Хорунжий навіть не здригнувся. Потім оздоровителька зняла зі стіни пучечок трав, вклала в середину пір'їну і почала водити всім цим над тілом Сергія.
– Ну а решта вже в руках Бога, — повідомила вона під кінець, випрямляючи похилену роками спину. – Бо якщо захоче, товариш ваш здоровим буде і зробиться сильнішим, ніж до того, а якщо вирішить призвати його між ангели, тоді жива вода очистить душу його навіть з найтяжчих гріхів, а міць пера жар-птиці зробить її легшою, ніж у звичайного смертного.
Вона підійшла до столу, скривлені пальці протягнулися до стосику коштовностей, але раптом між старою та здобиччю виросла сильна рука. Ілля відштовхнув відьму і згорнув золото до гамана.
Обличчя оздоровительки викривала паскудна гримаса.
– Ошукати хочеш мене соколе? – заскрипіла бабця. – Добродійку свою? Прокляття на тебе кину і на супутників твоїх.
Переляканий Поріг підняв долоню, щоб перехреститися, але завмер, побачивши оскалені зуби Іллі.
– Відьма! – прохрипів Заєць. Лють майже відбирала в нього дихання. – Відьма брехлива!
Він вирвав у старої пук зілля, видобув звідтіля перо жар-птиці. Знахарка застигла з відкритими вустами, дивлячись на козака. А той взяв пір'їну в два пальці, підійшов до маленького віконця, підняв здобич так, щоб подивитися на неї під світлом, потім простягнув її в стиснутій долоні, підскочив до цілительки і підставив їй долоню під ніс.
– Чудесного птаха пірце, кажеш? – процідив він крізь стиснуті зуби і показав блискучі пальці Степану. – Бачиш? Срібний і золотий пил! А перо, напевне, звичайної бджолоїдки, га, бабо? Говори!
Він схопив стару за горло, стиснув, що у тої аж очі наверх повилазили.
– Задушиш, а з мертвої зовсім ніякого пожитку.
Ілля роздумав, пустив знахарку. Та, ледь змогла дихати, заговорила швидко-швидко:
– Ясновельможні панове, та де ж там я хотіла вас ошукувати! Ну нащо це було б мені, старій, наражатися на гнів молодця, сокола степового? Це якийсь заздрісник повинен був підмінити мені перо жар-птиці...
– Ага, і живу воду, напевне, вижлуктав, га? –кинув слово Заєць. – Не бреши, стерво. Залишу тобі життя лише тому, що треба нашого отамана лікувати. Якби не це... – він грізно завісив голос.
– Однаково ж, без живої води і без пера... – почала бурмотіти стара.
На цей раз не витримав Семен. Коли до нього дійшло, як підступно він був ошуканий, в жорстокім серці скипів страшенний гнів. Тримаючи малу Гальшку так, щоб вона не прокинулася, він поволі наблизився до відьми, взяв її за щелепу і без зусилля підняв на висоту власних очей. Стара безпомічно забовтала ногами в повітрі.
– Без живої води і без пір'їни, — прошипів він, — ти маєш зробити так, щоб неборак вижив. А якщо це тобі не вдасться, обіцяю, що смерть твоя ой тяжкою буде! Не знаю коли в останній раз якийсь хлоп тобі добре робив, але на прощання з життям зроблю тобі розкіш загостреним дерев'яним кілком!
Знахарка висіла, перелякано дивлячись на викривлене злістю обличчя Порога.
Коли він відпустив її, вона не намагалася навіть протестувати, пояснювати будь-що. Ходила баба по цьому світові досить довго, щоб знати, що такий воїн може простити ошуканство, навіть кривду, але ж ніколи не зможе погодитися з власною слабістю, з переляком. А вона ж зробила так, що цей велетень на мить насправді злякався.
Баба подивилася на зануреного у безпам'ятство Сергія. Йому б більше придався піп, а не цілителька, але вона мусила зробити все, що було в її силах.
Дитина в обіймах Семена заквилила. Ілля, який досі пасивно приглядався до дій товариша, рушив до дверей.
– Козу подою, — сповістив він. – А ти, бабо, до роботи. Якщо отаман вмре, смерть спіткає і тебе, як пообіцяв мій приятель, але якщо поставиш його на ноги, злото, яке видурила хитрістю, в твої руки піде; а може ми щось і докладемо.
РОЗДІЛ 5
Гринька Шпак був дуже стурбований, коли хорунжого в Чигирині не застав.
Похід був, можливо, не стільки вдалим, скільки багатим на здобич. Вдалим його назвати було не можна з однієї причини: наказ гетьмана Хмельницького був чітким – подратувати волохів, дати зрозуміти господарю, якщо він все ще буде вагатися, по якій стороні стати, козаки завжди найдуть спосіб, щоб докучити йому. Але ж, замість на волохів, загін Гриньки в широкому яру несподівано наткнувся на ногайців, які поспішали зі здобиччю з боку Польщі. Не встиг ніхто й обернутися, з обох сторін засвистіли перші стріли, почалася пальба з самопалів. Не було часу на роздуми, на політичні рахунки, на обдумування усіх "за" і "проти". Шпак лише мав надію, що б'ється з розбійниками, які вирушили у розбійний похід супротив волі хана, що частенько траплялося. Так чи інакше, про всяк випадок, він наказав усім полоненим перерізати горла. А потім на вибір у нього було: або покинути вози з багатими товарами і йти далі, або ж завернути і привезти добич гетьманові. Звичайно ж, кожен з молодців міг розраховувати на додаткову винагороду з багатої здобичі, окрім звичайної частки. Кожен, але ж не обов'язково сам Гринька. Відразу ж після прибуття його покликали до квартири Хмельницького, де повідомили, що його командир пропав без вісті.
