Приблизне, тільки наполовину правдиве уявлення про нього можна скласти, порівнявши її кохання до небіжчика Ульріка-Християна з озером, що його вистьобала, виганяла, перекотила буря, а кохання до Ульріка-Фредеріка з тим самим озером, але в надвечірню пору, як буря вже стихне й на його дзеркальній, холодній ясній гладіні немає ніякого руху, тільки бульбашки лопаються попід берегом у темному очереті. А все ж до певної міри цей образ віддає її почуття: не тільки тим, що Марія була спокійна й холодна до Ульріка-Фредеріка, а ще більше — що всі її райдужні, буйні мрії та гадки, які породило перше кохання, зблякли й розвіялися в безсилій тиші цього нового почуття.
Звісно ж, вона кохала Ульріка-Фредеріка, але чи не тому часом, що він був ніби чарівнича паличка, яка відчиняла їй браму до життєвих розкошів і пишнот? І чи, бува, не ті пишноти вона любила найбільше?
Іноді здавалося, що ні. Коли вона, бувало, сиділа смерком у нього на колінах і, награваючи на цитрі, співала французькі пісеньки про Дафніса й Амаріліс, а тоді враз спинялася й, неуважно перебираючи пальцями струни, схиляла голову йому на плече, то знаходила для його жадібного слуху такі солодкі й ніжні слова, що кращих не знає й правдиве кохання, а на очі їй набігали такі ясні сльози, що їх може викликати тільки лагідне зворушення переповненого почуттям серця. А все ж, чи не туга то була, чи не спогади про колишнє кохання викликали в неї такий настрій, що, захищений тихим присмерком, напоєний гарячою кров'ю і ніжною музикою, обдурював її саму й робив щасливим Ульріка-Фредеріка? Бо ж хіба тільки через дівочу сором'язливість вона вдень була скупа на ласкаві слова й нетерпляча до пестощів? Чи тільки через те, що вона боялась показатися по-дівочому слабкою, в очах її малювався глум, а на вустах зневага щоразу, коли він просив поцілувати його чи вимовити те слово, що його так люблять чути всі закохані? Чому так виходило, що дуже часто, як Марія була сама і уява її стомлювалася без кінця малювати прийдешні розкоші, вона безнадійно й сумно втуплювала очі перед себе й почувалася безмежно самітною й покинутою?
Одного дня в кінці серпня, зразу по обіді, Марія з Ульріком-Фредеріком вирушили, як звикле, верхи на прогулянку. Вони виїхали через Східну браму й подалися вздовж піщаного берега Зунду.
Повітря після ранкової зливи було прохолодне, сонце віддзеркалювалось у воді, а чорні дощові хмари відкотилися вже ген на обрій.
Вони та ще служник у довгій кармазиновій лівреї їхали швидко, як тільки можна було, повз садки, де крізь густе листя визирали зелені яблука, повз розвішані рибальські мережі, де ще блищали краплі дощу, повз королівський рибальський будиночок, укритий черепицею, проскакали через подвір'я клеярні, що з її димаря стовпом здіймався дим. Вони весело перемовлялися, жартували, сміялися і все мчали вперед.
Біля шинку "Золотий гай" вони завернули й подалися лісом просто до Овердрупа, а там, уже повільніше, поїхали через кущі до блискучого Овердрупського озера.
Величезні, розлогі буки відбивали свою листяну стріху в чистій воді, соковита болотяна трава і червонява ряска широкою, строкатою облямівкою відділяли воду від спадистого берега, всіяного брунатним зів'ялим листям. Угорі над листяним шатром, де прохолодний присмерк пронизували сонячні смуги, нечутно витанцьовувала комашня; на мить там майнув червоний метелик, тоді вилетів на сонце над воду, де мерехтіли сині, мов криця, бабки, а жадібні щуки виписували брижі, що швидко розходилися поверхнею. В садибах за гаєм кудкудакали кури, піяли півні, а потойбіч озера, під кучерявими буками звіринця, воркували дикі голуби.
Вершники заїхали в озеро, і коні, повільно чалапаючи по воді, сполоскали забруднені бабки й напилися. Марія трохи довше затрималася там, попустивши поводи, щоб кобилі легше було нахиляти голову. В руці вона держала букову галузку і, відриваючи листок по листкові, кидала їх у воду, що стиха хлюпала біля кобили.
— Мабуть, туча буде, — сказала вона, приглядаючись, як легкий подув вітру стелив на озері круглі темні плями брижів.
— То вернімося, — порадив Ульрік-Фредерік.
— Нізащо в світі! — відповіла Марія і враз погнала кобилу на берег.
Вони ступою об'їхали озеро й завернули до лісу.
— Хотіла б я знати... — озвалася Марія, знову відчувши на щоках свіжий вітер і довгим віддихом вбираючи його в себе. — Хотіла б я знати... — Вона не доказала, лише кинула променистий погляд на зелене листя.
— Що б ти хотіла знати, серденько?
— Чи люди часом не дуріють від лісового повітря? Ох, я колись так часто бігала в липовому гаю, забиралася все далі й далі в найбільшу гущавину. Я зовсім божеволіла з радощів, співала на весь голос, ходила, рвала квіти й викидала їх, кричала навздогін кожній пташці, що пурхала поміж листям, аж поки зненацька мені ставало так боязко, моторошно якось... І так тяжко на серці, така я була нещасна... Гілка десь лусне — я вся стрепенуся. А найдужче лякав мене мій власний голос... З тобою такого ніколи не було?
Та не встиг Ульрік-Фредерік відповісти, як вона голосно заспівала:
Пшеницю в полі перебрести
У дикі груші і берести.
Іду я лісом, серед травички,
Чіпляйтесь, квіти, на черевички!
