А от мені не можна, я зараз на службі. Знаєш, я дістався сюди задові о до призначеного часу. Казав же тобі,-що вже півтори години сиджу в цих "Шести пальцях". Дорогою забувся і йшов на ста тридцяти.
— Ми їхали зі швидкістю сто десять. Могли б розвинути і сто тридцять або й сто сорок, але, як знаєш, сто десять призначив шеф і не можна було перевищувати. На двісті чотирнадцятому кілометрі ми мали бути хвилина в хвилину, з хронометричною точністю.
— А ти помітив, як я вас випередив відразу після перехрестя з Національною-сорок?
— Звісно, помітив. Тобто впізнав машину, а вже потім —тебе. Мало не послав тебе куди далі, коли ти нас трохи не зачепив. Якби я не взяв ліворуч, ми б зіткнулися. Ну, поки що все йде як по маслу. Про слідчого нема чого й казати. Асі /
— Добре грає, еге?
— Кажу ж тобі, ас! Він з ним так м'яко, наче нічого не відбувається. Де тому вгадати, що це вистава!
— Отже, закрутилося?
— Ще й як!
— То будемо чекати продовження. Ти двічі подзвониш, потім вони вийдуть на прогулянку, а тоді вже й я увійду в танець.
— Атож, вийдеш на сцену й ти. Щоправда, роль у тебе німа.
— Але не в мого пістолета, якщо трапиться нагода.
— Одне слово, поки що працюємо, як годинник. Хоча в дорозі таки сталася одна несподіванка. Трохи не влипли.
— Що там сталося?
— Коли я зупинив машину на двісті чотирнадцятому Національної-сорок і нібито почав шукати несправність у моторі, а потім оголосив, що зіпсувався карбюратор, з'являється автоінспектор. На мотоциклі. Дуб. За кілометр видно, який то дуб. "Що тут таке?" — питає, підозріливо дивлячись на нас, і витягує блокнот записати порушення. "Карбюратор, ми сіли на карбюраторі", — кажу йому. Дурень хіба второпає? Ступає крок уперед, щоб самому подивитися мотор. У мене мало серце не луснуло. Двісті ударів на хвилину. Ми переглянулися зі слідчим, і він теж похолов. Звичайно, якби ми сказали, що ми із служби безпеки, якби показали йому посвідчення, то ледве побачивши жовті обкладинки, він би зомлів. І попросив би пробачення. Але хіба ми могли на таке зважитися? Хлопець із кафе "Спорт" не зводить з нас очей. Він би одразу зрозумів, шо пошкодження в моторі—це вистава! А якби ми не дозволили автоінспекторові подивитись машину, це була б катастрофа. На щастя, ми врятувалися в останню мить. Радіотелефоном його викликали на триста п'ятий кілометр, де сталося зіткнення, і йому довелося, явно незадоволеному, нас покинути.
— Мало не катастрофа! І з нічого. Хіба передбачиш таку несподіванку!
— Зрештою, найголовніше, що катастрофи ми уникли. Все поки що йде чудово, сподіваюся, що так ітиме й до кінця. Я їх залишив у сімсот сімнадцятому номері. Ми замовили три пляшки апельсинового соку, і я так квапився нібито шукати майстерню, що навіть розлив свій сік. Навмисне. Імпровізація! Тепер вони мають грати в шахи. —Якщо наш хлопець уміє грати і має настрій. Може, й не має. Якщо не грають у шахи, то розмовляють. Про погоду або природу. Слідчий чекає від мене дзвінка — першого,— вважається, що з майстерні. Так, уже пора й подзвонити.
Другий узяв свою склянку — томатного соку було там трохи менше половини,— підняв, наче збираючись випити, і зразу поставив на столик. Навіть не пригубив.
— Критичний момент,—сказав він, звертаючись наче не до Менеджера, а в простір, — настане, коли слідчий запропонує йому прогулянку по місту. Будемо сподіватися, що наш хлопець не скаже "ні". Але не виключено й таке! Або здогадається, що ми на нього ставимо пастку,— це навряд,— або просто не матиме настрою гуляти. .
