А тоді підвівся й суворим голосом звернувся до Ульріка-Християна: — Ви варті того, щоб я в справедливому гніві струсив порох із ніг своїх і лишив вас тут лежати на певну здобич дияволові та його царству, куди ви притьмом попадете. Ви з тих, що кожного дня розпинають Ісуса на хресті й що на них давно вже чекає пекло. Не глузуйте з страшної назви пекла, бо то слово, що несе в собі вогонь і муки, а ще крик і стогін, скрегіт приречених на довічну кару, із жахливого болю скорчених! Ох, пекельні страждання й муки гірші, аніж можна розумом людським осягти, бо коли навіть хто вмирає на колесі чи під розпеченими кліщами й попаде відразу в геєну вогненну, то буде тужити за карним своїм місцем, як за лоном Авраамовим. Звісно, тяжко терпіти тілові людському пошесті й слабості різні, що, наче протяг, уїдаються цаль по цалеві в усі м'язи, що викручують їх, мало не рвуть, що печуть нутро гірше за вогонь і сіль, що тупими зубами вгризаються до самих кісток. Але пекельні муки — яко ревучий ураган болю, що чіпляється за кожний суглобчик, яко шалена буря незмірних болів, яко вічний вир стогону й мук: бо ж одна хвиля набігає на берег, а за нею ще одна і ще, без кінця, так само набігають палючі жала й удари пекельні один по одному і нині, і завжди, і на віки віків.
Хворий збентежено оглянувся довкола.
— Не хочу! — промурмотів він. — Не хочу! Мені нема діла до вашого пекла й до вашого неба, я хочу вмерти, просто вмерти, й більше нічого.
— Умрете ви напевне, — сказав священик, — але в кінці темної стежки смерті є лише двійко брам: одна — до небесного раю, а друга — до пекельних мук, а іншого шляху немає, далебі немає.
— Є, попе, є! Хіба ні? Кажи! Хіба немає глибокої, глибочезної могили, наготованої для тих, хто йшов своїм власним шляхом, глибокої чорної могили туди, вниз, у ніщо, в самісіньке ніщо?
— Ті, що йдуть своїм власним шляхом, прямують до царства диявола. Їх аж кишить коло брами пекельної, значних і простих, старих і молодих, вони опираються, штовхаються, аби втекти від ненажерної пащі, й волають жалісливо до бога, що його шляхом не хотіли йти, благають, аби він вивів їх звідти. Над головами їхніми чути зойки пресподниці, і вони корчаться з жаху та горя, але пекельна брама зімкнеться над ними, як вода змикається над потопельником.
— Чи в тому, що ви оповідаєте мені, є хоч трохи правди? Заприсягніться своїм чесним ім'ям, що се не вигадка!
— Се правда!
— А я не хочу! Обійдуся без вашого бога, не хочу в царство небесне, бажаю просто вмерти.
— Ну, то йди собі у навіки прокляте місце страждань, де хвилі безмежного, кипучого сірчаного моря підкидають товпища нечестивих, що їхні тіла корчаться з муки, а обпечені вуста даремне силкуються вхопити повітря серед гарячого полум'я, що танцює над поверхнею. Я бачу, як тіла їхні борсаються, наче білі меви на морі, наче розбризкана піна в бурю, а зойки їхні — яко рев землі, коли землетрус роздирає їй нутро, а стогін їхній і наймення не має. О нещасний! З цілого серця хотів би я відмолити тебе, але бачу, що благодать відвернула від тебе обличчя своє, а сонце милосердя зайшло навіки.
— То поможи мені, попе, поможи! — застогнав Ульрік-Християн. — Який із тебе священик, коли ти не можеш помогти? Молись! На бога, молись! Чи тобі язик відсох, що ти не молишся? Або дай мені твого вина й твого хліба. Кажуть же, що спасіння у вині та в хлібові. Чи, може, то брехня, суща, ганебна брехня? Я плазуватиму перед твоїм богом і каятимуся, немов хлопчисько. Він же такий дужий, такий несправедливо дужий, такий невтішно могутній! Уласкав же свого бога, ублагай за мене, я скоряюся, я більше вже не можу!
