Навпаки, вона паленіла на думку, що таке й справді могло статися.
То були прегарні, щасливі дні. Та ось у кінці листопада Ульрік-Християн тяжко захворів, його здоров'я, давно підірване всілякими надмірностями, мабуть, не витримало безсонних ночей та цілоденної напруженої служби, чи, може, нові надмірності дійшли краю, тільки його здолала болюча, виснажлива недуга: він палав у гарячці, днями й ночами метався в ліжку, не маючи спокою. За короткий час недуга повернула в такий бік, що стало очевидно: наймення їй — смерть.
Було одинадцяте грудня.
У просторій, брунатного кольору світлиці, застеленій візерунчастими матами, що вела до покою хворого Ульріка-Християна, неспокійно походжав із кутка в куток королівський сповідач Ганс Дітріхсен Бартск'єр. Він неуважно спинявся перед картинами на стінах і, здавалось, дуже пильно роздивлявся на дебелих голих німф, що повлягалися в затінку темних дерев, Сусанн у купелі й знадливу Юдіт із дужими оголеними раменами. Але надовго вони його не могли принадити, він відійшов до вікна й без упину водив очима то по ясно-сірому небу, то по мокрому, блискучому дахові, то по довгуватих купах брудного підталого снігу на палацовому подвір'ї. Тоді знову почав неспокійно ходити, щось мурмочучи й вимахуючи руками.
Йому здалося, що двері відчинили; він зразу ж спинився й прислухався: ні. Потім важко звів дух і впав на стілець. Він сидів, зітхаючи, й потирав збентежено руки, коли двері й справді відчинилися і літня жінка в шляркованому очіпку із краму в червону цятку обережно поманила його рукою.
Священик випростався, взяв під пахву молитовника, пригладив сутану й подався до покою хворого.
То було просторе, довгастої форми приміщення, вшите аж до стелі темними лиштвами, що з їхніх глибоких вирізів щирили білі зуби яскраво розфарбовані голови турків і маврів. Тонкий сірувато-блакитний крам, що завішував донизу вузьке, глибоке, ґратчасте вікно, полишав нижню частину кімнати в густому мороці, зате світло вільно вигравало на розмальованій стелі, де коні, зброя і голі тіла спліталися разом у якийсь клубок, і на ліжковому запиналі з жовтого одамашку, обшитім срібними торочками.
Задушливе, важке від мастил та інших ліків повітря вдарило в обличчя священикові, як він зайшов, і аж дух йому забило. Він ухопився за стільця, сперся, і перед очима в нього все закрутилося: столик із пляшечками, слоїчками та горщиком, вікно, доглядачка в очіпку, ліжко з хворим, козла на зброю і відчинені двері в сусідню кімнату, де в коминку палахкотів вогонь.
— Мир вам, пане, — привітався священик тремтячим голосом, коли в голові йому трохи проясніло.
— Якого біса тобі тут треба? — заревів хворий і підвівся в постелі.
— Gemach, gnädigster Herr, gemach![49] — кинулась заспокоювати його Ане Скомакерс, доглядачка. Вона підійшла до ліжка й ласкаво погладила рукою по перині. — Es ist de hochwürdige Confessionar seiner Majestät, der hergeschicket is und Euch Beichten soll[50].
— Ласкавий пане! Вельможний пане Гюленлеве! — почав священик і наблизився до ліжка. — Я добре знаю, що ви не належите до простодушно мудрих чи мудро простодушних, яким слово боже було щоденною опорою, а дім-його — завсідним притулком. І хоч бог, що повеліває громовим мортирам гриміти, є також богом, який тримає в правиці своїй золоті пальми перемоги чи кипариси поразки, що скапують кров'ю, та все ж коли не можна простити, то можна бодай зрозуміти, що той, кому дано владу над багатьма людьми і написано вести їх своїм прикладом, може часом забути, що ми яко голе ніщо суть, яко хисткий очерет, яко немічні різочки в могутніх руках творцевих, і подумати в зарозумілості своїй: се я доконав його, діло се — плід, що його я довів до стиглості й довершеності. Але ж, шановний пане! Нині, коли ви спочиваєте на своєму твердому ложі слабості, нині милостивий бог, бог правдивої любові, напевне, просвітив розум ваш і навернув серце ваше, отож ви, тремтячи зі страху перед муками пекельними, жадаєте висповідатися в невідпущених гріхах своїх, аби потішеному прийняти ласку й прощення, які він велелюбними руками своїми вам навстріч посилає. Зубатий хробак каяття...
— Хрест на мені, хрест на спині, весь в хрестах, як овечка в реп'яхах, — передражнив його Ульрік-Християн і сів на постелі. — Чи ти гадаєш, пісна твоя пика, чи ти гадаєш, що як людині кістки шматками із гноєм лізуть, то вона й рада буде слухати твої попівські теревені?
— Ласкавий пане, ви дуже зловживаєте тими привілеями, що їх дає ваше високе становище, а надто ваша гідна всякого жалю недуга, і без потреби ображаєте скромного слугу божого, що тільки виконує свій обов'язок, пробуючи навернути ваші думки на те, що справді єдино вам потрібне. О вельможний пане, який глузд перти проти рожна! Певне, тяжка недуга, що опосіла ваше тіло, не навчила вас, що ніхто не уникне кари божої і що небесний меч однаково спадає на великих, як і на малих?