Менеджер посміхнувся.
— Непоганий коньяк! — сказав він, зробивши ще два ковтки. — Що тобі сказати? Я цілком покладаюсь на слідчого. Побачив би ти, як він монтує справу! Акуратно так, просто й природно.
— Цікаво все-таки, чим закінчиться справа "Кафе "Спорт"?
Менеджер припинив обговорення. Підвівся й попрямував до телефону, праворуч від туалету. Вентилятор старої моделі гуркотів, наче верстат.
— Це Менеджер! — сказав він у трубку.— Я в майстерні і дзвоню тобі, як ми умовилися. Незабаром ми вирушимо, щоб притягти сюди нашу машину. Коли повернемось, я зателефоную і розповім тобі всі подробиці про ремонт. Що за грюкіт? Ти мене дивуєш! Це ж ремонтна майстерня, а не клініка з табличками "Додержуйте тиші!"
Подзвонивши, він повернувся на місце.
— Усе йде добре! — сказав він.— Вони грають у шахи.
— Що він тобі ще сказав?
— Ще? Та була комедія, коли він спитав, що тут за грюкіт, нічого, мовляв, не чути. Бач який збіг, вентилятор біля телефону гуркоче, ніби верстат. Наш хлопець, який, звісно, сидить недалеко від слідчого, почув, мабуть, шум і тепер не має жодного сумніву, що я в майстерні. Почекаємо ще півгодини, і я подзвоню вдруге. А тим часом, думаю, можна ще хильнути коньяку.
— Я затримаюся недовго, хвилин десять, ну чверть години,— сказав нам шеф, коли з фотолабораторії повідомили, що мікрофільми — які мікрофільми? — проявлено і він може їх подивитися.
Поки шеф був відсутній, Менеджер і я лишалися в його кабінеті він не дозволив нам піти. Мушу признатися, що справа "Кафе "Спорт" неабияк мене зацікавила.
Чверть години подвоїлась і майже потроїлась. Мабуть, ті мікрофільми справді виявилися дуже цікавими! Нарешті він відчинив двері — так рвучко, наче хотів надолужити, хоч кілька секунд запізнення. Входячи, він спіткнувся.
— Який дідько мені наврочив сьогодні! — пробурчав шеф. — Усе спотикаюся. То на чому ми зупинилися?
— На поромі,— підхопився Менеджер.— Коли нас урвали, ви казали нам, що вже повідомили хлопця з кафе "Спорт", що його переводять до Центру. Конкретно, ми повинні вирушити вранці машиною служби безпеки і переправитися' поромом об одинадцятій десять, щоб у той таки день дістатися в столицю.
Я побачив, як шеф посміхається. І дивиться на нас поверх окулярів, можливо, фальшивих. Він спустив їх майже на кінчик носа.
— Так, саме це я сказав нашому хлопцеві. Але вам я скажу ще дещо: ви вирушите вранці о сьомій годині з метою дістатися пополудні до столиці, у Центр, але ви туди не дістанетесь.
Ми здивовано поглянули на нього.
— Усе дуже просто! — провадив він.— Ви не дістанетесь пополудні до Центру, бо спізнитеся на пором. На двісті чотирнадцятому кілометрі Національної-сорок ваша машина зламається. Відмовить карбюратор. Ось що передбачає План.
Він підійшов до столу, пошукав якісь папери, потім зняв трубку, наче збирався набрати номер. Але не подзвонив, а тільки розкрутив шнур, який зав'язався вузлом.
— Про План ви довідаєтеся трохи згодом, причому в усіх подробицях. Можете задавати запитання, коли щось буде незрозуміло. Але спершу я трохи уточню йте, що розповів вам до перерви: другий із кафе "Спорт", той, що на фотографії, був також схоплений, як я вам уже казав, але з маленькою різницею: неживий.
