— Не будемо грати комедії одне перед одним. Мій обов'язок і перед тобою й перед собою — щоб священик з'єднав наші руки. Але миттю цього не зробиш, повінчаємось за кілька днів, і то потаємно, бо немає потреби ще дужче наструнчувати людей проти себе.
Софія нічого не зважилась на те сказати, отож вони умовилися, як і де має відбутися шлюб, і врешті ніжно попрощалися.
Коли Ульрік-Фредерік зійшов до саду, місяць уже не світив, було темно, і з чорного неба падали зрідка важкі краплі дощу. По садибах навколо піяли невсипущі півні, однак Данієль заснув на чатах.
Через тиждень якийсь убогий священик потаємно звінчав панну Софію й Ульріка-Фредеріка в його парадному покої. Але таємницю так погано берегли, що вже за кілька днів королева завела про неї мову з королем. Унаслідок тієї розмови через місяць королівським наказом шлюб скасовано і майже в той самий час панну Софію за згодою її родичів відіслано до жіночого монастиря в Іцегоє[60].
Ульрік-Фредерік навіть не пробував запобігти тому насильству, хоч і почувався ображеним. Але він був стомлений, отупілий і схилився в глухому невдоволенні перед тим, чого, мовляв, усе одно не минути. Майже щодня напивався, а сп'янівши, починав плакати й нарікати перед кількома своїми горілчаними братчиками, що стали тепер його єдиним товариством, і розповідати їм, яке тихе, щасливе життя на нього чекало. Мову свою він завше кінчав зловісними натяками, що дні його вже пораховані і що скоро його розбите серце понесуть до того шпиталю, де постіль стелять чорними перинами, а черви правлять за лікарів.
Щоб покласти край такому життю, король вирядив його з військом, що його голландці перекидали на острів Фюн, а звідти він повернувся в середині листопада із звісткою про перемогу під Нюборгом[61]. Тепер він знову доскочив королевої ласки, посів давнє місце при дворі, дістав звання полковника кавалерії і наче знову став самим собою.
VII
Марії Груббе сімнадцять років.
Того надвечір'я, коли вона, перелякана, втекла від смертного ложа Ульріка-Християна Гюленлеве, вона стрімголов кинулася до своєї кімнатки, ломила руки, металася з кутка в куток і стогнала, наче з великого болю, тому Люсі щодуху помчала до пані Рігіце й Христом-богом благала швидше прийти й самій поглянути, бо їй, мовляв, здається, що в панни Марії щось лопнуло всередині. Пані Рігіце піднялась нагору, але не могла нічого довідатись: дівчина впала перед стільцем, сховала голову на сидінні й на все, що пані Рігіце питала, відповідала одне: що вона хоче додому, тільки додому й що довше вона тут не лишиться. Вона плакала, аж хлипала, та все хитала головою. Врешті пані Рігіце надавала їй добрячих ляпасів, вилаяла Люсі, що та налякала її до смерті такими дурницями, й полишила їх самих давати собі раду.
Марії було байдуже, що її бито. Якби її хто поналяскував у щасливі дні кохання, вона б сприйняла це як найгірше лихо, як найглибшу образу, але тепер їй було однаково — всі її бажання, її віра, всі надії за коротку часину зів'яли, поскручувались і розвіялися. Марія згадала, що одного разу вдома, в Тьєле, бачила, як наймити шпурляли камінням у собаку, що залізла до качиного ставка з високою огорожею. Сердешна тварина тихо плавала попід берегами, а вилізти з води не могла. Кров цебеніла з неї, каміння ранило її, і Марія згадала, як за кожним разом молила бога, щоб камінь добив собаку, бо вона була така нещасна, що найтяжчий гріх був би подарувати їй життя. Тепер Марія й сама почувалася тією бідолашною Діаною, рада була кожному лихові, кожному смуткові, аби тільки він її влучив у саме серце, бо була така нещасна, що прагнула й сподівалася лише одного — щоб її добили. Ох, якщо такий кінець усякої величі — рабський стогін, хтиве шаленство й принижений страх, — то на світі величі взагалі немає. Правдивий герой, що про нього вона мріяла, під'їздив до брами смерті, брязкаючи острогами й дзенькаючи повіддям, хоч простоволосий, опустивши меча, але йому не малювався жах у безтямних очах і не злітала молитва про милосердя з тремтячих губів. Отже, немає на світі осяяних цнотами постатей, щоб пориватися до них, щоб кохати й обожувати їх, немає такого сонця, щоб дивитися на нього, аж у очах тобі померкне, аж усе навколо почне яскріти, блищати й мінитися барвами. Тьмяно й сіро... Скрізь тьмяно й сіро, скрізь порожні непроглядні будні, млява щоденна метушня.
Так думала вона перший час. Їй здавалося, наче на коротку хвилю її перенесено в дивовижний, кольоровий, казковий світ і в його теплому, життєдайному повітрі ціла її істота вибуяла в чудову, незнану квітку, що випромінювала світло з кожної пелюсточки, духмяніла кожною жилочкою і, втішаючись тим своїм світлом і запахом, росла все вгору та вгору, наливалася силою й повнявою, листочок до листочка, пагінець до пагінця. А тепер усе те згинуло, вона знову стала неплідна і вбога, порожня й задубіла з холоду. І весь світ був такий, усі люди навколо такі самісінькі. А проте вони жили собі, заклопотані своєю дурною повсякденністю, — ох, їй аж серце краялось, так гидко було дивитися, як вони бундючаться, як пишаються своїми злиднями, як гордо дослухаються до лункого гудіння власної порожнечі.