Ульрік-Християн зареготав і перебив його:
— Ну й намололи ж сім мішків гречаної вовни! Щоб я з цього місця не встав! Просто як мала дитина! Те, що мене мучить, щоб ви знали, я сам собі заподіяв, сам, і більше ніхто. А як ви гадаєте, що це небо чи там пекло насилає таке на людей, то я вам ось що скажу: дістають вони хворобу всяку з пияцтва, нічних гулів, любовного завзяття тощо, це вже будьте певні. А тепер забирай свої високовчені кістки і гайда звідси, не дражни мене, бо я тобі...
У нього знову почався напад, і, корчачись та стогнучи з тяжкого болю, він так добірно лаявся й кляв, так блюзнив, що священик аж зблід із гніву й жаху і став молитися, щоб бог послав йому снагу й силу переконання, аби він зумів навернути цю зашкарублу в гріхах душу до правди й благодатної втіхи у святій вірі, а як хворий заспокоївся, він знову почав:
— Пане, пане! Слізно волаю до вас і прошу: облиште таку бридотну лайку й прокльони. Подумайте про те, що сокира вже біля коріння дерева і бути йому зрубаному і в вогонь киненому, якщо воно й далі неплідне і в останню хвилину не вкриється квітом і не зав'яжеться плодом! Облиште свою нечестиву впертість і, щиро каючись та молячись, припадіть до ніг спасителя нашого...
Коли священик почав свою мову, Ульрік-Християн сів у головах ліжка і тепер грізно показував на двері й вигукував:
— H'raus, попе! H'raus![51] Я більше жадного слова твого не терпітиму!
— О шановний пане! — вів своєї священик. — Коли ви запеклися, не вірячи, що здобудете прощення, бо ж незмірна гора гріхів ваших, то потіштеся — адже невичерпна єсть криниця милосердя божого...
— Ізгинеш ти колись, попівська пико, чи ні? — закричав Ульрік-Християн крізь зціплені зуби. — Eins, zwei!..[52]
— ...і навіть коли гріхи ваші червоні, мов кров, мов турецька багряниця...
— Rechts um![53]
— ...то Господь зробить їх білими, як лівонський...
— А бий тебе сам святий сатана і всі його пресвяті янголи! — заревів Ульрік-Християн, зіскочивши з ліжка, вхопив із козлів шпагу й щосили замахнувся нею на священика. Але той спритно сховався в сусідній покій і зачинив за собою двері. Розлючений Ульрік-Християн побіг за ним, але відразу знеможений упав на підлогу, й до ліжка його вже довелося нести. Проте шпагу він узяв із собою.
Після того він до самого півдня спокійно дрімав. Біль його не мучив більше, знемога після такого хвилювання здавалася йому приємною і благодатною. Лежачи, він дивився на маленькі цятки світла, що просмикувалося поміж нитками краму, яким завішено вікно, і рахував чорні кільця на гратах. Подеколи вдоволено всміхався, згадуючи свою гонитву за священиком, і щоразу бурчав, як Ане Скомакерс починала вмовляти, аби він заплющив очі й спробував заснути.
Невдовзі по півдні в двері голосно постукали, і відразу ж зайшов священик із церкви Святої трійці, магістр Єнс Юстенсен, високий дебелий чоловік із грубими твердими рисами, чорним, коротко обстриженим чубом і великими запалими очима. Він підійшов просто до ліжка й привітався:
— Добрий день.
Як тільки Ульрік-Християн побачив, що перед його ліжком знову стоїть священик, то так розлютився, що аж затремтів увесь, і з його вуст градом посипалася лайка та прокльони і на попа, і на Ане Скомакерс, що не може вберегти його спокій, і на бога в небі, і на всіх святих.
— Заспокойся, чоловіче добрий, — загримів панотець Єнс. — Чи варто розпускати язика тому, хто одною ногою стоїть уже в могилі? Краще зужийте ту останню іскру життя, що й так ледь жевріє, аби помиритися з богом, аніж заводити лайку з людьми. Ви чините, мов ті злодії та злочинці, які, зачувши свій вирок і бачивши, що їм не уникнути лещат та сокири, уже на них наготовлених, у ганебному безсиллі погрожують Господові богові й проклинають його гидотними словами, аби додати собі отухи і в такий спосіб триматися на хвилях чисто тваринного переляку, безсилого боягузтва і рабського невтішного каяття, в якому врешті такі молодики й тонуть і якого вони бояться дужче, аніж смерті й мук смертельних.
Ульрік-Християн спокійно слухав його, аж поки нишком витяг із-під перини шпагу, а тоді гукнув:
— Начувайся, попе! — і націлився на панотця Єнса, але той упевнено відбив удар своїм товстим молитовником.
— Облиште хлоп'ячі вихватки! — глузливо сказав він. — Ми вже обидва надто старі на таке. А ти, — звернувся він до Ане Скомакерс, — краще залиши нас самих.
Ане вийшла, священик присунув до ліжка свого стільця, а Ульрік-Християн поклав шпагу зверху на перину.
Потім панотець Єнс почав красномовно оповідати про гріх і заплату за гріх, про любов господню до людей і про смерть на хресті.
Поки священик говорив, Ульрік-Християн то крутив шпагою так, щоб полірована криця вигравала на світлі, то лаявся, то наспівував уривки з сороміцьких пісеньок, то пробував перебити його всякими блюзнірськими запитаннями. Та панотець Єнс не зважав на те, а вів далі про сім слів на хресті, про тайну вечерю, про відпущення гріхів і небесне царство.
Та ось Ульрік-Християн випростався на постелі й сказав панотцеві Єнсові просто в обличчя:
— Все це брехні й порожні вигадки!
— Хай мене дідько вхопить на цьому місці, коли я брешу! — вигукнув священик. — Кожнісіньке моє слово — правда. — І він так луснув кулаком по столу, що кухлі та шклянки аж понаскакували одні на одних.