Заради цієї дівчинки.
Для тих, хто у нього ще залишився – друзів, які оточували його.
З важким серцем він пригадував буркотливого, скорого до сварки Сейя, Павку Гурбача з його жахливо попсованими зубами і смердючим диханням. Раніше він не думав про це, але тепер, у години болю, відчув, що вони були для нього як брати. Брати, яких він повів на загибель. Які пішли за ним з власної волі, готові на смерть.
Для яких дружба і вірність були важливішими за все інше. А він підвів їх, бездумно загнав у середину кривавого місива, не думаючи про обережність, не думаючи про засідку. Це диво, що вовки не вбили їх усіх. Диво?
Сергій подивився на Іллю, який дрімав, притулившись до стіни. Пучка трав, що висіла прямо у нього над головою, здавалася продовженням волосся юнака, створюючи кумедне видовище — ніби пустотливий бісик прибив його оселедець до стіни. Але Сергій тепер не мав настрою сміятися. У кутку на низькій табуретці сидів Лівка Пастух, обережно перебираючи пальцями струни лютні, знайденої десь серед дров, призначеної, очевидно, на розпал. Він, як умів, почистив інструмент і почав гратися у співака. Йшло не дуже добре, бо через розсічену щоку йому було дуже важко говорити, не кажучи вже про спів, але Лівка не зважав на труднощі — він просто наспівував. На лютні не вистачало двох струн, але це не збентежило козака. Костенку довелося визнати, що у Пастуха був дар гри – він умів витягувати прекрасні звуки зі розбитого дерев'яного корпусу.
Семен пішов на полювання. Сьогодні була його черга. Стара знахарка, якій присутність козаків спочатку здавалася нестерпною неприємністю, тепер виглядала цілком задоволеною. Їй не довелося піклуватися про їжу, збирати коріння в лісі чи ставити пастки на дрібних тварин. Чоловіки стежили, щоб було достатньо м'яса, вони ж збирали ягоди, час від часу хтось із них ходив на хутір на той кінець лісу по зерно та мед.
– Ілля, — тихо сказав Сергій.
Той, до кого він звернувся, розплющив очі й запитально глянув на командира.
– Ілля, ти, напевно, був ближче, і ти, звичайно, краще бачив, тому що я був дуже зайнятий дитиною і Марікою. Як ми пробилися? Через регулярну армію, я б це зрозумів, але не через вовків.
Заєць важко зітхнув і розвів руками.
– А чи я знаю? Дивно це було, цього ніхто не заперечить. Нібито вони зовсім і не чекали, що ми впадемо на них. Вони вискочили, наче це було якесь нове військо, якому бракує досвіду, і яке легко можна обдурити. Тоді я про це не думав, потім не було часу, і нарешті все вийшло з голови. Але тепер, коли ти запитав, у мене по спині мурашки побігли. Ми повинні були вмерти, отамане. Всі, до одного!
– Повинні, — півголосом пробурмотів Лівка, переставши грати, коли почув розмову. — Що значить четверо проти ста? І все ж ми живі.
– Може, ти щось бачив? – з надією спитав Сергій.
– Що я міг побачити? – знизав плечима Пастух. – Кров залила рот і очі. Все, що я робив, це витирав пику рукавом, щоб бачити, куди я б'ю, і не поранити власного друга. А потім ми вже мчали галопом, а вони стріляли з мушкетів. Я знаю стільки ж, скільки й ти.
– Може Семен ще щось скаже? – з надією запитав Костенко.
– Не сподівайся, — скривився Ілля. – Хто б глянув на одного чи другого з ворогів, коли вони тиснуть, як скажені? Пощастило, от і все.
Сергій похитав головою і зашипів. Розпечена голка встромила праву лопатку.
– Це більше, ніж удача, — сказав він крізь зуби. — Я просто не знаю, що. Ніколи не чув, щоб вовкозаки зійшли у когось з дороги, не розідравши на частини зубами та кігтями.
Заєць знову розвів руками.
– Тепер уже не розбереш, отамане. Навіщо ламати голову? Мене більше цікавить, що один з них перетворився на вовка, хоч до Повні було й далеко.
Сергій здригнувся, згадавши оголені ікла та пінисту від люті пащу.
– Я вдарив його так сильно, що в нього мала відвалитися голова", — сказав він нерішуче. — А цей якраз перевернувся і... ти сам, зрештою, бачив.
– Кажуть, що перед смертю кожен з них повинен перетворитися у вовкулаку, — пробурмотів Лівка. – Крім жінок, дітей і тих, хто зовсім втратив вовчу силу.
– Звідки ти знаєш? – насторожено підвів голову Ілля.
– Так казав один дід на моєму хуторі. Казали, що старий божевільний і буде ляпати будь-яку дурницю, але він міг розповідати дітям гарні історії.
– Це ж, напевно, одна з тих історій, – знизав плечима Заєць.
– Мабуть, і так, — погодився Пастух.
Сергій обережно ліг і заплющив очі. Лежачи в колисці біля ліжка, Гальшка посопувала уві сні. Костенко задумався. Може це казка про смерть вовка, а може і ні. Важко було проникнути в таємниці вовків.