— Молися!
— Я молитимуся, молитимуся, скільки треба! — І він уклякнув у постелі й склав руки. — Отак? — спитав він і позирнув на панотця Єнса. — А що я маю казати?
Священик не відповів.
Якусь хвилину Ульрік-Християн клячав, дивлячись угору великими, блискучими з гарячки очима.
— Нема слів, попе! — пожалівся він. — Господи Ісусе! Геть усе забув. — І він, плачучи, впав на ліжко.
Раптом він підвівся, взяв шпагу, переломив навпіл і вигукнув:
— Господи, Ісусе Христе, дивись, я зламав свою шпагу! — Він підніс догори два блискучі уламки. — Здаюся, Ісусе, здаюся!
Тепер священик звернувся до нього із словами розради й поспішився приготувати його до смерті, бо з усього видно було, що хворий довго не проживе.
Потім панотець Єнс покликав Ане Скомакерс і пішов.
Оскільки хворобу вважали заразною, ніхто з близької рідні не заходив до хворого, але внизу в світлиці сиділо кілька родичів, друзів, королівський лейб-медикус та двоє двірських кавалерів, аби зустрічати шляхетних відвідувачів, послів, офіцерів, двірських і радників, що приходили дізнатися про здоров'я Ульріка-Християна. Тому в кімнаті хворого ніщо не порушувало спокою, і Ульрік-Християн знову лишився наодинці з Ане Скомакерс.
Почало смеркати. Ане підкинула в коминок дров, засвітила кілька свічок, зручно вмостилася на стільчику й поклала перед собою молитовника. Тоді натягнула на чоло очіпка й невдовзі заснула. В передпокої чергували голяр і лакей на випадок, якби що сталося; вони собі розляглися на підлозі під вікном і грали в бабки на маті, аби не чути було стукоту, і так захопилися грою, що й не помітили, як хтось прошмигнув передпокоєм, аж поки почули, як за ним зачинилися двері до покою хворого.
— Медикус! — мовили вони, перелякано дивлячись один на одного.
То була Марія Груббе.
Вона нечутно підійшла до ліжка й схилилася над хворим, що спокійно дрімав. У тьмяному, непевному світлі він здавався такий блідий і чужий: чоло — біле, як у мерця, повіки — дивовижно великі, а худі, жовті як віск руки стомлено й безпорадно шукали чогось на синьому матраці.
Марія заплакала.
— То ти такий слабий? — промурмотіла вона.
Ставши навколішки побіч ліжка, спершися ліктями на побічницю, вона заглянула йому просто в обличчя.
Він прокинувся й розплющив очі. Погляд його був допитливий, тривожний.
— Ульріку-Християне, — мовила Марія й поклала йому руку на плече.
— Тут ще хтось є? — знеможено простогнав він.
Марія похитала головою і спитала:
— Ти дуже хворий?
— Так, мені скоро кінець.
— Ні, ні! Ти повинен жити! Хто ж у мене залишиться, як тебе не стане? Ні, ні, я не знесу твоєї смерті!
— Жити? Жити легко, але я вже скуштував передсмертного хліба та передсмертного вина й мушу померти. Так, так. Хліба й вина, тіла й крові... ти віриш, що цим можна... Ні, ні! В ім'я господнє, в ім'я Ісусове Христове, помолися за мене, дитино, помолися гаряче й щиро!
Марія склала руки й помолилася.
— Амінь! Амінь! Молися ще. Я такий великий грішник, дитино, що треба багато молитов. Помолися ще, прокажи довгу молитву, щоб було багато слів, якнайбільше! Ох, ні! Що це таке? Чого ліжко крутиться? Тримай його! Міцно тримай! Воно ходором ходить... яко шалена буря незмірних болів, яко вічний вир стогону й мук... ха-ха-ха... Чи я знову п'яний? Що за притичина? Від чого ж би? Ага, від вина!.. Ну, звісно, я ж вино пив! Ха-ха-ха! Lustig, mein Kind, lustig![54] Поцілуй мене, голубонько моя!
