— Туалетний папір становить фундамент цивілізованого суспільства!..
— Гаразд, облишмо вашу рекламу, — урвав він мене. — Скажіть краще, що ви збираєтеся робити з вашим піджаком? Скинете його нарешті чи ні?
Я подав йому знак нахилитися. Він нахилився.
— Я вам відкрию, у чому справа! — по-змовницькому прошепотів я. — У лівій внутрішній кишені піджака у мене пістолет. Невеличкий, отакий завбільшки. І він може мені раптом знадобитися! Ви мене розумієте?
— Я розумію, що ви кепкуєте з мене! — невдоволено сказав він, начебто я його образив.
Так я нарешті здобув спокій, спекався цього суб'єкта з бритвою та його балачок. Але натомість до мене причепилася муха, бридка жовто-зелена муха, яка сідала то на мою праву щоку, то на ліву й ласувала піною. Я підняв руку, щоб прогнати її, і тоді побачив у дзеркалі, що він дивиться на мене з-за "Ілюстрованої неділі", вдаючи, ніби не дивиться. Якраз тієї миті, тієї секунди, коли я підняв руку, він поглянув на мене. Отже, й він за мною стежив, удаючи, ніби заглибився в журнали! Це здалося мені вартим уваги. Мабуть, він готував мені якусь несподіванку. Я не відчув ні найменшої тривоги, не показав, що помітну його погляд. Але ще збільшив пильність. Та хоч я й зберігав зовнішній спокій, проте не міг не посміхнутися на думку, що зчинилося б у затишній і дуже респектабельній "Щирості", якби мій "приятель" зненацька чкурнув до виходу, а я за ним — із серветкою на шиї, з намиленою щокою і з пістолетом у руці.
Щойно поголені, ми вийшли із "Щирості" і постояли на тротуарі. Не перед самими дверима, а трохи праворуч.
Агресивне полудневе сонце засліпило нам очі. Ми відвикли від сонячного світла, поки сиділи в перукарні. Там сп^ваціли штори, і це незвично палюче вересневе сонце, що лютувало надворі, проникало до зали, наче крізь фільтр, перетворюючись на м'яке ніжне сяйво.
— У тебе трохи крові на шрамі,— сказав я йому. — Під вухом.
— Справді? Я й не помітив, що він мене порізав.
Він доторкнувся до шраму пальцем. Дуже обережно.
— Мабуть, він і сам не помітив, як тебе порізав. За його базіканням де йому помітити!
Він мені пояснив, що шрам дуже чутливий і боїться найменшої подряпини.
— На щастя, в мене добра кров, — додав він.— Скипається одразу. Ніколи не було кровотечі.
— Усе це дуже цікаво. Але вернімося до теми: прогулянка по місту. В нашому розпорядженні година.
Він подивився на мене і зауважив:
— Не ціла година. Мінус двадцять хвилин, які ми витратили на гоління.
— Ні, я не жартую. Наша прогулянка починається тільки тепер. Маємо п'ять хвилин на третю. Отже, звільнення до п'яти на четверту.
Здається, це йому сподобалося.
— Тим краще, — сказав він. — То почнемо?
— Хвилинку. Почнемо, але з чого? Ти можеш запропонувати щось конкретне? Куди ти думаєш піти?
— Не можу я над цим думати. Та й міста добре не знаю. Практично зовсім не знаю. Був у ньому лише тричі, та й то давно і недовго. Проїздом. '
Тоді я запропонував піти будь-куди.
— Гадаю, це найкраще вирішення проблеми,— додав я.— Ходімо, куди нас виведе вулиця. Віддамося вуличному рухові. Наче ми на морі й покладаємось на течію.
— Чудово!— зрадів він.— Мені дуже подобається ваша ідея. Прогулянка без програми. Чудово! Це так цікаво — іти навмання! Мене приваблює невідомість.
— Гаразд. Я теж не знаю міста на сто процентів. Хоча колись тут бував.
