А все тому, що її наречений, який тоді в Голландії був, страшенно тужив за нею, днями й ночами про неї думав, і вона не мала ані часини спокою і на здоров'ї геть підупала. Пам'ятаєте, голубонько Сісель, яка вона була бліда й хирлява, поки не вернувся Йорген Бліде?
— Ще б пак! Таке й питаєте! Сердешна! Зате як вона потім розцвіла — мов та ружа! А перші її пологи, о господи... — і вона повела далі пошепки.
Розенкранс повернувся до Акселя Урупа.
— То ви вважаєте, — мовив він, — що élixire d'amour[64] щось наче ш-ш-шумка мат-т-терія, яку впорскують у кров, і та п-п-починає нуртувати? Се ц-ц-цілком потверджує одну aventure[65], що про неї оповідав м-м-мені небіжчик Ульрік-Християн, як ми раз ішли на вали. С-с-сталося се в Ант-т-тверпені, в "Hotellerie des trois brochets"[66], де він т-т-тоді стояв. Уранці під час служби божої він п-п-примітив одну вродливу молоденьку панночку, і вона також поглянула на нього л-л-ласкаво. Та за д-д-день він забув про н-н-неї. А ввечері вернувся до своєї кімнати, а т-т-там лежить т-т-троянда в головах на ліжку. Він узяв її, п-п-понюхав, і миттю перед очима в нього постала, як ж-ж-жива, та панночка, мов на стіні намальована. І його враз пойняла т-т-така туга за нею, що, к-к-казав він, хотілося криком кричати. Врешті він н-н-не витримав, вибіг на вулицю і, с-с-стогнучи, помчав, як божевільний, зовсім с-с-себе не тямлячи. його ніби т-т-тягло щось усе вперед та вперед, а всередині наче в-в-вогнем пекло. І так він бігав до самого ранку.
Вони ще довго балакали так і порозходилися додому, аж як зайшло сонце й на вулицях почало темніти.
Ульрік-Фредерік весь час був мовчазний і майже не підтримував загальної розмови, боячись, що як він ще щось скаже про кохання, то його слова сприймуть, як особисті спогади та враження від його зв'язку з Софією Урне. Та й узагалі йому не хотілося говорити, і коли він залишився сам із Розенкрансом, то відповідав йому так коротко й неуважно, що той швидко знудився й кинув його.
Ульрік-Фредерік подався додому — в той час йому були виділені покої в Розенборзі[67]. Служник кудись пішов, не засвітивши свічок, і він довго, аж за північ, сидів сам у темній великій світлиці.
Його опосів якийсь дивний настрій — чи то пригнічений, чи сповнений передчуттів, наче легенька дрімота, коли душа безвільно плине тихою рікою, а над прибережними деревами зринають невиразно-мінливі картини і якісь напівдумки, наче великі тьмяні бульбашки повільно здіймаються з темної глибини, пливуть за течією і лопаються. То був відгомін розмови, строкаті купки людей на цвинтарі, усмішка Марії Груббе, пані Рігіце, королева, королівська ласка й королівський гнів... помах руки Марії Груббе, Софія Урне, бліда й далека... ще блідіша і ще дальша... троянда в головах на ліжку й голос Марії Груббе, згучання кожного окремого слова, його інтонація... Він сидів, наслухаючи, і чув знову й знову, як той голос ширяв у тиші.
Ульрік-Фредерік підвівся, підійшов до вікна, відчинив його й сперся ліктями на широке підвіконня. Як надворі прохолодно, тихо й прохолодно!
З саду війнуло прегарним винним духом росяних троянд, прохолодною терпкістю молодого листя, гострим запахом розквітлого клена. З неба сіяв дрібненький дощик і напинав над садом синюватий тремтливий морок. Чорне віття модрин, кучеряве гілля плакучих беріз і розкішні крони буків ковзалися, немов тіні, на непевному тлі туману, а підстрижені верхівки тисів стриміли в небо, мов чорні колони зруйнованого храму.
Було так тихо, як у глибокій могилі, тільки одноманітно спадали легкі, мов пушинки, краплини і чувся сливе невловимий шепіт, який то наростав, то знову завмирав за блискучими з дощу стовбурами.
Як дивно було слухати той шепіт, який він був тужливий! Чи то не легкий помах крил давніх спогадів, що летять кудись мимо цілими гуртами? Чи не тихий шурхіт зів'ялого листя втрачених ілюзій?
Ох, він такий самітний, такий страшенно самітний, від усіх забутий! Серед тисяч сердець, що стукочуть навколо в нічній тиші, немає жадного, що тужило б за ним... Над землею напнута безмежна сіть із невидимих ниток, що зв'язують душі одну з одною, ниток, міцніших за життя і за смерть, але жадна з них не тяглася до нього. Безхатній, самітний... Самітний?.. А чи то не келихи там задзвеніли, не поцілунки чути? Чи не промайнули там білі плечі й темні очі? Чи не сміх то залунав уночі? Та що там! Краще повільні краплі гіркої самоти, аніж отруйні, нудні солодощі. О, будьте ви прокляті! Я струшу порох твій з своїх думок, брехливе, собаче життя... життя для сліпих... для жебраків... Наче троянда... О, хай її Господь береже і боронить цієї ночі... Якби можна стати її опорою і захистком, встеляти їй кожну стежку й відвертати від неї кожний подув вітру... Така гарна... а слухає, наче мала дитина... мов троянда!..