Herzen und küssen
Ist Himmel auf Erd ...[55]
Поцілуй ще, рибонько, я такий холодний, а ти така кругленька й тепла... Поцілуй гарячіше... Ти така біла та пухкенька, біла та гладенька...
Він схопив перелякану дівчину в обійми й притягнув до себе. Ту мить прокинулася Ане Скомакерс і побачила, що хворий сидить і воркує з якоюсь жінкою. Вона грізно замахнулася своїм молитовником і закричала:
— H'raus du höllisch' Weib!.. Sitzt mich das lose Ding und tändelieret mit de sterbende Gnad'! H'raus, wer du bist — elender Bote des Menschenfeindes, des lebendigen Teufels![56]
— Teufel![57] — заревів Ульрік-Християн і, жахаючись, відштовхнув Марію Груббе від себе. — Геть, сатано! Геть, геть! — Він почав хреститися. — О проклятий дияволе! Хочеш призвести мене до гріха, як я от-от дух спущу! В останню хвилину, коли треба так пильнуватися! Геть, геть в ім'я господнє, проклята примаро!
Витріщивши очі, скрививши з жаху обличчя, він підвівся на постелі й показав на двері.
Сливе онімівши з переляку, Марія вибігла з кімнати.
Хворий упав на ліжко й став ревно молитися, а тим часом Ане Скомакерс голосно й спроквола читала одну по одній молитви із свого молитовника, видрукувані великими літерами.
За кілька годин Ульрік-Християн помер.
VI
Після штурму Копенгагена в лютому п'ятдесят дев'ятого року шведи відступили й спинилися на тому, що не зняли облоги.
Обложені зітхнули тепер вільніше, тягар війни трохи спав, можна було перепочити й натішитися і тим, що зроблено, й тим, чого досягнено — і в царині слави, і в царині привілеїв. Правда, знайшлися й такі, що, скуштувавши бурхливого воєнного життя, невдоволено споглядали, як нудне, одноманітне замирення розгортає свої буденні лаштунки. Одначе більшість городян були раді, їм наче світ угору піднявся. Радощі ті виливалися в гучних бенкетах, бо всі весілля, заручини, хрестини, що їх відкладувано, поки ворог стояв під самим містом, тепер збирали веселі стовпища на кожній вулиці й у кожному завулкові.
Настав тепер час узятися й до своїх сусідів і з трісочки в їхньому оці робити поліно. Настав час обмовляти одне одного, завидувати й ненавидіти. Ожили заздрощі на талан ближнього і на його щастя, а давнішня ворожнеча знову запалала люттю й жадобою до помсти. А один копенгагенець останнім часом навіть збільшив число своїх ворогів і привернув на голову свою сливе загальну ненависть. То був Корфіц Ульфельд[58]. Дошкулити йому не можна було, бо він любенько сидів собі у ворожому таборі, зате вже на тих його родичів та родичів його дружини, яких вважали за прихильних до нього, позирали недовірливим оком, стежили за ними й ображали їх, а при дворі навіть чути про них не хотіли.
Такої неласки зазнало небагато людей, але серед них була Софія Урне, наречена Ульріка-Фредеріка.
Королева, що дужче ненавиділа Ульфельдову дружину, аніж самого Ульфельда, ще й спочатку була проти Ульрікового-Фредерікового одруження з такою близькою родичкою Елеонори-Християни[59], а тепер, коли останні вчинки Ульфельдові викликали до нього й до його прихильників ще більшу зненависть, ніж перше, вона знову почала наструнчувати короля та інших впливових осіб, аби розірвати ті заручини.
Не багато треба було часу, щоб король забажав того самого, що й королева, бо йому змалювали й справді схильну до інтриг Софію Урне такою хитрющою і небезпечною, а Ульріка-Фредеріка таким легковажним і потульним, що йому стало ясно, до яких чвар і неприємностей міг спричинитись той шлюб.