"Щирість" містилася в будинку № 115 на бульвар^ Ветеранів. Ми рушили в напрямку зменшення номерів — до центру міста.
Ішли ми не поспішаючи. Не було потреби поспішати. Рух усе посилювався. Надвечір настане година пік.
Я ішов ліворуч, він — праворуч. Що ж ми робили? Багато й нічого. Те, що роблять на прогулянці в місті. Коли немає турбот, немає ніяких нагальних справ.
Ми розглядали вітрини. Іноді дивились на те, що справді привертало нашу увагу, а то й зупинялися перед найбільш розцяцькованими вітринами, наприклад, жіночих капелюшків або галантерейних виробів. Стоячи перед вітриною, прислухалися до розмов, висловлювали й свою думку. Побачивши жіночий капелюх, прикрашений кольоровим пір'ям, зі схожим на великого птаха наголовком, я сказав: "Феноменально! Саме для карнавалу!" — і він погодився: "Атож, хто його надіне, напевне одержить перший приз за ексцентричний вигляд".
Ішли ми дуже повільно. Прогулянка задля прогулянки, без програми й певної мети.
Немає сенсу описувати, якими вулицями ми пройшли, де саме зупинялися, що саме казали. Не дійшовши до початку бульвару Ветеранів, ми звернули ліворуч, на. бульвар Акацій.. Потім перейшли Teaтральну площу і вийшли на бульвар — не пам'ятаю, чи не звернув тоді уваги, на який саме. Попетляли якимись вуличками — і. раптом знову опинились на бульварі Ветеранів, десь біля номера п'ятдесят п'ятого чи п'ятдесят сьомого, і рушили далі в напрямку до будинку номер один.
Ні, ми не мовчали. Розмовляли весь час, навіть коли не стояли перед вітриною і не обговорювали кумедних жіночих капелюшків або чогось іншого. На різні теми. То про дівчину, що йшла назустріч і справила на нас враження, то про який-небудь фільм.
Ми згаяли майже півгодини, поки дісталися до рогу бульвару Ветеранів і бульвару Тріумфів, — то був уже центр міста. Там ми простояли досить довго, близько десяти хвилин, бо поблизу зіткнулись автобус і таксі, а це зібрало багато глядачів. Ми також підійшли і спостерігали сварку між двома водіями. Справа ще не посунулася далі обміну компліментами, але події потроху розгортались, і водії напевно вчепилися б один в одного, якби не втрутилася поліція. За таких обставин завжди у критичний момент з'являється поліція і псує глядачам розвагу.
Проте глядачі — і ми двоє в тому числі — не поспішали розійтися, аж поки не втрутився ще один поліцай.
Що довше ми гуляли, то більше зігрівалася між нами атмосфера; звичайно, не так уже щоб дуже, але наша прогулянка потроху втрачала офіційний характер, який мала спочатку, і ставала все інтимнішою. Головний поштовх до цього дала розмова, що її завжди ведуть двоє чоловіків, коли прогулюються по місту: про жінок.
На Університетській площі ми зупинилися біля кіоска, з боку бульвару Тріумфів. Він хотів купити сигарет. Там я нарешті побачив іншого агента, десь метрів за двадцять. Він стояв біля вітрини і вдавав, ніби цікавиться нею.
— Панове, на мій превеликий жаль я мушу покинути ваше товариствоі — сказав Менеджер таким тоном, наче виголошував промову на багатолюдних зборах.— Адже далі мені ніяк не можна затримуватись. Ні секунди!
І одним духом вихилив свій сік. Так поспішав, що трохи розлив на підлогу.
— Завжди зі мною таке! Коли нема в руці керма або револьвера, рука тремтить, як у паркінсоніка. Ну, та ви ж мені пробачите!
Він витер хусточкою піт, який заливав йому обличчя, а надто шию, переступив через розлитий сік і відчинив двері.