VIII
Марією Груббе всі тепер захоплювалися, проте вона швидко помітила, що хоч її й випустили з дитячої кімнатки, та все одно в колі дорослих не вважають за рівну. Таких молоденьких дівчат, попри всі компліменти й лестощі, в товаристві тримали на своєму місці, на один —щабель нижче. Це відчутно було з безлічі дрібниць, кожна з яких здавалася незначною, але вкупі вони таки дещо важили. Одне те, що діти завше були з ними запанібрата й так вільно почувалися в їхньому товаристві, наче рівні, аж злість брала. А тут іще челядь: зразу впадало в око, що старий служник цілком інакше брав плаща від пані, аніж від панночки, і так само неоднаково усміхалася покоївка, помагаючи одягтися одруженій дамі й неодруженій. Прикро було зносити приятельський тон, що його дозволяли собі шляхтичі-підлітки, а те, що на них не справляли аніякісінького враження зневажлива посмішка й крижаний погляд, доводило просто до відчаю. Найліпше поводилися молоді кавалери: якщо вони й не закохані в тебе, а все ж такі делікатні, шанобливі, говорять найприємніші слова, які тільки знають, і в кожній їхній міні, в кожному русі прозирає галантна увага, що підвищує тебе у власних очах. Щоправда, хоч як прикро, а й серед них доволі було таких, що робили все те більше задля вправи. Із старших чоловіків деякі просто дратували своїми перебільшеними компліментами й жартівливим залицянням. Проте найдужче допікали жінки, а надто ті, що недавно одружилися: слухає тебе, легенько, поблажливо киває головою, і не розбереш, чи вона підбадьорює тебе, чи думає про щось інше, чи в посмішці її світиться співчуття, чи глум, — просто збожеволіти можна! Та й між самими дівчатами стосунки були такі, що аж ніяк не підносили їх: вони завше не мирилися, так і дивились, як би котрусь принизити, трактували одна одну, мов діти, і ніяк не вміли поводитись між собою гідно, як молоді дами, виявляти одна одній усі можливі зовнішні ознаки пошани, щоб тим самим оточити й себе вінцем достойності. Одне слово, становище таке, що ніхто не позаздрить, тож і не диво, що як пані Рігіце натякнула Марії про свій з іншими родичами намір одружити її з Ульріком-Фредеріком, то Марія, хоч їй і на гадку не спадало закохуватися в нього, вельми втішилась, бо та звістка відхиляла перед нею широкий овид на майбутнє. А ще як їй змалювали, яке то буде почесне й вигідне одруження, як вона ввійде до найвужчого двірського кола, в яких розкошах житиме і яка рівна дорога до шани й величі лежить перед Ульріком-Фредеріком, хлібним сином короля і, головне, визнаним улюбленцем, та ще як вона сама собі подумки додала, який він гарний, гречний і закоханий, то їй почало навіть здаватися, що то було б надто велике щастя, і вона вся тремтіла на думку, що все те ще тільки голі наміри, порожні слова й марні надії.
Одначе пані Рігіце знала, на чому будувати свої плани. Ульрік-Фредерік не тільки звірився їй та попросив закинути за нього слівце перед Марією, але й умовив вивідати, чи буде на те ласкава воля короля та королеви. Обоє вони сприйняли звістку вельми прихильно й дали свою згоду; щоправда, король спершу був завагався.
Королева та пані Рігіце, її щира приятелька й близька двірська дама, очевидно, давно вже обміркували те одруження, а король, крім намови своєї дружини, зважив, мабуть, і те, що Марія мала багатий посаг. Річ у тім, що в короля було сутужно з грішми, а Ульрік-Фредерік, хоч і дістав у голд Вордінгборг[68], але, звиклий до розкошів та, марнотратства, завше перебував у скруті, і королеві доводилось раз у раз йому помагати. А що Маріїна мати, пані Марія Юль, була вже небіжка, то, одружившись, Марія мала одержати її спадок. Маріїн же батько, Ерік Груббе, на той час посідав маєтки в Тьєле, Вінге, Гамельгорі, Бігумі, Трінерупі і Нербеку, не рахуючи дрібніших хуторів, до того ж із нього був добрий, ощадливий господар, тому і в прийдешньому можна було сподіватися великої спадщини.
Отже, все склалося добре, Ульрік-Фредерік міг спокійно засилати сватів. Через тиждень після Йвана справили врочисті заручини.
Ульрік-Фредерік був дуже закоханий, але не так бурхливо й тривожно, як тоді, коли серце його заполонила була Софія Урне. Його кохання було мрійливе, ніжне, схвильоване, сливе тужне, а не життєрадісне, рум'яне й здорове.
Марія розповіла йому не дуже веселу історію свого дитинства, і він любив подумки малювати собі її дитячі страждання з таким самим співчутливо-хтивим задоволенням, з яким молодий схимник у мріях своїх споглядає вродливу бліду мученицю, що лежить скривавлена між гострих зубів тортурного колеса. А то знову ж бували хвилини, коли його посідали похмурі передчуття, що йому не судилося вберегти її, що дочасна смерть вирве Марію з його обіймів, і тоді він у відчаї врочисто присягався сам собі, що носитиме її на руках, відвертатиме від неї кожен лихий подув, прихилятиме до її молодих грудей кожен золотий промінчик радощів і ніколи не завдасть їй смутку.
Та бували також хвилини, коли він пишався й радів, міркуючи, що всю ту розкішну красу, ту дивовижну душу віддано під його владу, як душу небіжчика під владу господню, і як він захоче, то може звеличати її, а як захоче, то й розтоптати, принизити, присилувати до покори.
Марія трохи й сама була винна, що в Ульріка-Фредеріка могли зродитися такі думки, бо її кохання, коли вона взагалі кохала, було якесь чудне — гордовите й зарозуміле.