Але він уже дав згоду й надто цінував свою честь і своє слово, щоб від нього відмагатися. Тому він спробував відраяти Ульріка-Фредеріка.
Вказував, що особа, справедливо не бажана йому та королеві через свою прихильність до ворогів королівського дому, може легко звести нанівець гарне становище, яке Ульрік-Фредерік посідає при дворі, а також, що він сам руйнує своє майбутнє, бо навряд чи хто довірив би відповідальні високі посади тому, на кого свідомо й постійно впливають ворожі до двору кола. І, нарешті, король натякнув на каверзний норов панни Софії і засумнівався, чи справді вона кохає Ульріка-Фредеріка, бо ж правдиве й щире кохання, мовляв, радше відмовиться від свого щастя, аніж наражатиме коханого на біду й небезпеку, радше, сумуючи, приховає свої почуття, ніж відверто тішитиметься перемогою. А панну Софію сумління не мучить, навпаки, вона скористалася з його молодості й сліпого кохання.
Так відраював король Ульріка-Фредеріка, проте надаремне, бо той ще добре пам'ятав, як важко йому було вмовити панну Софію освідчити свої почуття, і, виходячи від короля, він ще твердіше поклав собі, що ніхто їх не розлучить. Сватання до Софії був перший поважний крок у його житті, і він вважав за справу честі довести його до кінця. Завше-бо знаходилося стільки рук, ладних вести його, але тепер він уже, хвалити бога, не маленький, може йти сам і хоче цього. Що йому двір і королівська ласка, що гонори й слави супроти кохання? Тільки задля кохання він буде боротися й страждати, тільки задля нього житиме!
Та король дав узнаки Христоферові Урне, що він проти цього шлюбу, і перед Ульріком-Фредеріком зачинено двері: він міг тепер лиш тайкома бачитися з панною Софією. Спершу це тільки додало гарту їхньому почуттю, але далі спричинилося до того, що він став рідше навідуватися до своєї нареченої, тверезіше придивлятися до неї, і бували хвилини, коли він сумнівався, чи вона справді його кохає, і вже не знав, чи того літнього дня не принаджувала вона його, вдаючи, ніби стримує.
Двір, що досі приймав його з відкритими обіймами, виказував тепер крижаний холод. Король, що раніше так ласкаво дбав про його майбутнє, тепер цілком збайдужів, ніхто нізвідки не простягав рук, аби вести його, і йому почало їх бракувати — він був не така людина, щоб плисти проти течії; як тільки вона переставала йогонести, він занепадав духом. З самого малку йому дано в руки золоту нитку; треба тільки було йти за нею, і він дійшов би до щастя й шани, а він пустив її, щоб самому собі прокладати шлях... Нитка ще мерехтить перед ним... Чи, бува, не схопити її наново? Він не мав відваги суперечити королеві, але й не міг покинути Софію; доводилось скрадатися манівцями, щоб її побачити, і це було чи не найгірше. Його гордощі страждали через те негідне хитрування, він-бо звик приходити у величі й пишноті, звик кожний свій крок уряджати по-князівському, а тут треба було робити все цілком інакше. Спливали дні, спливали тижні в надаремних роздумах і нездійснених планах, йому набридла власна безпорадність, він відчував до себе зневагу, та ще й мучили сумніви: чи його вічна нерішучість не вбила її кохання і чи взагалі вона його кохала? Казали, що вона така розумна... Ну звісно, розумна, але чи така, як казали? Е, ні, де ж тоді й шукати кохання, коли вона не кохає! А все ж, усе ж...
За садом Христофера Урне бігла вузенька стежечка, якраз щоб пройти одній людині. Саме тудою й доводилося ходити Ульрікові-Фредерікові, коли він хотів побачити свою наречену. Він залюбки брав із собою Коротька стояти на чатах у кінці стежки, аби ніхто не помітив з вулиці, як він перелазить через паркан.
Була тепла місячна літня ніч. Добрі люди вже три або й чотири години як обляглися. Данієль загорнувся в плащ і сів на поламане свиняче корито, що його викинули на стежку з поближнього подвір'я. Він був у доброму гуморі, трішки напідпитку, і, сидячи, хихотів із своїх власних веселих думок.
Ульрік-Фредерік уже переліз через паркан і був у саду. Міцно пахла бузина; на моріжку довгими білими смугами лежало полотно, що його постелено білити. На кленові вгорі і в кущах троянд побіля нього тихо шелестіло листя. Кущі були геть обсипані червоними квітами, але в ясному місячному світлі вони здавалися майже білими. Ульрік-Фредерік рушив до будинку. Стіна проти місяця біліла, аж очі сліпила, шибки жовтаво поблискували. Яка навколо була тиша, сяєво й тиша!.. Ось зацвірчав цвіркун, наче забряжчав чимось шкляним, полохаючи ніч, мальви кидали на білий мур чіткі синюваті тіні, над полотном здіймалася ледь помітна пара... Нарешті защіпку на дверях відщепнуто, і він опинився в темряві. Обережно, навпомацки він піднімався нагору старими сходами. Назустріч йому війнуло затхлим гострим духом із горища, під ногами все рипіли трухляві східці. Місяць заглядав усередину крізь віконце в даху й кидав чотирикутник світла на рівну поверхню купи зерна. Ульрік-Фредерік перестрибнув купу, за ним проти світла закрутилася курява, і він опинився біля дверей комірчини. Вони відчинилися зсередини, і слабке, червонувате полум'я свічки на мить вихопило з темряви купу зерна, кривий, закурений, жовтий димар, крокви, тоді знову все зникло, і він опинився поряд із Софією в комірчині.