Стелися, стежинко,
Розступися, гілля!
До танцю, До танцю.
До траляля!
До серпик-місяця у вільшині,
До червінь-ягідки на шипшині!
А нагайка так і свистіла над конем. Марія сміялась, радісно верещала й щодуху гнала коня стежкою, аж гілля хльоскало її по голові. Очі в неї блищали, щоки палали, вона не чула, що їй гукав Ульрік-Фредерік, а все вимахувала нагайкою. Поводи були опущені, піна чіплялася на її сукню, що маяла на бігу, м'яка земля летіла з-під копит, а вона сміялася й шмагала далі високу папороть.
Раптом світло немов знялося з листя й почало тікати від важкої, вологої темряви. Кущі вже не шуміли, не стало чутно гупання копит: Марія опинилася на лісовій галявині. З боків суцільним темним муром стояли дерева, над головою висіло загрозливе чорне небо з сірими пасмами хмар, що їх гнав вітер, а попереду розляглася похмура темно-синя поверхня Зунду, сповита в туман. Марія натягнула поводи, і стомлений кінь слухняно став. Ульрік-Фредерік обминув її великим луком, потім завернув назад і спинився побіч неї.
Ту ж мить від Зунду насунула ніби важка сіра дощова завіса; крижаний мокрий вітер прошелестів у розколиханій траві, просвистів повз вуха і, мов пінява хвиля, заревів у далеких верхів'ях дерев. Білими смугами затарабанив великий град. Він перлинами залягав у згортках одягу, відлітав від конячої гриви й танцював та розкочувався в траві, немов вискакував просто з землі.
Щоб сховатися від нього, вони їхали під деревами, а діставшись до берега, спинилися перед низенькими дверима шинку "Отут і ставай".
Служник забрав у них коней, а довгов'язий лисий шинкар завів їх до світлиці, де, сказав він, уже сидів один гість.
То був Коротько. Угледівши їх, він низенько вклонився й хотів вийти зі світлиці — мовляв, щоб не заважати таким вельможним гостям, проте Ульрік-Фредерік ласкаво дозволив йому лишитися.
— Сидіть, сидіть, — сказав він, — і розважте нас, щоб не так обридав цей проклятущий дощ. Знай, серденько, — звернувся він до Марії, — що цей непоказний карлик і є славнозвісний комедіант та шинкарський блазень Данієль Кнопф, мастак від усіх вільних мистецтв, як от гра в бабки, фехтування, пиятика, машкарадні забави тощо, а взагалі він шановний, чесний купець нашого любимого міста Копенгагена.
Данієль тільки одним вухом слухав те похвальне слово, так захоплено роздивлявся він на Марію Груббе, подумки складаючи найвишуканіше звертання. Та коли Ульрік-Фредерік брутально луснув його по широкій спині, він спам'ятався, почервонів з образи й сорому й люто обернувся до нього, але відразу ж опанував себе й сказав, холодно посміхаючись:
— Ви ж, певне, ще не встигли напитися, пане полковнику?
Ульрік-Фредерік засміявся, штовхнув його під ребра й закричав:
— Ох ти, шалигане неприторенний! Хочеш, чортів сину, поглумитися з мене, виставити нікчемним брехуном? Наче я не маю паперів, щоб довести свої гучні слова! Тьху на твою голову! Хіба ж так гарно? Та я разів з двадцять вихваляв уже сій шляхетній дівчині твій хист, і їй не раз аж терпець уривався, так хотілося побачити й почути твої знамениті штукенції! Чи вам так важко вдати нам сліпого пташника Корнелія та його співочих пташок або кумедійку про слабого півня та налякану курку!
Марія й собі встряла в розмову й, усміхаючись, потвердила, що полковник Гюленлеве правду каже: їй давно хотілося дізнатись, як бавлять час молоді cavalliers і які незвичайні розваги тримають їх по півдня й по цілих ночах у брудних шинках. Вона попросила майстра Данієля, аби він задовольнив її цікавість і не був такий невблаганний.
Данієль вишукано вклонився й відповів, що хоч його немудрими штуками більше личить звеселяти підпилих cavalliers, щоб вони мали нагоду ще дужче погаласувати й нареготатися, аніж розважати таку тендітну, вродливу панну, та все ж він миттю почне, щоб ніхто не мав права дорікнути: мовляв, йому випала он яка шана, її вельможність, така гарна та пишна, сама йому наказала, чи то пак попросила його, а він не виконав умент її бажання.
— Ось дивіться, — мовив він уже цілком іншим голосом і наліг на стіл, широко розставивши лікті. — Зараз я покажу вам цілу кумпанію шляхетних знайомих і найкращих приятелів вашого нареченого.
Він витяг з кишені жменю срібняків, висипав їх на стіл, насунув чуба на очі й відкопилив спідню губу.
— Хай мене дідько вхопить! — забелькотав він і заторохтів монетами по столі, наче то були бабки. — Чи ж дарма я найстарший син шляхетного Еріка Косе, га? Щоб таке сміття робило з мене шахрая! Я ж викинув десятку, хай мене грім поб'є, десятку, аж забряжчало! Повилазило тобі, чи що, бовдуре? Повилазило, кажу, міного ти охлябла? Чи, може, розпороти тобі пузо сим ось діродалем[69], щоб ти тельбухами краще розгледів? Га? Розпороти? Кажи, тичко нещасна!
Він схопився з місця, й обличчя його видовжилось.
— Ти мені погрожувати? — сказав він з північно-сконським акцентом. — Та чи ти знаєш, шмаркачу, на кого писка свого розтуляєш? Хай мене лихий візьме, як тобі не...
— Ні, ні, — перебив Данієль сам себе звичайним голосом, — мабуть, се надто веселий жарт, як на початок.