Бо якби знала до кінця та була старша, то, либонь, на кам'яну статую обернулася б, владною вродою пишаючись, почала б трактувати себе, як рідкісний коштовний клейнод, що вимагає тільки дорогої блискучої оправи, аби він став усім бажаний, і тоді, спокійно й холодно, давала б милуватися собою. Однак такого не сталося. Її врода дозріла настільки швидше за неї саму, Марія так раптово почутила її силу, що потрібно було ще багато часу, поки її істота спокійно й упевнено сперлася б на ту вроду й рушила в життя, на неї здавшись. Навпаки, вона все робила, щоб подобатися, стала трохи кокетна й дуже чепуриста, вуха її жадібно вбирали кожні лестощі, а очі — кожний захоплений погляд, і все те вона ревно берегла в своєму серці.
Отже, Марія мала сімнадцять років, і була саме неділя, перша неділя після замир'я. Вранці вона ходила слухати подячний молебень до церкви, а тепер одягалася на післяобідню прогулянку з тіткою Рігіце.
Тієї неділі все місто було схвильоване, бо вперше після замир'я відчинено міські брами, що були замкнені впродовж цілих двадцяти двох місяців. Усім забажалося вийти поглянути, що сталося з околицею міста, де був отаборився ворог і де точилися бої; хотілося спуститись у траншеї і вилізти на бруствери, кортіло зазирнути до ям від мін і помацати тури; ось тут стояв той, а там загинув той; тут наші наступали, а там їх оточив ворог; і все за валами було цікаве, від слідів гарматних лафетів і вугілля з вартівних багать до простріляного старого паркана й вибілених сонцем кінських черепів; тут, на валах, біля шанців, коло стін і стовпів було про що поговорити, посперечатися, було що пояснювати й відгадувати.
Герт Пюпер з усією своєю родиною теж никав навколо і вже, мабуть, чи не всоте гупав ногою в землю; йому здавалося, що вона якось дивно стугонить, наче порожня, а опасиста дружина боязко сіпала його за рукав і благала не бути таким відважним. Одначе майстер Герт тупав ще заповзятіше, його найстарший син показував своїй невеличкій нареченій, де він вартував тієї ночі, коли йому прострілено каптан і де токаревому синові ядро відірвало голову, а менші діти плакали, бо вони знайшли олив'яну кулю і їм не дозволили її взяти — адже куля могла бути отруєна, як казав Ерік Лауріцен. Він теж вийшов за місто й порпався тепер у зітлілій соломі там, де стояли бараки, згадавши оповідь про вояка, що його повішено на підступах до Магдебурга, а під подушкою в нього семеро його товаришів знайшли стільки грошей, що накивали п'ятами з війська ще перед тим, як почали грабувати місто.
Людей за валами не меншало. Ті йшли додому, а ті натомість приходили, зелене поле й сірі дороги були всіяні чорними цятками постатей, що тинялися й оглядали добре знані місця так пильно й зацікавлено, наче то був новий світ чи невідомий острів, який допіру вигулькнув із дна морського. Багато було й таких, що, угледівши широкий вільний простір, розлогі лани й луки, запалювалися раптовою жадобою до мандрів і йшли все далі й далі, сп'янілі з того привілля, неосяжного й безмежного. Та надвечір більшість людей вернулася до міста й подалася в напрямку Нере, до цвинтаря коло церкви святого Петра та до навколишніх великих садів, бо здавна вже заведено, що влітку, після вечірні в неділю, городяни гуляли там і втішалися свіжим повітрям у затінку зелених дерев. Коли ж ворог підступив під самі вали, стало не до гульні, і кладовище було порожнє і в свята, і в будні, але нині люди знову згадали колишній звичай, і з обох кінців Перської вулиці надходили цілі юрми — шляхтичі й прості городяни, вбогі й багаті, геть усі згадали про розлогі верховіття лип на тому цвинтарі.
Поміж зеленими могилами й на широких нагробних плитах сиділи веселими купками городяни — або одною родиною, або ще й із знайомими — й споживали вечерю. Челядники стояли осторонь і жували смачний недільний хліб, чекаючи на щось краще. Діти, набравши в жмені недоїдків, бігали до голодних старченят, що стояли під муром, цікаві хлопчаки слебізували довгі написи на плитах, а батьки їхні слухали й пишалися ними, тимчасом як матері й дівчатка приглядалися, як були вбрані значні люди, що прогулювалися по широких доріжках. Вони з'явилися трохи пізніше, вже повечерявши дома або в поближніх трахтернях.
Були там набундючені дами й стрункі дівчата, літні й молоді офіцери, огрядні дідичі й чужоземні посли. Он там походжав сивий Ганс Нансен[63], що усміхався навсібіч, дотримуючи кроку старому багатієві Вілему Ф'юренові й дослухаючись до його писклявого голосу; а ось надійшли Корфіц Троле й поважний Отто Краг, он блакитноока пані Іда До спинилась перекинутися словом із старим Акселем Урупом, що завше усміхався, світячи своїми великими зубами, а його скоцюрблена дружина, пані Сісель Груббе, тюпала попереду побіч своєї сестри Рігіце й нетерплячої Марії; були там і Герсдорф, і Шак, і жовтогривий Тюресен, і Педер Рец з іспанськими манерами і в іспанському вбранні.
Ульрік-Фредерік теж гуляв там із Нільсом Розенкрансом, хвацьким, жвавим підполковником, французом із натури.
Вони здибали пані Рігіце та її супутниць. Ульрік-Фредерік холодно вітається й хоче поминути їх, бо після розлучення з Софією Урне гнівається на пані Рігіце, вважаючи, що вона, одна з найпалкіших прихильниць королеви, теж доклала рук до тієї справи. Та Розенкранс зупиняється, і Аксель Уруп так запрошує їх повечеряти разом у саду в Йогана-Адольфа, що відмовитись важко й доводиться йти.
