– Йди до нас, Шпак, йди до нас!
Козак внутрішньо скривився, побачивши опухле, вічно червоне обличчя, яке вже зробилося пурпуровим від спеки та надмірного алкоголю. Петро Мелех, один із найбільших балакунів і пліткарів усієї України. Але відразу ж Гринька весело посміхнувся. Зрештою, це було саме те, що він шукав – джерело новин, а хто міг мати новіші новини за Мелеха? Колишній опонент Хмельницького, суперник за владу на самому початку повстання, тепер не мав значення у великій політиці, але знав багатьох людей і вмів витягувати з них відомості. Його обов'язково треба попитати. Мелех сидів з чотирма товаришами, двоє з яких явно сп'яніли, і їх здолав сон.
– Корчмар, меду! – гукнув Петро метушливого єврея. – Але швидко, бо ми не любимо чекати!
Потім одним рухом могутньої руки він зіштовхнув дрімаючих молодців з лави по інший бік столу.
– Додому йдіть спати або взагалі до свинарника! Пити не вмієте, яка від вас мені користь!
Ті насилу встали, не дуже розуміючи, за що їх женуть, але й не протестували, бо Мелех славився великою силою, але аж ніяк не терпінням.
Гринька сів біля бородатого, спітнілого, позіхаючого наче пес козака у волошковому мундирі з подертим рукавом блузи. Судячи з кольору, раніше він був вояком Єремії Вишневецького. Шпак не любив княжих людей. Вони були такими ж жорстокими, як і їхній покровитель, як на службі у князя, так і згодом, коли увійшли до лав війська Хмельницького. Сам Гринька не мав нічого проти жорстокості, але тільки якщо вона до чогось вела. Просте заподіяння болю слабким заради розваги не приносило йому радості.
– Давно я тебе не бачив, Гринька! – вигукнув Мелех. — До шинків не заглядаєш, в якійсь ямі засів, як той бовдур! Можна було б подумати, ти жалобу носиш!
– Жалобу як жалобу, – відповів Шпак. – Якби козак хотів оплакувати своїх полеглих товаришів, він би на те все життя втратив. Але не до товариства мені якось, це правда.
– Бо коли понурий черв'як роз'їдає людину зсередини, треба подолати себе, вийти до людей, злити зло, що зібралося в душі. Ніщо, так як мед, не може її очистити! Випий!
Петро підсунув до Шпака глечик з напоєм.
Гринька налив глиняний кухоль майже до країв і залпом випив вміст.
– Оце я це розумію! – радісно вигукнув Мелех. — Так і личить козакові! Випий ще, друже!
– За мить. – Шпак налив собі ще склянку, але цього разу зробив невеликий ковток. Він відчув, як солодке тепло розливається від живота по всьому тілу. – Приємно випити в хорошій компанії, але також приємно добре побалакати.
– Побалакати, а як же, – зрадів Петро, наче йому хтось подарував коня з упряжжю. — Я чув, що кажуть про вашого хорунжого. Це правда?
– Де там правда? – скрипнув зубами Гринька. – Нещастя переслідувало його, Вовкозаки викрали його жінку й дочку, вирізали все село, тож пішов він мстити.
– Інакше про це говорять, — сказав худий козак зі шрамом на половину обличчя, що сидів біля Мелеха. – Я чув, що він кинув людей з походу і поїхав невідомо куди, може, навіть з вовками об'єднався!
– Ти це сам чув чи просто гавкаєш? – грізно підвівся Шпак.
– Люди говорять, такі новини ходять із вуст в уста, — криво посміхнувся той, блиснувши нерівними зубами.
– У кого пика крива, той і сам криво говорить, – сказав Гринька, спираючись руками на стіл. – І такий стерегтися мусить, щоб хтось не поголив йому вуса шаблею і ще більше пику не спотворив.
Худий козак підскочив, поклавши руку на ефес шаблі.
– А ти йому брат чи сват, що за ним стоїш? — прогарчав він.
