Говорив мені колись отаман... хорунжий, — Гринька відразу ж поправився, побачивши наморщену брову гетьмана, — а він про це щось таки знав — що спочатку вони мусять покарати власне винуватця різанини, а вже потім того, хто за ним стояв.
– Дурнувате це їхнє право, — пирхнув Хмельницький.
– Не знаю, чи дурне, але ж, напевне, суворе. І не можуть Сергія просто так вбити, підготувати засідку і просто вбити. За такий злочин винний повинен відповідати перед їхньою радою і бути розтерзаним на шматки на очах у великої кількості вовкозаків.
Але спочатку вони повинні його зловити.
– Кажеш, зловити? – буркнув гетьман. — А що, якщо, попри все, під час цього захоплення його доведуть ad mortem?
Гринька спохмурнів, почувши незрозуміле йому іноземне слово. Гетьман це помітив і одразу пояснив:
– До смерті.
– Уяви не маю, гетьмане. – Шпак розвів руками. – Про вовкозаків я знаю лише те, що мені розповів хорунжий, а все інше – жіночі плітки, яким я не вірю.
– Іноді в жіночих плітках можна знайти багато правди, – зазначив козацький ватажок.
– Але не тоді, коли йдеться про наших вовків, – твердо відповів Гринька.
– Шкода… – почав говорити гетьман, але вчасно збагнув, що висловлює свої думки вголос, і замовк. Недбалим жестом він відіслав козака. Буде час вирішити, що з ним робити.
Шкода, сказав він собі, що неможливо було поставити жодного спостерігача біля вовкозаків. Хоча б одного, навіть у далекій і крихітній січі. Але що ж, не можна ж вовка перевдягти і пустити між вівці без того, щоб його не впізнали якщо не відразу, то дуже скоро. А ще важче завести вівцю у вовчій шкурі серед хижаків і змусити її жити з ними. Будь-якого шпигуна впізнають при першій же Повні, коли він не зможе перемінитись. Та й серед самих вовків немає сенсу шукати зрадників. Вони не розуміють людей, а люди не розуміють їх. Вони не жадібні до золота, їх не підкупиш. Навіть ті, кого зграя вигнала за злочини чи порушення права, не бажали співпрацювати. Вони поводилися з людьми, як людина поводиться з нерозумною зміюкою, з якою неможливо порозумітися.
Хмельницький важко зітхнув. Так, ці бестії надто відрізняються від людей… Занадто.
□□□
Посеред січі, на майдані, стояла велика споруда, що складалася з великого даху та дев'яти колон, що підтримували його. Не звичайні колони, а кам'яні, вкриті барельєфами та рунами. Вони розповідали історію вовків з давніх часів. У кожній січі можна було зустріти саме такі колони, які, якщо і не підтримували подібний дах, то були розставлені на однаковій відстані навколо майдану.
Під дахом всілося кілька десятків вовків.
Грегорій, щойно вони повернулися з походу, наказав скликати раду старійшин, на якій були присутні ватажки зграї та голови всіх родів. До цієї групи було неможливо делегувати молодших воїнів, тож якщо в одній із зграй не було старшого в своєму роді, а жоден із самців ще не досяг віку, щоб брати участь у зборах, сім'я не мала впливу на розгляд справи.
На середину вийшов старий вовк з більмом на лівому оці, без правої руки і сильно кульгаючий. Він став біля посагу Кам'яного Вовка, сперся лівою рукою на спину посагу й оголосив:
– Зараз буде говорити Грегорій, січовий отаман і водночас обвинувач.
Старий пішов, а Грегорій неспішно зайняв його місце. Він погледів в обличчя зібраних і криво посміхнувся Міхеєві, який стояв поза колом старших. Не час тобі, цуценя, починати боротьбу за владу, говорила ця усмішка, треба тобі ще проявити трохи терпіння, дивитися і вчитися перемагати, не виймаючи шаблі, не розсипаючи пороху, як користуватися не лише слабкістю противника для досягнення перемоги, але навіть власними поразками.
– Дякую вам, Кошко. – Грегорій вклонився старцю, потім глянув на зібрання і почав: – Як ці стовпи, що підтримують дах над нашими головами, – почав він за традицією, – нехай ради наші і те, що ми сьогодні робимо, тримають існування нашої січі. Подібно до цих стовпів, які представляють дев'ять сил, за допомогою яких ми перетворюємося й приймаємо найшляхетнішу форму вовка, нехай наші ради складають силу нашого племені. Як у тих стовпах, на яких записана історія та вчинки наших предків, нехай наша мудрість виявиться в словах, перш ніж ми втілимо її в життя. Ми сьогодні зібралися на моє прохання, щоб судити дії Кирила з роду Готчих. Нехай обвинувачений ступить вперед, щоб його всі бачили.
Кирило слухняно вийшов і став за два кроки перед речником. Отаман навіть не глянув на нього, втупив погляд в Міхея, наче тільки до нього мовив.
– Цей вовк, наш брат і захисник січі, всупереч своїм присягам Святому Спасителю і Пресвятій Пречистій, під час останнього походу на нашого заклятого ворога, порушивши наказ, пожалів його суку й цуценя, що накликало на нас нову загрозу.
Міхей вимовив про себе прокляття. Якби він міг взяти голос у раді, якби він міг виступити зараз перед старим лисом, він, безумовно, зміг би переконати більшість, що Кирило не винен або принаймні не заслуговує такої суворої кари. На жаль, Грегорій знову виявився розумнішим за молодого претендента. Він скликав не загальну раду, а збори старійшин. Тут могли засідати лише голови родин; Але Міхей не був головою своєї родини. Його батько був ще живий, він ледь що робив і неохоче втручався у справи ватажків, як і всі в зграї Грищих. Як і всі, крім нього одного. Тому йому довелося тіснитися серед тих, хто прийшов послухати, що вирішать збори.