Комірчина була низенька, тісна, заставлена великими шафами з полотном. Під стелею висіли полотняні мішки з пухом і пір'ям, по кутках стояли старі прядки, а стіни були обвішані вінками цибулі й кованою сріблом упряжжю. Під вікном, затуленим великою дерев'яною віконницею, стояла оздоблена міддю скриня, а на ній маленький ручний ліхтарик. Софія відсунула в ньому рогову шибку, аби світло було ясніше. Коси в неї були розплетені й спадали на плечі, на облямований хутром вовняний сачок, одягнений на щоденну сукню, обличчя — бліде й засмучене, але вона весело сміялася і без угаву щебетала. Вона всілася на низенький стільчик, склала руки на колінах і жваво заговорила до Ульріка-Фредеріка, що стояв і не озивався. Але говорила вона зі страху, бо його мовчанка лякала її.
— Ну, пане Мовчку-Невідповідайку, — мовила вона, — чого ж ти не озиваєшся? Чи за ті сто годин тобі не спало на думку сотні речей, що ти їх хотів би шепнути мені на вухо? О, значить ти не тужив так, як я тужила! — вона поправила свічку в ліхтарі пальцями й кинула пригару з гнота на підлогу. Ульрік-Фредерік мимохіть ступив уперед і затоптав жарину. — Ну добре, — вела вона далі, — ходи сюди й сідай. Але спершу стань на коліна, зітхай і благай мене зласкавитись, бо ось уже третю ніч я сиджу тут і чекаю на тебе. І вчора, й позавчора я надаремне сиділа й тужила за тобою, аж поки очі мої склепилися. — Вона загрозливо звела руку. — На коліна, невірнику! І проси помилування, як просять його на смерть роковані! — Вона сказала це жартівливо-врочисто, тоді засміялася й попросила трохи благально, а трохи й нетерпляче: — Ходи й стань на коліна! Ну, стань-бо!
Ульрік-Фредерік майже сердито озирнувся довкола: смішно було ставати на коліна в комірчині Христофера Урне. Проте він уклякнув, обняв її за стан рукою і сховав обличчя в неї на колінах, але не озивався.
Мовчала й Софія, стурбована й налякана: вона помітила, що Ульрік-Фредерік блідий і змучений, що погляд у нього боязкий і неспокійний. Рука її безтурботно гралася його чубом, однак серце, передчуваючи біду, калатало в грудях.
Так вони просиділи довгенько.
Нараз Ульрік-Фредерік скочив на ноги.
— Ні, ні! — мовив він. — Так далі тривати не може! Богом свідчуся, нашим Господом небесним, що ти мені дорожча за все на світі, і я навіть уявити собі не можу, як я без тебе житиму. Та що з того? До чого це призведе? Усі так заповзялися на нас, із жадних уст не чув я ані слова розради, кожен від нас відвертається. Як хто забачить мене, то наче холодна тінь набіжить на нього, а перше, бувало, хоч куди б я зайшов, то наче сяєво на всіх розливалося. Я такий самітний, Софіє, такий тяжко самітний! Так, я знаю, ти застерігала мене, і мені сором і гріх звертатися до тебе з таким благанням... але це змагання мене заїло, висмоктало з мене всю мужність і всю гідність, і хоч я палаю з сорому, а все ж благаю тебе покірно й принижено: дай мені волю! Верни мені назад моє слово, кохана дівчино!
Поки він говорив, Софія підвелася й стояла перед ним незворушна й холодна, мов статуя, поважно дивлячись на нього.
— Я вагітна, — мовила вона спокійно й твердо.
Ульрік-Фредерік відчував, що, якби вона сказала "гаразд", якби дала йому волю, він не прийняв би того дарунка, а святобливо кинувся б їй до ніг; бувши впевнений у її коханні, він пішов би наперекір і королеві, й усім. Але вона цього не вчинила, вона тільки смикнула за ланцюг, аби показати, як міцно він прив'язаний. О, недарма казали, що вона мудра! В ньому все кипіло, він ладен був кинутись на неї, схопити за білу шию, видушити з неї правду, присилувати її розтулити кожну пелюстку троянди кохання, щоб він побачив усі її заглибини, всі згорточки і нарешті мав певність! Але він переміг себе й сказав усміхаючись:
— Ну звісно, знаю... Я просто пожартував, ти ж розумієш.
Софія тривожно глянула на нього: ой ні, не просто пожартував, ні! Бо чого ж не підійшов і не поцілував її, чого принишк там у затінку, що тільки очі видно? Ні, він не пожартував, він спитав так само поважно, як вона відповіла. Ох, та відповідь! Софія невиразно відчувала, що нею втратила: він би не лишив її, якби вона сказала "гаразд".
— О Ульріку-Фредеріку' — мовила вона. — Я думала тільки про наше дитя, та коли ти мене більше не кохаєш, то йди, йди швидше й улаштовуй своє щастя, я тебе не тримаю.
— Та я ж тільки пожартував, невже ти не розумієш? Чи ти гадаєш, що я міг би виканючити назад своє слово й нишком утекти на ганьбу й наругу? Та я б тоді не смів очей звести, все боявся б, що зустріну чийсь погляд, який бачив моє безчестя, й доведеться понурювати з сорому голову!
І Ульрік-Фредерік говорив щиро: якби вона так кохала його, як він її, то ще може б, але тепер він нізащо в світі не покине її.
Софія підійшла до нього, поклала йому голову на плече й заплакала.
— Прощавай, Ульріку-Фредеріку! Йди собі, йди! Якби я навіть могла прив'язати тебе єдиним своїм волоском, то й тоді не тримала б тебе, знаючи, що ти прагнеш піти від мене.
Ульрік-Фредерік нетерпляче похитав головою.
— Кохана Софіє! — сказав він і випручався з її обіймів.