Зараз він стояв у сінях під дверима, що вели до кімнати слухань і роздумував, чи поривчастий вождь накаже його розстріляти, повісити, розірвати кіньми чи лише кинути на списи завжди жадної крові черні. Кімната слухань... Хто б помислив ще кілька років раніше, що з Богдана Хмельницького, який здавався козакам одним з них, зробиться таке велике панище. Були такі, що ремствували, треба помислити про нового предводителя, але Гринька вважав, як і Сергій, що не час починати внутрішні бої, коли треба проводити війни та перемовини. А крім того, гетьман був справним вождем, і тільки він міг вчинити Україну державою настільки сильною, щоб з нею рахувалися сусіди.
Але ж коли Шпак стояв так і чекав аудієнції, мов вироку, з тугою думав про часи, коли повстання не означало довготривалої кривавої війни, а лише звиклий бунт десь на кордонах. Тоді здавалося, що польські пани – то обридливі бестії та скотиняки. Зараз вже не був так у цьому впевнений...
– Гетьман кличе!
В дверях показався Горба, старий козак, улюбленець Хмельницького і його правиця. Гетьман часто рахувався з думкою слуги більше, ніж з висновками цілої ради.
– Злий? – спитав Гринька.
– Останнім часом постійно злий, — ухиляючись, відповів Горба.
Шпак зітхнув про себе, набрав повітря в легені, начебто треба було зараз скочити до крижаної води, і увійшов до кімнати. Дерев'яні стіни були завішані килимами, посеред приміщення поставили великий стіл, на якому, в семираменному свічнику, напевне ж загарбаному з якоїсь синагоги, горіли свічки з пофарбованого та пахучого східними ароматами воску.
– О, наш малий яструб, що з гнізда випав! – вигукнув Хмельницький, побачивши сотника. – А матінку свою, хороброго нашого хорунжого Костенка, де ж подівав? Невже він у поході згинув?
Гринька мовчав. Зрештою, гетьман і не очікував відповіді. Легкому, на перший погляд, тонові голосу суперечили нахмурені брови та опущені донизу кутики губ. Козацький ватажок у цю мить виглядав як розлютований мисливський пес.
– Раз так, — тягнув Хмельницький, — якщо немає його серед живих, треба гідно вшанувати героя, подбати про його родину. Бо ж залишив козак жінку й дитину...
Цього вже Шпак не витримав. Пам'ять про наповнені болем очі Сергія в поєднанні з насмішкуватими словами вирвалася у гарячій відповіді:
– То не є гідним, гетьмане! Не є! Якщо вже вам донесли, що я сам командував загоном, то, напевне ж, цей доброзичливий підлий язик сказав і те, чому так сталося!
Хмельницький грізно піднявся з-за столу, схопив стилет з позолоченою, прикрашеною дорогоцінними каменями рукояттю, що лежав на стосі пергаменів. Гринька пожалів, що прийшов сюди без шаблі. Та що там, все рівно забрали б її перед входом... Він знав поривчатість гетьмана, знав, скільки таких, що насмілилися говорити надто сміло, зараз гризло землю. Але сміливо дивився в зловісні очі вожака, готуючись до смерті, навіть зробив півкроку вперед, гордо підносячи голову. Звичайно ж, віддав би перевагу смерті на полі бою, від шаблі чи кулі, але завжди був готовий до зустрічі з нею в будь-якому місці. Така вже доля воїна.
В поставі сотника було щось таке, що Хмельницький затримався, відклав стилет.
– Сміливий ти, Шпак. Можливо, навіть занадто сміливий. Мені донесли, що до твого командира нещастя прийшло. Нібито, якісь розбійники захопили його жінку та доньку.
– Ось тут вже донощик ваш не постарався, гетьмане. Не розбійники село вирізали та забрали з собою сім'ю отамана, але вовки. Вовкозаки, — відразу ж додав Гринька, побачивши, що Хмельницький відсахнувся, почувши нелюбе йому ім'я неприятелів, яке навіть заборонив вживати.
– Вовкозаки, кажеш... – замислено промовив гетьман. – Прокляте плем'я. З усіх їхніх ватаг лише одна стала на наш бік, коли ми починали повстання. Та й ту спалили до останнього, нікого не щадячи, бо їхні січові ради згідно вирішили до війни не мішатися. Жорстокі з них бестії, вовкулаки справжні.
Гринька полегшено зітхнув. Здавалося, що гетьманський гнів минув. Звичайно, ще полає та обсобачить, але ж життя не позбавить і на муки не видасть. А гетьман тягнув далі:
– Але ж і заповзялися на твого хорунжого. За що? Що їм те чи інше поселення з димом пустив?
– Одне чи друге поселення... – Шпак вимушено засміявся. – Залізні Хутори їм прорідили, з вашого, зрештою, наказу, якщо забули. А там більше їхніх бабів та молодих дівчат перебувало, ніж в великій якійсь січі... Та що там казати, одних бабів та дітлахів ми там застали. Ну ще кілька старців недолугих, які давно же вовчу силу втратили.
– Чи мій наказ чи не мій, але тоді вчинив, що належало, — перебив козака Хмельницький. – А якщо всі знають, що мій, скажи тоді, чому ці бестії не на мене сягнули, а на нього? Бажають покарати меч, а не ту долоню, що його тримає?
Гринька злегка знизав плечима.
– А що ж в цьому дивного? Щоб на пана сягнути, то треба війну починати, а сил в них на неї нема, хіба що за підтримки Речіпосполитої, а на неї вони розраховувати не можуть. Але ж є дещо більш важливе, бо, можливо, вони наважилися б і на вас сягнути. Справа у їхньому праві.