Тільки в останні роки, коли почалися великі бунти і сум'яття, коли на Україні почалася війна з Польщею та її прибічниками, прості козаки мали більше справ з вовками. Вони входили в їхні землі, прямуючи до Речі Посполитої, переправлялись до Литви, Русі, до Валахії. Зростала неприязнь і навіть ненависть, що вміло підігрівалася козацькими ватажками, які неприхильно дивилися на вовкозаків, що стояли осторонь. Подібних до вовків істот, яких Польська Корона завжди залишала в спокої. Не так, як людей… Стефан Баторій, так, намагався схилити на свій бік козацтво, навіть прирівняти його старшину до шляхти. Але потім прийшли королі, для яких козаки здавалися лише непотрібним тягарем, правителі згадували про їх існування лише під час війни, поза тим дозволяючи князям і воєводам на сваволю. Але вовки завжди могли розраховувати на краще ставлення. Їх боялися, а страх завжди поєднується нехай з нелюбов'ю, але й з повагою. Вони були таємничі, більш загадкові, ніж духи лісу чи болотяні привиди. Крім того, існування привидів було сумнівним, а люди-вовки були насправді живими, відчутними до болю. Дід Сергія воював під Псковом пліч-о-пліч із вовками. Хоча вислів "пліч-о-пліч" не відображав дійсності. Вовків не використовували для штурмів, лише вночі, та й то вони завжди ходили окремо, завжди в цілковитій темряві, без смолоскипів, навіть без ліхтарів, тільки при світлі місяця. Лише одного разу дід хорунжого побачив, як повз нього пройшла зграя – кудлаті басьори, озброєні шаблями і мушкетами, притороченими до упряжі. Вони вирушили в дозори, щоб знищити мародерів, бандитів і різних різунів, що турбували околиці, а перш за все, шарпали царські війська, послані ускладнювати життя тим, хто потрапив в облогу. Ніхто ніколи не бачив вбитого вовкозака. Вони ретельно оберігали свої таємниці будь-якою ціною.
Ходили лише чутки. І якщо комусь із сторонніх вдалося розгледіти якусь таємницю перевертнів, то краще було б промовчати про них, бо вовки робили усе, щоб змусити сміливця замовкнути. І якщо хтось із людей був добровільно допущений до таємниці, він або залишався союзником вовкозаків назавжди, або ставав їхньою мисливською дичиною.
Сергій почав засинати. Під його повіками знову спалахнув вогонь, почулися крики й страшні зойки… Залізні Хутори… Зрада…
Раптом скрикнула Гальшка, вириваючи його з лап кошмару, що наближався.
– Треба малу сповити, – ліниво підвівся Ілля. – Лівка, йди подої козу, бо дівка, мабуть, теж голодна, тому така сердита. Як буде стільки їсти, така баба з неї виросте. Вже зараз схожа на зрілу ріпку.
□□□
Гринька Шпак з тривогою прислухався до голосів черні, що зібралася в Чигирині. Хмельницький домовлявся з Росією проти власного серця, це всі знали. І уклади були такими ж самими. Московські пани приставили йому ножа до горла, а гетьман розривався між бажанням створити вільну Україну та страхом потрапити в підпорядкування Росії. Але кожен, хто мав очі, вуха і хоч трохи розуму, знав, що шляху назад немає. І навіть не це хвилювало Гринька. Що вирішать там шляхтичі над головами простих козаків, від нього не залежало, і він не мав бажання надто над цим міркувати. Гірше, поповзли чутки, нібито славетний хорунжий Сергій Костенко пристав до королівської армії замість виконання завдань, покладених на нього гетьманом.
У чоловіка, який став улюбленцем воїнів і офіцерів, і навіть самого Хмеля, не бракувало ворогів. Заздрість завжди спонукає людей до наклепу, особливо коли той, на кого наклеп роблять, не може захиститися. Справа в тому, що Сергій не подавав ознак життя. Імовірно, один із легких загонів, посланих у бік Станиці Гривне, розташованої біля січі вовкозаків з Гилевщини, знайшов сліди бою та останки двох чоловіків, але ніхто не міг сказати, чи це були вояки Костенка, чи якісь випадкові нещасні, які натрапили на вовчу зграю.
Спочатку Гринька намагався виправити ситуацію, переконуючи співрозмовників, що хорунжий не зраджував Хмельницького, а пішов рятувати власну дружину й дитину, але він був сам, а наклепників – без ліку. Він знову з гіркотою зауважив, що чоловіки мають довші язики, ніж перекупки, і охочіше прикладають свої вуха до пліток. Нарешті він став байдужим до цих наклепів. Якби Костенко був живий, він сам зможе розправитися з наклепниками, а як ні, то йому все одно.
Але було ще щось, від чого в Шпака тверда шкіра терпла, а під овечою шкурою по спині бігали мурашки. З боярськими посланцями прибули до Чигирина дивні люди – одягнені в сірі вовняні кожухи поверх білих ряс, усі довговолосі, бородаті, більше схожі на ченців із забутих гірських монастирів, ніж на радників. Але одне відрізняло їх від ченців точно — їхні очі.
В якості прибічного послів Гринька їздив до царя і бачив справжніх святих людей, коли вони раз чи два користувалися гостинністю монастирів. Жоден із ченців не дивився на нього так суворо й зухвало, ні в кого з них на дні зіниць не ховалася смерть. Ці ж тут були чимось більшими ніж палкими прихильниками Святого Спаса або Святої Пречистої.
Козак вирішив дізнатися, ким є прибульці. Мусив того дізнатися.
Тому знову почав відвідувати корчми, бо перед тим відмовився від цієї звички, оскільки не хотів чути образи на адресу свого улюбленого хорунжого, і натомість виробив звичку щодня напиватися у себе вдома. Однак, того вечора прив'язав до пояса кошіль срібла й міді й пішов до найближчого шинку. Як і всі інші заклади, той був ущерть забитий козаками, з голів яких вже добряче курилося. Сморід поганого винця, перетравленої горілки та немитих тіл змішувався з запахом свіжозвареного пива, ароматом насиченого прянощами меду і якимись східними пахощами.
– Вітаємо знаменитого молодця! – пролунав трубний голос, не встиг Гринька озирнутися в пошуках вільного місця.