Небавом усі вони вже сидять у мурованій альтанці й наминають сільські страви, що ними їх пригощає городник.
— Чи правду кажуть, — спитала Іда До, — ніби шведські офіцери так галантно поводилися з зеландськими дівчатами, що ті цілими табунами їхали з ними на чужину?
— А то ж як, — озвалася Сісель Груббе. — Принаймні достеменно відомо, що та плюгава дівка Дюре гайнула з ними.
— А з яких вона Дюре? — спитала пані Рігіце.
— Із сконських, серденько, із тих, знаєш, ласистих, що геть усі поріднилися з Повіцами. А та, що до шведів утекла, — дочка Геніга Дюре із Вестернергора, що взяв найстаршу дочку Ове Повіца, Сидонію. Та й батьківського добра з собою прихопила — простирадл, і подушок, і срібла, і грошиків теж.
— Атож, — засміявся Аксель Уруп, — велике кохання й воза великого тягне.
— Ну певне ж, — потвердив Олуф До — він завше вимахував лівою рукою, коли говорив. — Кохання... певне ж... то така сила...
— К-к-кохання, — докинув Розенкранс і граційно погладив мізинцем вуса, — подібне до Герк-к-кулеса в с-с-спідниці. Таке л-л-лагідне, charmant у п-п-поведінці, т-т-тендітне й покірне на в-в-вигляд, а, либонь, має с-с-снаги й хитрощів, щоб усі дванадцять герк-к-кулесових подвигів д-д-доконати...
— Атож! — перебила його Іда До. — Уже з кохання тієї Дюре видно, що принаймні одного подвигу воно годне доконати — ба як вичистила шаховки та скрині, мов той конюшні Урієві, чи як там його, ви знаєте, про кого я.
— А мені кохання швидше нагадує інше почуття, — мовив Ульрік-Фредерік, звертаючись до Марії Груббе. — Це ніби заснути в пустелі, а прокинутися в препишному, прохолодному саду. Бо таку воно має силу, що геть перероджує людську душу, і те, що перше здавалося марним і порожнім, починає яскріти перед очима звабою і розкошами. А ви що думаєте про кохання, люба Маріє?
— Я? — здивувалася дівчина. — Я б сказала, що воно — мов діамант. Бо як на діамант любо й приємно дивитися, так само й кохання гарне й принадне, і як діамант отруйний для того, хто його проковтне, так і кохання наче отруює чи до страшного шаленства призводить того, кого воно спіткає. Принаймні таке здання можна вивести з химерної поведенції і чудерної бесіди закоханих персон.
— Еге ж, — галантно прошепотів Ульрік-Фредерік. — Добре свічці наводити резони бідному метеликові, її блиском засліпленому.
— А ти, відай, правду кажеш, Маріє, — почав Аксель Уруп і спинився, щоб усміхнутися й кивнути їй. — Авжеж, відай, так воно й є, що кохання — тільки отрута, яка нам кров каламутить. А то як іще ворожки могли б чарівними виварами й чудодійним зіллям цілком байдужим особам полум'яну пристрасть навіювати?
— Отакої! Тьху на тебе! — перебила його пані Сісель. — Надало ж тебе згадати про такі богоненавидні речі, та ще й у святу неділю!
— Сісель, серденько моє! — відказав він. — Я собі мислю, що в словах моїх немає гріха, отже, таки немає... навпаки... Чи ви, може, думаєте, що є, пане полковнику Гюленлеве? Ні? Звісно ж, ні. Хіба не сказано в святому письмі про ворожок і про лихі замовини? Сказано, далебі сказано. Що я хотів додати? Ага, що всі наші афекти, гадаю, коріняться в крові, бо як, бува, запалишся чогось, то зразу відчуваєш, що кров тобі аж кипить, аж гупає в очах і в вухах. Або як зненацька злякаєшся, то хіба не здається, що кров так і відлине в ноги, аж похолонеш увесь? Чи, по-вашому, дарма кажуть, що горе бліде й безкровне, а радощі рум'яні, як ружа? Недарма, запевняю вас, їй же бо, недарма! Всі афекти в людині залежать від певного стану і певної якості її крові, а надто кохання! Воно приходить, аж як кров визріє після сімнадцятої чи вісімнадцятої зміни тепла й холоду і почне шумувати в жилах, мов добре вино. Бо ж кохання і є шумування в крові: воно тисне й здимається, кидає в жар і до такої нестями доводить людину, що вона вже нічого з собою вдіяти неспроможна, але потім, так само як виграний напій очищається, воно теж стає лагідніше й спокійніше, не таке гаряче й бурхливе. І ще одним кохання до вина подібне: як шляхетне вино напровесні, коли цвіте виноград, починає шипіти й шумувати, наче знову грати хоче, так само й змисли у всіх людей, навіть у старих, теж весною на короткий час дужче, ніж завше, до кохання схильні. А справдешня причина та, що кров ніколи не може забути свого шумування напровесні життя, щоразу згадує про нього, як настає весняна пора, і знову пробує заграти.
— Невже ж, — погодився Олуф До. — Кров — вона, теє то як його... певне ж... дуже каверзна річ... певне ж.
— Свята правда, — докинула пані Рігіце. — На кров усе впливає: і сонце, й місяць, та й негода також, що правда, те не гріх.
— І навіть думки інших людей, — підхопила пані Іда. — Я на своїй старшій сестрі впевнилась. Ми разом спали, і, бувало, вночі не встигне вона очей склепити, як починає зітхати та ногами й руками сукати, наче поривається встати й десь піти, звідки її покликано.