– Його вожак, відомий всім Міхей з роду Грищих, відмовився покарати непокору. Більше того, він підтримував свого підлеглого у зневаженні до наказів. Тому я звинувачую його і вимагаю зразкового покарання!
Цього ніхто не очікував. Міхей затамував подих, дивлячись з недовірою спочатку на Грегорія, потім на вовків, які звернули на нього погляди. Мабуть, старий був готовий на все, щоб залишитися при владі; він навіть не вагався б засудити до страти найталановитішого воїна в усій січі, а можливо, навіть у всіх січах перевертнів.
– Нехай другий обвинувачений виступить у священне коло ради!" — гучним голосом вигукнув покалічений вовк.
Міхей твердим кроком йшов вперед. Натовп і старійшини родин поспішно розходилися перед ним, наче він ніс якусь заразу. Він бачив осуд у їхніх очах. Кирило мав рацію, сказавши, що молодий вовк занадто недооцінив старого. Грегорієві, безсумнівно, вдалося тихенько переконати голови зграй і ватаг, що єдиним правильним рішенням для забезпечення миру в січі у важкі часи було б позбутися самозванця. Так, амбітний молодий басьор недооцінив свого суперника, але він також недооцінив рішучість інших вовків, які не хотіли змін. Він, Сергій, Кирило, навіть самиця Костенка служили Грегорієві для досягнення мети. Отаман знав, на що йшов, із самого початку, коли не намагався змусити Міхея покарати непокору підлеглого на місці, ще в степу.
Грищий зупинився біля Кирила і переглянувся з приятелем. За два кроки від них стояв Грегорій. Він не посміхався, навіть не виглядав щасливим. Він просто робив свою справу, робив те, що вважав за потрібне – без ненависті, навіть без сліду злості. Старий щиро вірив, що тільки його правління може забезпечити процвітання січі.
– За таку велику непокору у воєнний час, — оголосив Григорій, — може бути тільки одна кара. Смерть!
– Смерть або вигнання, — голосно сказав хтось із натовпу. Міхей міг заприсягтися, що це був Степан. Він шукав очима свого підлеглого. Степанове суворе обличчя нічого не виражало, лише трохи піднята брова свідчила про хвилювання.
– Так встановлює право, — погодився Грегорій. – Однак воно також говорить, що якщо на карту поставлено добро всієї січі, непокора може каратися лише смертю! І залишивши живими суку та цуценя Костенка, Міхей Грищий накликав на нас страшну загрозу!
Міхей відчув короткий, але сильний приплив запаморочення, коли все стало на свої місця. Грегорій виявився хитрішим, ніж гадав молодий вовк. Наразі стало зрозуміло, чому він дозволив врятувати Маріку та її дитину, і чому його люди так легко відпустили хорунжого та його супутників тієї фатальної ночі! Отаман січі зміг обернути на свою користь навіть таку поразку, якою, мабуть, було порушення Кирилом наказів і пощада жінки Костенка. Молодий самозванець вважав, що дзвін тоді пробив для нього свій переможний передзвін, що він доведе раді, що попередній вождь втратив перевагу й покірність і тому повинен піти. А тим часом…
– Про яку загрозу ви говорите? – перебив тираду отамана старший роду Куренув, дід Степана.
– Невже ти цього не розумієш, Мельхіоре? – удавано здивувався Грегорій. — Та тепер хорунжий не відпустить нам, поки не поверне самицю. — А коли дізнається, що її сплюгавив Кара...
– З твого дозволу, отамане, — не втримався Кирило.
– Брешеш, — спокійно відповів вожак. — Якби він зробив це з моєї згоди, чи дозволив би я йому битися з тобою?
– Ти розраховував на те, що я загину, а Міхей втратить ще одного союзника! – продовжив запальний вовк, не звертаючи уваги на застережне шипіння супутника. Це був не найкращий час, щоб нагадати всім, що десь під плащиком показного порядку в січі точилася запекла боротьба за владу. — Ти ж знав, що я був контужений, що полегшувало завдання Калмикові!
Грегорій похитав головою, потім урочисто сказав:
– Як обвинувачений і занадто молодий, щоб бути членом сьогоднішньої ради, ти не маєш права голосу. Якщо ти скажеш ще хоч одне слово без мого дозволу, я накажу тобі заткнути рот! Поки що я тут ще отаман!
Кирило хотів ще щось сказати, але нарешті помітив знаки, які подавав Міхей, і змовчав.
– Отже, — сказав отаман, — усе стало зрозуміло. І осавул Міхей, і його воїн Кирило повинні бути страчені завтра на світанку. Рада надає свою згоду?
Серед натовпу почався гомін. Старий басьор мав рацію – закон вовків був дуже чітким щодо покарання за непокору перед обличчям ворога.
Кошко виступив уперед і коротко глянув на обвинуваченого.
– Як сказав наш отаман, — проголосив він, — покарання може бути тільки одне. Якщо хтось із старших має що сказати, нехай виступить і говорить.
Шум стих, і натовп кілька хвилин залишався в напрузі. Міхей гірко посміхнувся. Хто заступиться за двох молодих вовків, адже Грегорій зумів переконати всіх, що це на благо всієї січі? Це могли зробити лише ті, хто ще не мав права голосу в старшинській раді.