– Грегорій сам прийшов до нас не для того, щоб зараз же здати вартовим.
Прибулець відкинув каптур. Непевне полум'я витягнуло з темряви поморщене, зморшкувате обличчя й чуб сивого волосся. Глибоко посаджені темні очі пильно дивилися на в'язнів.
– Досить одного мого крику, і вас в одну мить посічуть, — попередив він.
– Боїшся? – На вустах Міхея з'явилася хижа посмішка.
– Я обережний, — поправив його отаман. – Вовкам страх чужий, навіть такому старому та досвідченому басьорові, як я. Я боюся не смерті, а хаосу. Зараз не час міняти голову, заради блага січі я мушу жити.
– Задля блага січі? – насмішкувато спитав Грищий. — це заради її добра ви стягнули на нас помсту Костенка? Я добре знаю, що ти маєш на увазі. Поки над нами висить загроза помсти, ніхто не посміє стати супроти тебе!
Грегорій важко зітхнув і похитав головою.
– Ти розумний хлопець, вовк, — сказав він ніжно, так ніжно, що Міхей навіть не образився на насмішкуватий тон, йому було цікаво, що він почує далі. – Але є речі, про які ти мало знаєш, а ті, що знаєш, переоцінюєш. Найбільшу небезпеку для нас представляє не Сергій Костенко. Так, мені потрібен страх перед його помстою для певних цілей, але справжня загроза іде з іншого боку.
Хмельницький приміряється з Росією, укладає угоди над головами козацької черні і над нашими головами. Зараз, коли на кону стоїть доля України і всіх вовків, смуту заводити не можна.
– Гарно ти собі придумав, – зневажливо відповів Міхей. — Але такими страхами мене не купиш.
– Знаю. – Грегорій кивнув, а потім рішуче додав: – Я не можу дозволити тобі зараз боротися зі мною, тож геть звідсіля, доки я не передумав!
– Чи не легше було б мене просто вбити? – криво посміхнувся Грищий. – Вранці меч зніме нам голови з шиї, і наша проблема буде вирішена. І все згідно з правом.
Грегорій відступив на півкроку і втомленим жестом сперся плечем об відчинені двері.
– Однозначно, простіше. Але й наше право каже: "Не марнуй доброї крові, щоб колись не шкодувати". А в тебе хороша кров, цуценя. Ви обидва її маєте. Добра кров і чорне піднебіння справжнього, запеклого воїна. Я мав би тебе вбити, так. Але я не хочу про це колись шкодувати. Я вже старий, зовсім швидко мені писано постати перед предками, і я не хочу дивитися на докір в їхніх очах.
– Виказуєш слабкість? – глузливо запитав Кирило. – Скажи правду, ти боїшся того, що ми можемо сказати завтра в останньому слові! Ви не дали нам висловитися на нараді, а засудженим говорити не забороните, бо це засвідчить, що вам наплювати на право.
– Вимотуйтесь! – гаркнув Грегорій. – Якщо ви залишитеся, ваша кров спаде лише на ваші голови! Для мене це було б навіть краще. Що ви думаєте про все це зараз не важливо. Те, що ви скажете завтра, теж не має значення, вас ніхто не буде особливо слухати. Вирішуйте, я не збираюся ночувати тут! Крім того, скоро в січі почнеться північний рух!
□□□
Маріка металася на постелі. Третю ніч не могла заснути. Вона звикла до смердючого логова в дровняку, який приготувала для неї стара відьма, мати Кирила, яку звали Зірашою. Дівчина не підозрювала, звідки взялося це прізвисько, але це не дуже путало її думки. Вона пробула у вовчій січі понад два тижні, і більше не боялася, що ненависна чернь розірве її на шматки чи смертельно поранить. Вовкозаки із залізною послідовністю виконували накази отамана, і той забороняв їм торкатися дружини хорунжого. Про неї, власне, ніхто і не піклувався. Жінка припускала, що якщо знайде в собі достатньо сил, то зможе навіть успішно спробувати втекти. На другу ніч, побачивши, що довкола неї немає варти, вона встала, вийшла з сараю і підкралася аж до частоколу. Вартові стояли на своїх місцях, але їхня увага була спрямована більше на те, що відбувалося поза укріпленнями, ніж усередині. Маріка йшла вздовж міцного частоколу без особливих перешкод, ніхто її не турбував, ніхто її не окрикнув.
Нарешті вона увійшла у вузький прохід між нахиленим від старості сараєм і огорожею. Дорослий вовк туди точно не помістився б, але мініатюрна жінка не мала з цим проблем. Маріка не знала, що її вабило, але опинившись у вузькій канаві, відчула легкий вітерець на босих ногах. Вона насилу нахилилася й відчула щілину прямо над землею. Не велику, можливо, розміром з долоню. Дерево, мабуть, згнило тут; чи, можливо, недбалий будівельник вставив стовп у землю не тою стороною. Коли жінка торкнулася трухлявого стовбура, гнила деревина випала і засяяла блакитним світлом. Маріка не злякалася. З того моменту, як віддала доньку чоловікові, вона взагалі перестала боятися. В її серці було місце лише для жалю та туги, що переповнювали її груди.
Гарячково працюючи, вона настільки розширила отвір, що змогла протиснутися.
Але як тільки вона подумала про це, відразу ж відсахнулася. У неї не було бажання тікати. Вона не бачила майбутнього перед собою. З нею сталося щось дивне, наче вона дійшла висновку, що її місце тут, у січі, серед кровожерливих звірів. При думці про Сергія Маріка відчула гіркий клубок у горлі, дуже схожий на ненависть. Подібне сталося, коли вона згадала про свого батька. Лише нагадування про Гальшку не викликало таких неприємних переживань.