І Марія жадібно вхопилася живлющого скарбу — старовинних духовних книг, які їй так часто пропонували і від яких вона так само часто відмовлялася. Вона знаходила похмуру втіху в їхньому суворому слові про мізерію світу і про марноту всього земного. Та найбільше припала їй до серця одна книга: "Відкриття святого Йоанна Богослова"[62]. Вона весь час поверталася до неї і не могла надивитися на пишноти небесного Єрусалима, уявляла собі його до найменших дрібниць, виходила всі його завулки, заглянула в кожні його двері. Її засліплював променистий бляск сарди і берилів, хризопрасів і яхонтів, вона спочивала в затінку перлових брам і вдивлялася, мов у свічадо, в прозоре золото вулиць. Часто Марія розмірковувала про те, що б робила вона, Люсі, тітка Рігіце і всі мешканці Копенгагена, коли б перший янгол вилив на землю чашу божого гніву, а тоді другий свою і третій свою... Далі вона ніколи не сягала, завше починала наново.
Сидячи коло роботи, вона невтомно співала жалібним голосом довгі псалми про муки Христові, а як була вільна, то проказувала довгі молитви із "Пацьорок богомольця" та з "Голосів дванадцяти місяців господніх", бо обидва молитовники знала майже напам'ять.
У всій тій побожності була частка заличкованого шанолюбства, бо хоч Марія справді відчувала тягар гріховних пут, хоч прагнула поєднатися з богом, але її молитовні вправи ґрунтувалися на невиразній жадобі володарювати, напівсвідомій надії стати одною з вибраних преподобиць, одною з перших у царстві небесному. Побожність геть змінила її натуру. Марія зробилася замкнута, відлюдькувата, поінакшала й зовні — схудла, зблідла, а в очах їй з'явився якийсь твердий жагучий бляск. Воно було й не дивно, бо страшні картини з Апокаліпсиса, мов живі, вставали перед нею вві сні, а вдень її думки з ранку до вечора крутилися довкола того, що є в людському житті гріховного й тяжкого; ввечері ж, як Люсі засинала, вона підводилась, ставала голими коліньми на підлогу, знаходячи в тому якесь містично-аскетичне вдоволення, й молилася, аж доки ноги їй дубіли з холоду й знемоги.
Потім настав час, коли шведи відступили зовсім, і цілий Копенгаген тільки те й робив, що пригощав, як господар, і пив, як гість. Одного з таких днів сталася зміна в Марії — до кімнатки з'явилася пані Рігіце в супроводі кравчині й закидала стіл і стільці купами корсеток, суконь і гаптованих перлами очіпків, що їх Марія успадкувала від небіжки матері. Саме тепер тітка вирішила, що час уже Марію одягти по-дівочому.
І так цікаво було стати причиною всієї тієї метушні, що ввірвалася до її кімнатки! Це ж задля неї стільки пороли й міряли, стільки краяли й зметували. А хіба не прекрасний був той червоногарячий атлас, що тьмяно жеврів у рясних важких згортках і яскраво блищав там, де був натягнений рівно? Як любо, як же навдивовижу любо слухати було жваві суперечки про те, чи не занадто грубий цей єдвабний камлот і чи гарно він облягатиме постать, або ж чи до лиця їй буде он той турецький зелений крам. І жадні докори сумління, жадні тужливі мрії не могли встояти перед тією променистою дійсністю. А вже варто було раз сісти до бенкетного столу — бо тепер її брали на бенкети — в білому, як сніг, плоєному комірці серед інших дівчат у таких самих комірцях, як її колишнє життя поблякло, мов давній сон; і варто було раз виступити в сарабанді й павані, вбраній у сукню з золотої парчі, в мереживні панчохи і взутій у вишиті полотняні черевички, щоб червоніти на саму згадку про свої душевні мордування.
І вона справді червоніла, справді виступала в сарабанді й павані, бо тепер їй двічі на тиждень доводилось ходити разом з іншими молодими шляхтянками до великої зали Крістена Скеля на танці — там старий мекленбуржець навчав їх постави, різних па й реверансів за найновішою іспанською модою. Крім того, її навчано грати на лютні, а ще поліпшувано її французьку мову, бо в пані Рігіце тепер з'явилися нові плани.
І Марія була щаслива.
Як молода принцеса, що її тримали ув'язнену, а тепер просто з мороку темниці, з оточення брутальних наглядачів на радощі народу посадовили на трон, укоронували її кучері золотим вінцем влади і шани, бачить, як назустріч їй лине відданий усміх, як усі схиляються перед нею і визнають її зверхність, — так само й Марія вийшла із своєї тихої кімнатки в світ, і всі величали її та лестили, немов вона була королева, всі, усміхаючись, схилялися перед владою її краси.
Є квітка, що зветься перловий гіацинт. Вона така блакитна, як блакитні були очі в Марії, але вони блищали, як тремтяча крапля роси, а глибиною своєю скидалися на затінений шафір. Вони вміли опускатися так несміливо, як ніжна мелодія, що завмирає вдалині, і скидатися так відважно, як згуки сурми. Чи сумували вони? Авжеж, і були тоді такі, як тьмяні зорі, що мерехтять затуманеним тремтливим світлом, коли настає день. Вони вміли дивитися так лагідно й довірливо, що вам здавалося, ніби хтось іздалеку, як у сні, кличе вас на ім'я, а коли їх затьмарювало горе, коли в них прозирала безнадія й туга, то ніби чутно було, як скапує кров.
Ось таке враження вона справляла і знала про це, але не до кінця.