Мене цікавить другий.
Щось прослизнуло йому по хребті, немов живе срібло. Блискавкою майнула думка, що він зробив дурницю: не треба було взагалі говорити про першого, намагаючись у такий спосіб прикрити другого, треба було одразу спитати: "Котрого з двох ви маєте на увазі? Бачте, я мав сьогодні у кафе "Спорт" винятковий успіх: мені наступили на ногу двоє".
— Сподіваюся, тепер я висловився зрозуміло,— провадив шеф і витер окуляри об штору.
— Так, тобто я розумію, що цей другий вас дуже цікавить, але чому— я, природно, знати не можу.
— Що значить "природно"? Але припустімо на хвилину, що так воно і є. Тобто, що ви не можете і таке інше. Але ж ви напевне пам'ятаєте, що ви сказали тому чоловікові і що сказав вам він?
Як бути? Переказати діалог, трохи змінивши його, чи викласти слово в слово? Якщо служба безпеки знає про діалог-пароль, тоді в нього скрутне становище. Якщо ні, але агенти — "комерсанти" та інші — чули діалог слово в слово, то шеф просто наставляє на нього пастку: змінить щось він чи ні,— і отже...
— Здається, пам'ятаю і спробую переказати вам точно. Так от, коли той чоловік вийшов з туалету—а мій столик був недалеко від туалету, і мене нервувало, що всі, хто виходив,— вісім, дев'ять, а може, й десять осіб,— не причиняли за собою як слід дверей... Що пак я казав? Ага, то він вийшов з туалету, не причинивши добре дверей. Я вже хотів був зробити йому зауваження, але змовчав — не хотів псувати собі нерви. Потім він пішов між столиками і наступив мені на праву ногу, як і перший. Я саме нахилився над столиком і відраховував гроші за коньяк.
— І що ж ви сказали?
— Це не так важко згадати! Я мовив до нього сердито: "Ви наступили мені на ногу, пане!" — "Я?" — спитав він, наче не зрозумівши. "Так, ви! Ви наступили мені на праву ногу,, а в мене там мозоль!" Він іронічно посміхнувся і мовить мені: "Та що ви кажете? Повірте, я думав, що не у вас ліва". Відвертається й іде геть!..
Шеф трохи помовчав, потім розкрив папку на столі і щось прочитав. ,
— Дуже добре! — сказав він.— Діалог був саме такий, як ви розповіли. Наші агенти зафіксували його дослівно. Нема ніяких відхилень. Але виникає одне запитання: чому ви дозволили йому піти, не давши належної відсічі, бо він же з вас ще й кепкував? '
— Бракувало тільки з ним сперечатися! Я хотів був, але потім передумав. Не люблю сварок...
— 'Отже, ви наполягаєте, що той чоловік вам незнайомий?
— Так.
— Куди б ви пішли з кав'ярні?
— Додому,— сказав він різко.— До своєї кімнати.
— Припустімо, що так. Отже, ви наполягаєте на цілковитому незнанні. Чоловік, що наступив вам на праву ногу, отой другий, вам незнайомий і ви з ним не домовлялися. Так ви кажете? '
— Так. ,
— А що ви скажете, коли довідаєтеся, що той, про кого йдеться, входить до антиурядової організації, і ми за ним стежили? Ви єдиний; з ким він мав контакт у кафе "Спорт".
— Я не можу нічого додати. Мене не стосується його антиурядова діяльність. Я особисто не втручаюся в такі справи. Повторюю: я до цього непричетний.
— Ось тут у нас починаються непорозуміння! — сказав шеф.— "Я непричетний" .ще . аж. ніяк не означає: "я невинний". Ви це розумієте?
— Ні.
Шеф поплескав руками, наче аплодував. і
. , — Це дуже просто,'—провадив він.— "Я непричетний" — вислів
заперечний, тобто ви твердите, що не робили чогось конкретного. Але коли йдеться про захист інтересів Режиму, то питання не в тому, причетний ви чи ні до антидержавної діяльності, а в тому, чи ви невинний. Я не хочу бути двозначним. Невинний — це той, хто може довести свою позитивну діяльність на користь Режимові. Ви можете не бути злочинцем, бути непричетним до того чи іншого злочину, але це ще не доводить вашої невинності.
— Я просто мирний громадянин, — сказав той, наче читаючи з тексту.
— Із сумом констатую, що непорозуміння триває. Я не заперечую, що ви мирний громадянин. Інформація, яку поки що зібрали наші агенти, справді приводить до такого висновку. Але це не доводить, що ви — не винний. Навпаки — заплутує справу ще більше. Отож я вас питаю: яку конкретну діяльність на користь Режимові ви можете пред'явити?
— Наведіть якийсь приклад, щоб я міг зорієнтуватися. Чогось такого, що я міг би зробити, але не зробив.
Шеф пішов і сів за свій стіл.
— Ви не можете навести жодного факту вашої позитивної діяльності на користь Режимові. Ось у чім справа! — мовив він, підперши голову руками.
— Я ніколи не давав жодного приводу. Кажу ж вам, я мирний громадянин.
— Годі! — вигукнув шеф, стукнувши кулаком по столу.— Я теж вам кажу: цього не досить. Не досить бути мирним громадянином. Опора Режиму не "мирні громадяни", а ті, хто активно працює на користь Режимові. Ось приклад, якого ви хочете: скільки осіб ви виказали на сьогодні службі безпеки за їхню діяльність або просто ідеологічну чи моральну позицію, що не відповідає інтересам Режиму і таким чином шкодить Режимові?
Той нічого не відповів на це запитання.
— Можете не квапитись! Я розумію, ви хочете точно підрахувати, скільки осіб ви виказали і, природно, вам потрібний час.