Корчма затихла, всі погляди були спрямовані на чоловіків, що стояли один навпроти одного, готові до бою.
– Сядь, Шпак, — тихо, але рішуче сказав Мелех. – Хмель заборонив двобої під страхом розстрілу. В усякому випадку, тут, у Чигирині, бо на Січі веселитися можна, як завжди.
– Можемо в степу зустрітися, — гаркнув худий козак.
– Можна, — погодився Петро. – Але ти повинен знати, Мадей, що цей тут унтер під хорунжим Костенком. Це Гринька Шпак.
– Шпак чи інший грак, мені все одно, якому птаху дзьоб підстригти. А що від того зрадника Костенка, то й краще...
Він не договорив, бо Гринька вже перестрибнув через лаву і стояв із вихопленою шаблею, готовий кинутися на супротивника. Раптом величезні руки Петра охопили його.
– Іди геть, дурню, — важко видихав Мелех до Мадея, ледве втримуючи Шпака на місці. – Я знаю його і знаю тебе! Не оглянешся, як він з тебе кишки випустить!
Козак зі шрамом оскалив зуби, не збираючись відступати, і Гринька сильним ривком вирвався з обіймів Петра.
– Як бажаєте, – Мелех відступив.
Мадей вихопив шаблю й раптово рубонув на відлив. Шпак легко уникнув удару, засміявся, потім раптово кинув шаблю і, перш ніж противник встиг завдати ще один удар, вдарив його ногою по руці, що тримала лезо, прямо в зап'ястя. Зброя підскочила разом з рукою, а Гринька вже стояв позаду худого козака, викручуючи йому руку.
– Відпусти, — пискнув Мадей.
Шпак вихопив у нього з руки шаблю, а потім раптово вдарив його рукояттю по шиї. Мадей упав на коліна, потім встав на всі чотири, ошелешений, хитаючи головою.
– Павле, виведи нашого приятеля, – сказав Мелех спітнілому чоловікові, біля якого раніше сидів Гринька. Аж тепер Шпак упізнав у зарослому козакові брата Петра. Той ліниво підвівся, підійшов до Мадея й без зусиль перекинув його через плече.
– Нехай відпочиває за стіною, — додав Мелех. – Цілий день дощить, трава мокра, може, бідолаха трохи заспокоїться. Можна ще його у воді помочити, йому буде корисно, бо смердить, як старий козел.
Обидва козаки знову сіли один навпроти одного, а решта товариства повернулася до перерваних розмов, пісень і сварок.
– Чому твій брат носить шмаття армії Вишневецького?
– Його запитай, – знизав плечима Петро. — Ти знаєш, який він балакучий. Все, що ми мали говорити в житті, мабуть, передалося мені. – засміявся він. – Одного разу він прийшов на квартиру в цьому мундирі. Коли мені стало цікаво, він лише пробурмотів, що це не моя справа, і пішов спати. Думаю, що він або виграв його у якогось випадкового стрічного, або просто зірвав, бо йому сподобався.
Хвилину вони мовчали. Гринька думав, як би підвести співрозмовника до питання, яке його цікавило, але виявилося, що він марно напружував свій розум. Бо Петро сам почав:
– Я бачив сьогодні тих нібито-монахів, які прийшли з боярами, — сказав він. — Тобі вони не здаються дивними, Шпак?
– Монахи як монахи, — знизав плечима Гринька й швидко підніс кухоль до вуст, щоб Мелех не бачив, як затремтіли м'язи його обличчя й блиснули очі.
– Монахи як монахи, кажеш? – обурився кремезний козак. — Це... прислані церквою ті...як же їм там... екзорцисти...
– Екзорцисти? – здивувався Гринька. — Це ті, що, нібито, з дияволом борються?
– О так, власне вони.
– Чого вони тут хочуть? Хтось у нас одержимий злими духами?
Петро похитав головою й стишив голос до шепоту.
