Він аж зойкнув від болю.
— Ви наступили мені на ногу, пане! — сказав він тому, і думка почала напружено працювати.
— Я? — спитав високий чоловік років сорока, з невиразним обличчям, в окулярах.
— Так, ви! Ви наступили мені на праву ногу, а в мене там мозоль!
— Та що ви кажете?—іронічно озвався той.— Повірте, я думав, що це у вас ліва.
І пішов між столиками до виходу. Він зачекав, поки той вийде, підготував гроші за коньяд і пошукав очима офіціанта. Згідно з інструкцією, він мав вийти через дві хвилини, підійти до того на перехресті бульвару Незалежності і вулиці Національної бібліотеки... Тоді раптом побачив над собою одного з двох торговців кулінарним жиром, а жовтого кольору посвідчення, яке той витяг із кишені, одразу ПОЯСНИЛО йому, що й до чого.
Поки вони йшли до виходу з кафе "Спорт"—агент праворуч — він згадав про свій малюнок. Усе сталося так швидко, що він "його забув. .Але тепер йому захотілося, палко захотілося мати їх при собі, ті два маленькі кола — її груди. Не можна залишити їх напризволяще на холодному мармурі столика, щоб їх забруднив своєю серветкою офіціант, змітаючи недокурки й витираючи воду.
Хотів був попросити агента, щоб вони повернулися і він. забрав би малюнок, але. тієї ж миті відмовився від цього наміру. Ні, не: треба наражатись на небезпеку, наражати на небезпеку її. Агент побачив би малюнок, подумав би, що ці два маленькі кола означають якісь підривні антидержавні групи або щось подібне, і він би ще більше заплутався. Бо ж якби сказав їм, що це її груди, вони зажадали б побачити їх, оглянути, виміряти, чи справді вони такі, як і на малюнку, троян неоднакові, ліва більша. ,
Підходячи до обертових дверей кафе "Спорт", агент прошепотів:
— Ми вмістимося вдвох в одне відділення. Буде трохи тісно, та нехай.— Так і зробили. Втиснулися в одне відділення. Від агента смерділо — не кулінарним жиром, а потом.
— На нас чекає машина,— повідомив агент, коли вони вийшли на вулицю.— Тільки вона на стоянці, за два квартали.
Пішли бульваром Незалежності, агент, як і раніше, праворуч. І він не одразу помітив, що зліва з'явився ще один агент, і тепер вони затиснули його між собою. Другий агент виринув, мов з-під землі, і, здавалося, цілком випадково йде поруч.
Коли дісталися до першого перехрестя, йому здалося, ніби по той бік бульвару, біля кінотеатру "Зоря" зчинилася якась метушня.
Після першої несподіванки від втручання агентів служби безпеки всі його нерви напружились. За всяку ціну йому треба зберегти спокій, внутрішню рівновагу, повний контроль над нервами. Бо, передусім, він не знав, що означає його арешт. їх викрито? Можливо. Найімовірніше, що їх зрадили. Що сталося з тим другим? Утік? Чи його також заарештували по виході з кафе "Спорт"? Він бачив, як той ішов проходом, як зник за дверима. Мабуть, його схопили, коли він вийшов на тротуар. А може, йому пощастило втекти? Запитання шалено крутилися в мозку. Як їх застукали? Чи служба безпеки знала усе? Чи заздалегідь зробили засідку в кафе "Спорт"? Чи сталося щось інше? Що саме?.. Простуючи між двома агентами до машини, він намагався зрозуміти, що ж сталося. Зважив і таку можливість, що його арешт зовсім не пов'язаний із зустріччю в кафе "Спорт" і з організацією. Може, втрутилося щось інше, чого він не знає і про що довідається, коли його привезуть у службу безпеки. Але в будь-якому разі йому конче треба зберігати цілковитий спокій. Він ризикує викрити сам себе, якщо втратить контроль над собою. Таке часто траплялося. Заарештовують людину, причетну до справи "А", але заарештовують не з цього приводу, заарештовують випадково або в справі "Б", а вона втрачає рівновагу, нервує, заплутується і зрештою сама виказує, що вона причетна до справи "А", тоді як слідчий навіть не підозрював, що до них потрапила людина, яку вони марно розшукували стільки часу.
— Оце вона! — сказав агент, який його заарештував, перед чотиримісною машиною з двома дверцятами.
Він сів на заднє сидіння, куди йому показали, і поруч сів другий агент.
На машині не було ніяких особливих знаків. Номер звичайний, усе звичайне.
Коли перетинали бульвар Незалежності, він одразу впізнав модерний будинок служби безпеки на Театральній площі. Здавалось, що там міститься дирекція якоїсь комерційної компанії або щось подібне. Перетинаючи бульвар, вони проминули й поштамт, і тієї миті він відчув гострий біль. Подумав, що якби не ця несподіванка, він був би зараз на поштамті, а не проминав його в машині під охороною. Стояв би в залі коло віконця "Міжнародні рекомендовані". Він подивився туди крізь зачинене, попри спеку, вікно машини. Якби побачити її, хоча б на секунду! Та ні! Нехай краще вона в цей час не проходить. Якби раптом побачила його в незнайомій машині, з двома невідомими, якби побачила, що він сидить нерухомо і не озирається до неї, навіть не вітає її рукою або поглядом, вона збожеволіла б. Не знала б, що подумати.
Він нишком подивився на свій годинник: 19.02.
— У вас побачення? —> іронічно спитав агент, що сидів праворуч від нього.
— Та ні! Яке побачення? Просто машинально подивився на годинник.
