який колір мала спочатку, а пофарбувалася, мовляв, просто так, щоб бути схожою на подругу, а в тієї це природний колір і таке інше. Треба зауважити, що все це відбулося не зразу, а пізніше, за півтори години нашого знайомства, коли ми вчотирьох лежали ницьма — а може, горілиць — на розжареному пляжі, де був і пісок найвищого ґатунку, але й чимало сміття, консервних бляшанок, засмальцьованих газет з недоїдками тощо.
Якщо йти в хронологічному порядку, то найперше ми, звичайно, познайомились. У цьому не було нічого надзвичайного. Все сталося дуже просто й природно, як звичайно знайомляться двоє молодиків, що блукають без мети по вулицях, з двома дівчатами, які блукають по тих самих вулицях.
Я не міг би багато розповісти про те, як ми познайомились і як із двох наша компанія зненацька зросла до чотирьох. Не тому, що не хочу, а тому, що розповісти, власне, нема про що. Почалося з того, що ми стояли вдвох перед вітриною — сотою, а може, й тисячною за цей день — і розглядали її. "Усе для курців". Запальнички, портсигари, люльки, щіточки для люльок, кальяни і таке інше.
Він стояв праворуч від мене. Я накинув оком на газову запальничку, дуже модерного зразка. Вона мені сподобалась, і я хотів був зайти купити її.
— Як тобі ота запальничка в правому кутку? — спитав я в нього, не обертаючись.— Подобається?
— Ще й як подобається!
Відповідь мені дав жіночий голос. Одна з двох подруг — та, що з пофарбованим волоссям,— випадково нахилилась між нами і таким чином адресувала моє запитання собі.
— Але якщо ви хочете подарувати її мені, то я не візьму,— докинула дівчина, перше ніж я встиг сказати слово.
Те, що сталося потім, відбулося само собою. Ми обмінялися жартами й усмішками, нічого особливого, і запитали їх,— тобто я запитав, — чи вони не проти, щоб ми трохи їх провели. Вони блискавично порозумілися очима,— цікаво, як жінки вміють мовчки порозумітися, за подібних обставин! — і тоді одна, тобто друга, в якої іржавий колір волосся був від природи, дала мені відповідь:
— Узагалі ми не проти. Але в нас є програма — ми зібралися на пляж. Цей вересень такий теплий, що досі можна купатися.
— Що скажеш? — спитав я того.— Гадаю, ми вчотирьох можемо скласти добру компанію, хоча ми й не купатимемось.
Дівчата сказали, що не біда, як у нас нема плавок, можна взяти напрокат на пляжі. Я відповів, що ми не маємо охоти купатися. Так ми, усі вчотирьох, вирушили до моря.
Ця несподівана поява двох юних дівчат, веселих і життєрадісних, була для мене дуже до речі. Чи не помилився я, допустивши до того, до чого ми дійшли? Не думаю. Цей новий розвиток подій сприяв Планові якнайкраще. За якусь секунду я обмізкував усе ще біля вітрини. Навіть імовірність того, що дівчата підіслані навмисне, щоб у певний момент полегшити втечу заарештованого. Це вже занадто? Зовсім ні. Можливо, зустріч із двома дівчатами не випадкова. Можливо, їхня організація теж має свій план визволення нашого хлопця. І двійко оцих веселих дівчат виконують у ньому певну роль. Щось подібне до того, що роблю я. Але зрештою я відкинув цю можливість. Наш План був секретний на сто процентів. Отже, зустріч з двома дівчатами не могла бути пасткою. Отже, геть підозри, і треба використати цю нагоду, яка виникла так несподівано і в таку слушну мить. Нагоду ще більше підігріти атмосферу нашої прогулянки, яку ми досі робили вдвох — з невидимою, мовчазною присутністю третього. Відтоді, як ми вийшли вдвох з кафе "Поступ" і продовжили нашу прогулянку, я його більше не помічав. Проте був певний, що він весь час іде близько за нами, маскуючись у натовпі і не зводячи з нас очей, готовий, якщо буде треба, втрутитися... Нехай навіть ці двоє дівчат познайомилися з нами зумисне, а все ж таки я не сам. Третій заявив би про себе в критичний момент.