– Нікому не кажи, бо це велика таємниця. Не знаю, скільки в цьому правди, але, мабуть, цар вимагав від Хмельницького розправитися з вовкозаками. Дуже криво він на них дивиться. Досі він не може забути, як за часів Баторія та московських воєн набіги перевертнів спустошували маєтки та й проливали кров партизанів. Він боїться їх гірше, ніж самого диявола.
– І прислав монахів розправитися з бестіями? – із сумнівом запитав Гринька. — А що такі ченці зможуть, коли навіть безбожні татари не можуть впоратися з вовками на своїй стороні? У нас попи і кулі святять, як хтось збирається підійти до вовчої січі, і шаблі, але ніколи не чув, щоб хтось так вовкозака вбив.
– Це ти мені кажеш? – коротко засміявся Мелех. – Одного разу такою освяченою кулею влучив у перевертня у вовчій шкурі. Він просто загарчав і кинувся на мене. На щастя, мав я доброго коня, та ще й звір злякався і втік, тож я вийшов звідти неушкодженим. Але ті, хто приїхали, мають бути іншими. Мовляв, вони черпають свої знання не з вчення самої православної церкви, а й з того, що залишили по собі стародавні волхви.
– Оце тобі добре, — пробурмотів Шпак. – Спочатку вони знищили самих жерців старої віри, а тепер вони викликають їхніх привидів, щоб розправитися з бестіями.
– А що тут дивного? – знизав плечима Петро. — Чи то перший раз людина отрутою лікується? Напхай пузо полином, він тобі живіт розірве і голову збентежить, поки довгополий не прочитає тобі requescat in pace, але якщо випити трохи настоянки цієї трави, це буде тільки на користь твоєму здоров'ю.
– Може, ти й правий, – погодився Гринька. — Чи знаєш ще чогось про цих ченців?
– Чому ж не маю знати? Небагато, але я дещо знаю. Це велика таємниця, але для мене чим більша таємниця, тим сильніша спокуса її дізнатися. Розпитував, обнюхував, навіть золотого комусь кинув. Вони походять з кострженьского монастиря, того самого, про який кажуть, що колись в ньому відбувалися чудеса, а навіть сьогодні дива можна побачити після наступу темряви. Їх трьох прислали, як напевне вже тобі відомо, виходить на те, що незабаром гетьман наш забажає кінець зробити з вовкулаками. А на початок, напевне, виріже Гилевську Січ, як найбільшу і як найгрізнішу.
– Сергій впорався з вовкозаками без допомоги таких диваків, – скривив губи Гринька.
– Впорався, кажеш? А певно! Тільки не забувай, з ким він мав справу: з цуценятами, вадерами та старими, напівнедолугими басьорами, які укрилися в Залізних Хуторах. А вовкозацька січ — це не просто будь-яке село, яке можна вогнем спалити, особливо легко, коли всередині немає справжніх бійців.
Гринька спочатку хотів вилаяти свого співрозмовника. Він все-таки був у Залізних Хуторах і бачив, на що здатні розлючені вадери, підрослі вовчата та не зовсім недолугі вовкозаки. Це було кривава різня, але кров лилася з обох сторін. Невеличкий загін хорунжого не очікував такого сильного опору. З іншого боку, Мелех був якоюсь мірою правий – насправді, хвалитися не було чим. Шпак навіть оком не моргнув, добиваючи виючих від болю вовків, потім напився і забув, але Сергій завжди кривився, коли хтось згадував про той похід. Там вони мали застати зненацька отамана Гілевської січі, Міхєя Макчі з лише кількома його прибічними, але нічого з того не вийшло. Тоді Міхєй повів велику зграю на мультанську сторону, як пізніше виявилося.
– Розкажи ще, Петре, що ти ще про них знаєш.
– Чому ти так цікавишся, Шпак?
– Є в мене причини, Петре.
– А може, хочеш дізнатися ще більше цікавого?
Гринька уважно подивився на співрозмовника.
– Куди ти хочеш мене завезти? А може, радше звести?
Мелех коротко засміявся, без помітної радості.
– Знаю, що ти мені не довіряєш.