Було б інакше, якби скликали загальний схід, але цього мали б вимагати голови щонайменше п'яти родин. Що було абсолютно неможливо в нинішній ситуації.
– Беріть їх! – наказав отаман.
Міхей спокійно дивився на наближення озброєних людей з роду Макчих, ад'ютантів Грегорія. Сильні руки простяглися до нього. Тоді він стрибнув, кинувшись не на того, хто стояв навпроти і міг очікувати нападу, а ліворуч, у найменш очікуваному напрямку. Здивований вовк упав, а Міхей крикнув Кирилові і... завмер. Подвійний ствол великого пістоля дивився йому просто в очі. Отаман розраховував на опір, тому підготував другу чергу вартових, і саме одна з них перегородила претендентові дорогу.
□□□
Сергій нарешті прийшов до тями. Чотири дні минуло від славетного замовляння старої та наполегливих спроб обдурити козаків. Лівка вже був на ногах, тільки стогнав, коли доводилося нахилятися, бо правий бік був розсічений трохи вище стегна. Якби не цілителька, він або сплив би кров'ю, або б сталося якесь зараження. Стара, звичайно, була шахрайкою і шарлатанкою, але знала дещо про рани і лікування гарячки, що Семен та Ілля повинні були визнати по всій справедливості. Як було згадано в ті дні, навіть ганебні хвороби вона лікувала відповідними травами і відварами, навіть лихоманку зганяла не тільки порохом або попелом, змішаним з горілкою, як було прийнято по всьому Запоріжжю.
– Де мала? – слабким голосом прошепотів Сергій. Він лежав на лівому боці, а з його спини, наче примарний горб, стирчала закривавлена шарпія.
Семен підійшов до нього і показав сплячу дитину. У цю мить Гальшка розплющила очі й викривила губки в підковку. Козак-велетень швидко потягнувся до ганчірки, змоченої козячим молоком, та не встиг він її подати дівчині, як та знову заплющила очі. В хаті їх було лише троє, бо стара кормила курей, Лівка грівся на сонечку, а Ілля взяв гульдинку[6] й пішов вполювати оленя чи хоч кількох бабаків.
– Вона надзвичайно чемна, — пробурмотів Поріг. – Плаче рідко, а як вже поїсть, то спить. Пам'ятаю свого молодшого брата. Той кричав безперервно, іноді цілий день і півночі, аж поки одного разу наш тато у розпачі, не витримавши більше, відірвав його від матері й викинув у вікно. – Він тихо засміявся при згадці. – Викидання кривди крикунові не заподіяло, бо вікно в нашій халупі над самою землею, а під ним росте густий лопух. З того вийшло лише те, що мама зі злості розбила глиняний глечик об голову мого батька, а маленький нахаба все кричав і кричав — навіть за вікном, і коли я його повертав до хати.
– Поклади її до мене, — попросив Сергій.
Семен дуже обережно поклав дитину поруч з хорунжим. Батько дивився на маленьке личко і повні щічки. Твоя мати добре дбала про тебе, думав він, не давала тобі марніти. Відважна жіночка, навіть серед вовків не втратила самовладання… Шкода, що…
Він не міг закінчити думку. Знав, що Маріка для нього страчена. Зрозумів це, коли вона простягла йому дитину і відступила. Спочатку він був упевнений, що прочитав це в її очах, потім знепритомнів і занурився у несвідомість, але, подумавши про це тепер, переконався, що не тільки в її зіницях, але й у всій її постаті він мав прочитати – чужа! Зовсім, ніби припинила…
Ні! Він не хотів про це думати!
– Що зі мною? – запитав хорунжий.
– Поправишся, отамане. Мусиш полежати, але ворожка каже, що ти будеш такий, як був.
– Я вже ніколи не буду колишнім, — тихо відповів Сергій.
Семен не відповів. Він взагалі не знав, що сказати. Нещастя часто переслідує козака, і йому здається, що настав кінець світу, але тут життя бере гору над горем. Та в голосі отамана було щось таке, що велетень не міг знайти слів розради.
Гальшка, відчувши тепло батьківського тіла, посунула до нього голову, голосно цмокала й плямкала, а потім тихенько засопіла, поринаючи в глибокий сон.
– Твоя кров, — усміхнувся Семен.
Йому зробилося солодко на серці, і в ту мить він позаздрив хорунжому, що мав цю дитинку. За ці дні сам він дуже прив'язався до маленької. Жорстке серце козака, який міг убити голою рукою, не моргнувши оком, і який без великої печалі дивився на смерть своїх товаришів, виявилося м'якшим, ніж він очікував. Досі він був упевнений, що його душа схожа на добре вироблений шкіряний ремінь, сухий і міцний, але тепер переконався, що в ній ще течуть якісь соки. Сергій глибоко заглянув у очі друга, що схилився над ним. Ніколи раніше він не бачив у них такої ніжності, такого м'якого виразу.
– І, мабуть, тому Бог все влаштував, щоб жінка носила в собі плід насіння чоловіка, як найдорожчий скарб, і народжувала на світ безпорадну дитину, на радість не тільки батькові, але й всьому світу, – сказав він більше собі, ніж Порогу.
– Не розумію, отамане, — розгублено сказав Семен.
– Розумієш, розумієш. – лише кутиками губ усміхнувся Костенко. — Це не потомство твоє, а вже купила прихильність жорстокого молодця. Не з твоїх чресел, і все ж ти віддав би за неї життя, мій друже. чи я помиляюся?
– Ти хворий, отамане, тому і дивні речі вигадуєш, — відповів Семен різко. – Я доглядаю за нею, тому що вона твоя дитина, чужого б не приголубив.