— Ні, не потрібний.
— Тобто?
— Я нікого і ніколи не виказував. Мені шкода, але це таки правда. Тепер мовчав шеф.
— Чому ж так? — спитав він за хвилину дуже ввічливим тоном, наче боявся образити того,
— Я не потрапляв у такі ситуації. Я ж просто...
— ...мирний громадянин,— докінчив шеф.— Ми це знаємо, але що з того! І, найголовніше, це не доводить, що ви — не винний. Для служби безпеки люди поділяються тільки на дві категорії: корисні Режимові й не корисні Режимові. Не обов'язково бути відвертим ворогом Режиму, досить не бути на його боці, і тоді ви автоматично робитесь його ворогом.
Він побачив, що очі шефа так і вп'ялися в нього.
— Знаєте, хто ще так міркував? — спитав шеф.
— Атож, Гітлер.
Шеф голосно засміявся.
— Ні, не Гітлер. Усього лиш Христос. Не витріщайтесь так на мене! Справді Христос.
— Я цього не знав. Проте однаково не розумію, у чому ви мене звинувачуєте.
— А це шо таке?
Той аж похолов, побачивши два маленькі кола, адже думав, що папірець лишився на столі в кафе "Спорт". "Мабуть, після мого арешту малюнок узяв якийсь інший агент, може, другий "комерсант",— подумав він і силувано усміхнувся.
— Два маленькі кола,— сказав він.
— Щиро дякую! Я бачу, що це два маленькі кола. А що вони означають, ці два маленькі кола?
— Нічого не означають. Просто два маленькі кола, які я накреслив, щоб згаяти час... Тільки не кажіть мені, що вони здаються вам підозрілими! Так само я міг би накреслити два маленькі квадрати або два ромби.
Шеф скинув оком на малюнок і, мабуть, не вдовольнився.
— А хто мені може довести, що це не якийсь шифр? Скажімо, два таємні склади зброї, яку певної години буде використано проти Режиму.
— Це два маленькі кола.
— Зніміть правий черевик. І шкарпетку.
Він подивився на шефа, наче не розчув, що той сказав, і чекав, коли він повторить свій наказ.
— Я сказав, зніміть правий черевик і шкарпетку. А також лівий. І шкарпетку.
Він зробив те, що звелів шеф. Той підійшов до нього і пильно оглянув його ноги — спершу праву, потім ліву.
— Так, у вас справді на правій нозі мозоль,— сказав він.— А на лівій нема. Отже, поки шо більш не маю чого сказати.
Усю ніч він не склепив очей. Та й як було заснути після того, що сказав йому шеф, коли його знов завели до того кабінету вже по десятій годині? "Завтра вранці вас перевезуть у столицю. Наказ Центру. Ваш співучасник уже вирушив туди, звичайно, під вартою. Інформація, яку ми одержали на його допиті, така важлива, що вирішено негайно перевести його до Центру. Я особисто більше не втручаюся у справу "Кафе "Спорт". Центр вирішив узяти все на себе".
Ні, такого він не чекав! Тільки-но почув, що його виряджають у Центр, як ще дужче внутрішньо мобілізувався. У ньому спалахнув ін стинкт: не дати їм відправити себе в Центр! Там уже безвихідь, повна безвихідь. Хай там хоч як, а це не віщувало нічого доброго. Що сталося? Чому їм не влаштували очної ставки? Він намагався зорієнтуватися в темряві, перебрав усі можливі припущення. Невже той справді заговорив, і інформація, яку від нього одержали, була або здалася такою важливою, що Центр викликав його негайно? Не виключено. А служба безпеки не має звичаю вести допити в рукавичках, аж ніяк! Його не приспав спосіб, яким допитували його досі. Навпаки, ця підкреслена ввічливість навела його на думку, що йому готують сильний удар. Може, на допиті того другого вдавалися до інших методів. Може, його мучили, і він зрештою здався. А може, знайшли в його кишенях безпосередні дані про діяльність... Про діяльність їх обох і про належність до організації? А може, той спіймався на дрібничці і потім не зумів викрутитись. А що, як той другий,— навіть таке припущення спало йому на думку і не давало спокою,— що, як той другий грає в подвійну гру і насправді працює на службу безпеки? Він намагався
прогнати цю підозру, але марно. Вона вчепилась у нього мертвою хваткою, і то був кошмар. Якщо той — із служби безпеки, агент...
Він хотів відчинити вікно і виглянути надвір — може б, здогадався, котра година, скільки ще лишилося до ранку. "Майте на увазі, що вікно не відчиняється..."— так його попередили, коли вперше привели до цієї кімнати. Ні, не можна давати найменшого приводу до підозри., А при першій же нагоді він зробить стрибок — один тільки стрибок — і втече, Подорож до столиці не може не дати такої нагоди.
Коли він почув від шефа, що вранці його повезуть до столиці, то мало не зірвався. Але вдав байдужого, ні, не байдужого, а невдоволеного тим, що його справа затягується. Та шеф, мов не почувши його протесту, нахилився до селектора й повідомив двох агентів, шо ті мають завтра супроводжувати до столиці заарештованого. Спершу він переговорив з одним, якого називав "Менеджер", а потім з другим. З цим другим вони спершу розмовляли про якусь справу "Туалетний папір", а тоді шеф викликав його до себе в кабінет у справі "Кафе "Спорт"...
Ну що ж, під час цієї подорожі він удаватиме з себе сумирне ягнятко, аж поки вибере слушний момент і втече. Найкраще, чого він може сподіватися від Центру, — це смерть. Але як і коли настане ця смерть? їй передуватиме ціла низка допитів за особливим методом, розробленим, як він чув, у Центрі.
Усе ж таки він не витримав і заснув — на дуже короткий час.