— Краще ти зателефонуй шефові,— сказав йому слідчий.— Не варто дзвонити звідси. Адже розмовляти доведеться через комутатор готелю, а їм не треба знати, що ми із служби безпеки.
— Гаразд! Я подзвоню з будки і повідомлю його, що ми взяли номер у "Великому Національному". А зараз — повний уперед! Знайду майстерню, доставимо машину, побачимо, що там за халепа з карбюратором. Я тобі зателефоную з майстерні, коли домовлюся про ремонт. От морока! І чом я не сказав "пара" замість "не пара"? Сидів би оце тихо й спокійно в номері і не гасав би по спеці, не мучився з карбюратором. Та всім іншим. Тобі пощастило!
І вийшов у коридор так енергійно, що налетів би на хлопця з бару
і вибив би в нього з рук тацю з напоями, якби той саме проходив повз номер 717. Але нічого такого не сталося, навіть навпаки: зачинивши за собою двері, Менеджер наче раптом утратив весь свій запал і поволі рушив до ліфта. А.посеред коридору став і задивився на рослину у вазоні. То був якийсь кактус.
Зрештою Менеджер таки дійшов до ліфта і став терпляче чекати, коли він звільниться. Весь час зайнято. Чекав хвилин п'ять, а то й більше. В іншому випадку він би розлютився або й спустився пішки, щоб не чекати. А тепер не виявив і найменшого роздратування. Залишився спокійний навіть тоді, коли на четвертому поверсі до ліфта зайшла пані, напахчена такими міцними й екзотичними парфумами, що в маленькій кабінці не стало чим дихати.
Так само неквапливо він перейшов просторий хол "Великого Національного", вийшов на вулицю, купив сигарети в кіоску на розі і рушив через дорогу до бару "Шість пальців", що був якраз напроти готелю. Якщо сісти за столиком біля широкого вікна бару й дивитися на "Великий Національний", то можна повністю контролювати, хто входить до готелю і хто виходить.
Менеджер не пішов у глибину зали. Він попрямував до столика в кутку, біля широкого вікна, де якийсь чоловік уже пив томатний сік і читав "Хроніку" — одну з двох вечірніх газет, що .виходили в місті. Друга називалася "Вечірні новини". Менеджер підсунув стільця і, не кажучи й слова, усівся поряд з тим чоловіком.
— Подайте-но чогось випити! — сказав він офіціантові, що заговорився з двома панами за сусіднім столиком і не звертав найменшої уваги на нового відвідувача. ' '
— Чого бажаєте? — спитав офіціант, не рушаючи з місця і явно невдоволений, що його перебили.
— Щось випити. Принесіть, мабуть, коньяк. Подвійний.
Чоловік з томатним соком нахилився і сказав йому:
— Коли вже ти замовив подвійний коньяк, то лишається тільки попросити чорний олівець, витягти папір із сигаретної пачки і Намалювати два маленькі кола.
Менеджер голосно засміявся.
— Ні, це не кафе "Спорт", і не чіпляйся!
— Які новини? Порядок?
— Порядок!
— Ну, розповідай нарешті! Я тут мало не здурів, чекаючи. Вже півтори години, як сиджу коло цього вікна і весь час п'ю томатний сік. Тільки зараз вирішив трохи перепочити, щоб не так часто бігати в туалет. Та й ділу воно шкодить...
— Та певно. Коли маєш стежити, не годиться, хай йому чорт, щохвилини туди бігати.
Офіціант приніс коньяк і зі стуком поставив келишок.
— Ну, розповідай! — сказав той чоловік Менеджерові.
— Чекай! Ось ковтну трохи і все тобі розповім. Увесь графік. Тепер у мене звільнення до п'ятої ранку, і я можу пити навіть алкогольні напої, не самий тільки апельсиновий сік, що я пив кілька хвилин тому, або томатний сік...
— Ну, то пий, що тобі заманеться! Коньяк — то й коньяк.