Він відчув сором, що поквапився спростувати, ніби має побачення. Так ніби зрікся її. Зрадив. Але що він міг сказати? За всяку ціну мусив її прикрити, залишити в тіні. Не вплутувати в свою пригоду. Вона ж не знала анічогісінько. Думала, що до сьомої години, до їхнього побачення, він ходитиме просто так. Без мети. Він не сказав їй правди, бо не міг цього зробити.
Перед будинком служби безпеки вони повернули і під малою аркою — малою, як порівняти до центральної,— в'їхали у внутрішній двір. Там були ще машини, чотири або п'ять.
— Далі квитки не дійсні! — пожартував агент, який заарештував його.
Тепер, після його арешту, неможливо передбачити, як розвиватимуться події,— хоч би як він крився. Служба безпеки, єдиною метою і призначенням якої є охорона Режиму,— це найвища влада на місці, і сила її безмежна. Якщо лиха доля кинула тебе в її руки, нехай навіть випадково, тобі не врятуватися.
"Спокійно!" — ще раз скомандував він собі, коли в'їжджали в двір.
У супроводі двох агентів він пішов до ліфта.
— Я сподіваюся, ви одразу ж відведете мене до начальника,— сказав "комерсантові".
Відповіді не дістав.
Піднялися на третій поверх. Зупинилися біля передостанніх дверей праворуч, у глибині коридору. Агент — не "комерсант" — відчинив незамкнені двері і завів його до кімнати, схожої на приймальню у лікаря або щось подібне.
Агент запропонував йому сісти.
— Це не наказ,— поспішив він додати.— Як хочете...
— Ні, я постою. Я не можу сидіти, хочу негайнб побачити начальника. Я не розумію, в чому справа, за що ви мене схопили.
Агент мовчки подивився на нього, потім розгорнув журнал, один з багатьох, що лежали на низькому столику в кутку біля батареї, і почав його гортати. Другий агент, "комерсант", покинув їх, тільки-но вони підійшли до дверей. Проте він не забарився і прийшов із зміною одягу — костюмом, білизною — і парою черевиків.
— Вам доведеться роздягтися,— сказав він.— Це наказ. Заарештований хотів запротестувати, але що б це дало? Поки роздягався, обидва агенти не спускали з нього очей.
— І білизну? — спитав він.
— Так. І годинник.
Він надяг білизну, яку йому дали. 1 костюм. Штани були йому заширокі, і він здався собі кумедним у цьому костюмі, в якому просто потонув. Черевики були кращі. Майже по нозі.
Агенти взяли його одяг і черевики.
— Ми залишаємо вас самого, ненадовго,— сказав йому "комерсант".— Незабаром ми повернемось і відведемо вас до шефа. Майте на увазі, що вікно не відчиняється. Отже, я вас попереджаю, не пробуйте... Двері не замкнено, але відчинити їх вам також не вдасться! Якщо чогось забажаєте, то ось у кутку над розеткою кнопка. Можете подзвонити.
Вони пішли до виходу. В дверях "комерсант" оглянувся і мовив:
— Якщо хочете в туалет, кажіть зараз.
Він-сказав: ні, не.спішно. Тоді двері зачинилися, і кроки в коридорі незабаром стихли.
Він трохи постояв, потім підійшов до вікна. Стулки були зачинені. Чи міг би він відчинити його зсередини? Не видно на вікні ніяких пристроїв, що не давали б йому відчинятися. Але, може, подумав він, там пропускають струм. Такий сильний, що як візьмешся за ручку, то відлетиш далеко.
З сусідніх кімнат не долинало жодного звуку. Чи є там хтось? Чи, може, стіни тут не пропускають звуків? Тільки в коридорі іноді чулася хода.
Побачив фотографії на стінах. Чотири. Такі собі туристські знімки, зимові пейзажі, весняні пейзажі тощо.
Він підійшов і по черзі роздивився їх.
Може, в одній із цих невинних фотографій — а може, й не в одній— є малесенький отвір, якого, проте, досить, щоб стежити за ним із сусідньої кімнати. Фотографувати кожен його найменший рух, найтонші зміни виразу в очах та на обличчі. Він не міг тут бути певним ні в чому.
Сів на стілець неподалік вікна. Треба зберігати спокій, навіть не ворушити пальцями. Чекати абсолютно спокійно, наче йому нема чого непокоїтись — як людині, що має чисте сумління і не боїться. Незабаром його відведуть до начальника, і справа з'ясується. Чи його заарештовано за участь в антиурядовій організації, чи за щось зовсім інше. Найвірогідніше, що заарештували його за зустріч із тим, другим, їх викрили, невідомо хто й коли. І чому.
Двері відчинилися. Дивно, але він не чув кроків у коридорі.
— Шеф чекає вас у себе в кабінеті,— сказав йому агент, уже інший, незнайомий.
Ні, він не міг нічого закинути собі за весь допит, який вчинив йому шеф, схожий на, дрібного службовця в окулярах,— з першої ж хвилини тримався абсолютно спокійно.
— Отже, я чекаю й вашої думки про те, що сталося! — Це були перші слова, які сказав йому шеф.— Ваш співучасник уже виклав нам свою думку. З попереднього допиту випливають дуже цікаві факти. Проте я хотів би зіставити їх з вашою думкою.
— Мій співучасник?! — спитав він з подивом, дивлячись просто на шефа.— Я не розумію, що ви хочете сказати.
— То треба, мабуть, спочатку чітко встановити наші позиції,— вів далі шеф.— Може, я не зовсім ясно висловився. Напевне, це моя провина. Справа в тому, що ви мали зустріч у кафе "Спорт". їй передувала дрібна подія: хтось необачний наступив вам на праву ногу.
— А, он ви про кого! Він потім перепросив, сказав, що короткозорий, три діоптрії...
— Ні! — урвали його.— Я маю на увазі не першого, що перечепився об вашу ногу.