Вона заклала яму гнилим деревом, але воно не трималося. Тож вона почала дряпати землю нігтями, щоб замаскувати щілину. Якби хтось її помітив, то почав би ремонт, але жінка цього не хотіла. Хтозна, може життя до неї повернеться? Чи хотіли б ви вирватися на волю? Маріка не вірила в це, але старанно працювала. А потім лягла спати, чекаючи наступного дня. Повернулася вона якраз вчасно. Тишу в січі порушив шум. Перевертні вийшли зі своїх хат і почалося нічне життя.
Маріка усвідомила, що вовки зазвичай полюють вночі; це ж нічні хижаки.
Мабуть, вовкозаки також дотримувалися таких звичаїв. Через кілька днів вона помітила, що мешканці січі спали частину дня і початок ночі, але в іншому вели звичайний спосіб життя. Мабуть, тільки під час походів, коли вони розбивали табір і не перебували в стані переміни, вони ночували, як люди, на ліжках. А може, вони зробили це дорогою лише заради неї?..
Вона вже не йшла до напіврозваленого сараю, наче її щось відштовхувало. Крім того, вона почувалася все гірше і гірше протягом декількох днів, щоночі її мучила нудота і наростаючий тупий біль, що підіймався від пальців ніг. Кожної ночі він піднімався вище, обхоплював її талію й дотягувався до ребер. Маріка відчувала, ніби плоть відділяється від кісток, точніше розриває їх, і що коли-небудь серце, що калатає в її грудях, або вирветься, або розірве дівчину зсередини і розлетиться на тисячі шматочків. Через нудоту і болі в суглобах вона спочатку думала, що вагітна. Жінка проклинала огидного Кару, який наповнив її своїм палаючим насінням, вона проклинала свого чоловіка, який зв'язався з вовкозаками, ніби в нього було мало ворогів, вона навіть проклинала свого батька, який нічого не зробив, щоб перешкодити їй підтримувати зв'язок із хорунжим. Хорунжий… Чоловік…
Маріка намагалася згадати його обличчя, його ім'я, але біль пригнічував спогади.
Спочатку вона закусила підгорнутий край сукні, потім, коли біль посилився, шматок дерева. До цього часу їй вдавалося не кричати, вона просто металася по ліжку, просочена потом, намагаючись стримати стогони. Але сьогодні страждання перевищили всі межі.
Те, що відбувалося з її тілом, важко було описати людською мовою. Ніби сотні гарячих голок заповзли під шкіру, обпікаючи та пронизуючи найбільш чутливі місця.
Кістки ніби розпухли, а страшний біль уже дійшов до серця й крався все вище й вище.
Кажуть, в останню мить перед смертю людина бачить своє життя, точніше, проживає його заново. Нібито... Маріка відчувала, що вмирає, але пам'ятала лише одне: материнські руки, теплі й добрі, її пишні груди, в які, наче в найм'якіші подушки, поринала дитям, де могла почуватися в безпеці, прихованою від злого світу. І ніжний, мелодійний голосок, який співав сумну пісню про нещасну дівчину:
Ой Оленко, дівка біла.
Ой, Оленко, дівка біла.
Треба повертати куди західний вітер,
Жертвує собою вразлива Оленка,
Жертвує собою українка молода[7].
Більше нічого. Нічого... І тільки жаль, що сама не зможе дати того своїй дитині.
А біль піднімався все вище й вище, роблячись усе нестерпнішим, немислимим. Коли він дійшов їй до горла, Маріка вже не змогла його втримати, мимоволі розкрила рота й скрикнула. Крик був настільки сильним і оглушливим, що жінка почала втрачати свідомість.
Вона не чула самої себе, лише відчувала напружене тремтіння в горлі... З останніх сил Маріка поповзла до дверей сараю. Крізь щілини в дошках просочувалося м'яке місячне світло. Вона простягла руку, щоб зловити один промінчик. Жінці здалося, що в тому місці, де на її шкіру падає сяйво, печія слабшає. Може, Він її зцілить? Бабка, тобто батькова мати, колись казала, що в місячному світлі відбивається слава Господня. Чи, може, диявольська?… Яка різниця?
Маріка підповзла аж до дверей. Їй не вистачало сил підтягнутися настільки, щоб схопити прибитий до них шматок деревини, який відкривав двері, тож вона встромила нігті в сухі дошки й рвонула. Жінку залило світлом Місяця, ще не в Повні, але він вже рухався до неї. Всупереч надіям і сподіванням, біль не зник. Натомість темрява міцніла й міцніла, оточуючи нещасну чорною пеленою. Жінка відкрила рот, щоб випустити частину свого страждання у крику, але не чула себе.
В останню мить, перед тим як впасти у морок, Маріка почула виття проклятих, в порівнянні до якого вовчий заклик здавався невинною, лагідною колисковою.
Розділ 6
Сергій уже почав підводитись. Вперше після майже чотирьох тижнів він зміг сісти в ліжку без допомоги своїх турботливих супутників. Стара ворожка вражено похитала головою. "У нього важке життя, — сказала вона, — жорстке й непокірне".
Будь-хто інший на його місці вже б гриз землю, але козацький хорунжий з кожним днем набирав сили. В його виснажене тіло ніби звідкись ззовні вливалась сила. Він дивився на Гальшку, намагаючись розгледіти в її крихітному личку сліди материних рис. Він пояснював повернення сил тим фактом, що так само, як він хотів померти і забути про все після того, як побачив спалене село, тепер він так само сильно хотів жити.