Хорунжий покивав головою і здригнувся від болю, що пронизав його від правої лопатки до грудей, коли він поворухнувся, пройшов вниз по животу й нарешті гарячою хвилею поширився десь по стегнах.
– Погано зі мною, — ствердив він. — Не заперечуй, Семене. Навіть якщо я ще зможу підняти шаблю, то це буде нескоро. І відчуваю, що вже ніколи не зможу закрутити нею так майстерно, як колись.
– Навіть якщо й так, в тебе залишається ще ліва рука, — не полишав різкого тону Поріг, але цього разу йому не довелося примушувати себе. Молодець не повинен жаліти себе, бо життя козака — це не шовкова хустка, зіткана ніжними пальцями великої пані, а, скоріше, смуга грубої вовни, що виходить із селянських ткацьких верстатів. – Правою рукою здолаєш з пістолета стрельнути. Радій, що тобі не довелося руку відрізати, хоча я бачив, як деякі і без однієї руки воювали. Але твоя сила не тільки тут, – він зігнув руку і поплескав свій потужний біцепс, що розривав його рукав, – а перш за все тут, – він показав на скроню. – У твоєму розумі.
– Ідучи вшістьох на вовків, я особливим чином довів свій неабиякий розум, – пирхнув Сергій.
– Довів, — рішуче відповів Семен. – Хтось інший би на твоєму місці скочив у сідло й кинувся в погоню, але ти спочатку подумав, що і як, і лише вранці нас повів.
Хорунжий не відповів, заплющив очі й гірко засміявся про себе. Його вірні супутники вважали, що півночі він провів, укладаючи в голові план, розмірковуючи, як краще допасти ворога. Тим часом, він хитався, розриваючись між обов'язком і відчаєм. Пішов геть із табору, щоб люди не чули, як він розмовляє сам із собою, то лаючись, то намагаючись втішитися. Як він молиться і за те, щоб Маріка і Гальшка жили, і за те, щоб виявилося, що їх убили, бо тоді все стане простіше. Він розбудив своїх найвірніших друзів і поїхав з ними, перш ніж він міг подумати, що він робить, перш ніж розум переміг порив його серця.
Зрештою виявилося, що його серце було справедливим, бо він принаймні повернув доньку, але, напевно, волів би ніколи не бачити, як кохана жінка відходить, така ж чужа і далека, мов зірки… А може, як місяць. ?…
Його думки перервали голоси ззовні та скрип дверей, що відчинилися. Він злегка підняв голову і подивився на того, хто ввійшов. Побачивши притомного отамана, Ілля широко посміхнувся.
– Нарешті, — вигукнув він. – А я вже збирався знахарку в оборот брати, щоб наварила тобі якийсь декокт, щоб ти до тями повернувся!
Гучний голос козака змусив Гальшку стрепенутися й прокинутися. Довгу мить вона дивилася насуплено в обличчя чоловіка, який лежав поруч, а потім дала зрозуміти світу, що вона голодна. А голодна – значить зла…
□□□
Коли скрипнув засув важких, дубових, окутих залізом дверей, Міхей скочив на ноги. Була ще глибока ніч, було зовсім рано, щоб за ними прийшли кати. Молодий вовк не міг передбачити того, що сталося минулого дня, і проклинав себе за це і мовчки, і вголос протягом усього вечора, поки нарешті нетерплячий Кирило не наказав йому мовчати, погрожуючи, що якщо він скаже ще одне слово, то не доживе до того, щоб побачити його страту. Задзвеніли ланцюги, коли обидва вовки стали готові захищатися від головорізів. Вони не знали, навіщо Грегорій відправляв убивць уночі, коли засуджені все одно втратили б життя на світанку, але більше нічого на думку не спадало.
Проте прибулий був абсолютно сам. Він ніс перед собою кіптяву масляну лампу, куди якийсь дурень налив смердючого напіврідкого лою замість порядної олії. Прибулець був одягнений у плащ і з накинутим на голову капюшоном.
– Ваш час, брати вовки, — сказав він, точніше, просичав силуваним шепотом.
Міхей спохмурнів.
– Хочете, щоб охорона вбила нас, коли ми тікатимемо? – запитав він. — Тебе Грегорій прислав?
– Почекай, — сказав Кирило. — А може, це...
– Степан? – недовірливо запитав Грищи. — Ні, це неможливо. Як би він сюди потрапив?
– Балакати будете чи дупою поворушите? – В'язка ключів упала до ніг Міхея.
Все ще не вірячи, молодий претендент нахилився й з гуркотом підняв важке кільце.. Якусь мить він шукав потрібний ключ, а потім велика колода біля його щиколотки піддалася з пронизливим скрипом. Міхей передав ключі Кирилові і уважно подивився на свого рятівника.
– Ти не Степан, — задумливо сказав він. – Крім того, я впевнений, що вони пильно стежать за ним та іншими з мого загону, щоб переконатися, що вони не спробують нас звільнити.
Чоловік у капюшоні не відреагував. Грищий якусь мить помовчав, чекаючи, поки його супутник розбереться з навісним замком, а потім обернувся до прибулого.
– Навіщо ти це робиш, Грегорій? – запитав він.
Чоловік помітно здригнувся і лише через десяток ударів серця відповів, усе ще свистячим шепотом.
– Звідки ти взяв, що я — Грегорій?
Міхей тихо засміявся.
– Бо інакше й бути не може.
Кирило дивився на командира, як на божевільного. У тьмяному світлі лампи Грищеві очі й справді ніби світилися тривожним світлом.
– Вчадів? – спитав він здавленим голосом. – Навіщо січовому отаману нас визволяти? Нам краще поспішити, поки хтось не помітив світло.
– Сюди ніхто не прийде, — спокійно оголосив Міхей.