Ні, не треба таксі! Але пляж досить далеко. Пішки туди не менш як три чверті години. Але й таксі брати не можна, бо тоді є небезпека, що нас загубить третій, а це небажано.
— Коли вЖе ми вирішили всі разом поїхати до моря,— сказав той,
— не гаймо часу. Ходім на автобус.
До автобуса ми йшли парами. Попереду той з дівчиною, позаду я з другою. Я не знав, який автобус іде на пляж, мені підказали дівчата. Від вітрини до зупинки треба було йти щось із десять хвилин.
Коли ми звертали на розі вулиці, я помітив, що третій простує за нами. Коли наші погляди зустрілися, він посміхнувся. Звичайно, для Плану це-був дуже несподіваний розвиток подій — оті двоє дівчат. Але й дуже корисний для того ж таки Плану.
До автобусної зупинки ми дійшли без особливих пригод. Більше не зупинялися перед вітринами і не роздивлялись на щось цікаве, бо дівчата сказали, що треба поспішати, сонце заходить одразу по шостій.
Розмова, яку я мав зі своєю дівчиною,— з пофарбованим волоссям,
— як і розмова між тими двома, яку я чув дуже виразно, бо ми йшли слідом за ними, була дуже звичайною, буденною розмовою, тим, що говориться за подібних обставин. "Який приємний випадок, що ми зустрілися". "У нас буде дуже мила прогулянка". "Ви багато купалися цього літа?" І всяке таке інше.
Я чув, що він розмовляє зі свою дівчиною не вмовкаючи, в нього наче розв'язався язик. І подумав, якою надзвичайною нагодою стала ця зустріч з дівчатами. Про це нам слід було поміркувати раніше і влаштувати подібну зустріч із нашими дівчатами. Ніщо так не зігріває, як присутність жінок. Проте, хоч ми цього й не передбачили, втрутився випадок і все влаштував.
Якби шеф опинився десь тут близько і побачив, як розвиваються події, він був би, напевне, в захваті.
Тільки-но ми відійшли від вітрини, як я поспішив повідомити своїй дівчині, що і я, і мій приятель — я підкреслив це "мій приятель" — не тутешні і прибули до міста у справах. І швиденько докинув, щоб уникнути непорозумінь, якби раптом той дав інші відомості, що ми комерсанти і займаємось автомашинами. Я все це сказав голосно, так, щоб мене почув той, але щоб воно не здалося навмисним.
Ми вже пройшли чимало в напрямку до автобусної зупинки, коли, розмовляючи з дівчиною, я раптом знову подумав: а що, як ці двоє дівчат не випадкові вуличні знайомі, а агенти організації і мають на меті допомогти втекти хлопцеві з кафе "Спорт"? Мене дуже пригнічувала ця думка, але зрештою я її відкинув і вдруге. Вони не могли — імовірність одна мільярдна — довідатися про наш План і підготувати зустріч з цими двома дівчатами. Я не лише відкинув таку можливість, а й остаточно пригасив у собі всяку тривогу і віддався радості, яку завжди відчуваю в товаристві молодої жінки.
Уже небагато лишилося до зупинки, як моя дівчина спіткнулася — і її каблучок зачепився за решітку стічного отвору й наче відклеївся. Вона скрикнула, і ми всі зупинилися, а я нахилився поглянути, що там сталося. Намагаючись приладнати її каблучок,— там не було нічого серйозного,— я з необхідності узяв її за ногу, спершу за гомілку, потім вище. Мені було приємно торкатися цього тіла, засмаглого й тугого, як пшеничний хліб.
Поки ми вчотирьох простували до автобуса, третій ішов оддалік за нами — не так далеко, щоб його втручання в разі потреби було неефективним, і не так близько, щоб наражати План на небезпеку. Признаюся, на мене справили велике враження його здібності, вміння бути невидимим і водночас завжди присутнім під час наших блукань по місту, коли ми так часто змінювали напрям. Тільки-но подумаю, що він нас загубив, як знову помічаю його у натовпі, або за рогом, або перед вітриною.
На автобусній зупинці стояла велика черга.