Неможливо! Мене так приголомшила ця несподіванка, що я забув про сигарету в роті, і вона мене обпекла. З того, як нам досі шеф розповідав про справу "Кафе "Спорт", годі було припустити таку можливість — не лише мені, а й кому завгодно.
— А'тепер я викладу події по порядку, як вони відбувалися. Коли заарештували одного, два агенти пішли за другим, тим, що на фотографії. Не було певності, що хлопець із подвійним коньяком — це саме той, з ким мав зустрітися перший. А що, коли їхня коротка зустріч, тобто коли один наступив другому на ногу й вони обмінялися парою слів, — коли ця зустріч не мала зашифрованого значення і була цілком випадковою? Можливо, запідозрений з фотографії шукав контакту не з тим, кого ми заарештували, а з кимось іншим, невідомим для нас. Отож два агенти дозволили йому вийти з кафе "Спорт". Він звернув ліворуч, на бульвар Незалежності. Ішов не поспішаючи, потім зупинився біля переходу на вулицю Національної бібліотеки. Перед світлофором. Постояв там дві-три хвилини, хоча за той час двічі давали зелене світло і він міг, якби хотів, перейти. Це також підозріло! Чому він не перейшов одразу? Чого він чекав? Кого він чекав? Агенти дали йому змогу постояти біля світлофора — ану ж як у цьому місці до нього підійде хтось третій, що має з ним зустрітися? На кого він чекав? На чоловіка з подвійним коньяком, що вийшов би з кав'ярні і зустрівся з ним удруге, якби не був заарештований? Чи, може, на когось іншого? Нарешті він рушив далі бульваром Незалежності, тепер уже швидкою ходою. Агенти наздогнали його і, не зупиняючись, затисли між собою. Наказали йому йти з ними. Дивно, що він не виявив ніяких емоцій, наче підкорився своїй долі. Сказав тільки: "Гаразд", — і більше нічого. Не пройшли вони й десяти метрів у напрямку до машини, що стояла трохи далі, як затриманий, побіг.. Наші агенти не стояли, склавши руки. Вони погналися за ним і кричали, щоб зупинився,., бо стрілятимуть. Він не послухався й побіг ще швидше. Тоді один з них вистрелив, цілячись в ноги. Але в цей момент утікач спіткнувся. Щось там було, таке на тротуарі, може, якийсь камінь, не знаю, що саме, та це й не має значення. Він заточився, мало не зламавшись у колінах, і куля — єдина куля — влучила йому не в ноги, а вище. Настільки вище, що він упав мертвий на тротуар перед кінотеатром "Зоря".
— Нещасливий випадок, — сказав я.
— Нещасливий випадок для служби безпеки! — уточнив він, наче я мав на увазі щось інше. — Непоправний нещасливий випадок! А найгірше, що в нього, нічогісінько не знайшли. Ні в кишенях, ні в підошвах або підборах. Не було при ньому ані посвідчення, ані чогось іншого, що допомогло б установити його особу.
— Тобто ми не знаємо, хто він? — спитав Менеджер.
Шеф відповів очима: ні. І вів далі:
— Не треба, думаю, вам пояснювати, що я не сповістив про його смерть другого затриманого з кафе "Спорт". Навпаки, я навіяв йому враження, певність, що його співучасника заарештовано і що ми весь час його допитуємо. А ще я зауважив, наче випадково, ніби з допиту другого випливають дуже цікаві дані. Він вислухав це повідомлення без емоцій і спитав, які ж дані. "І взагалі, йдеться не про мого співучасника", — мовив він ще раз. Я не став розтягувати цю розмову і лише сказав: "Тільки-но його допитають окремо, я накажу привести вас обох до мого кабінету і влаштую вам очну ставку". Він не виявив ніякого хвилювання. "Саме цього я й прошу, щоб ви влаштували мені з ним очну ставку", — сказав він.
— Ви його повідомили, що завтра ми доставимо його в Центр? — спитав я.
— Не поспішай! — урвав мене шеф.