Тому, хто вірить, що море ніколи не залишає берег назавжди.
Небосхил лиш починав неспішно багровіти, віддзеркалюючись у погляді молодика, що нерішуче переминався з ноги на ногу, спостерігаючи здалеку. Море він бачить уперше. А воно таке, як він і уявляв: безкрає, загадкове глибинами й широтами, неосяжне для його втомленого погляду. Аби збагнути його красу наяву, варто побути з морем наодинці.
Шепіт спокійних хвиль манив ближче, немов замовляючи. Босоніж чоловік ступає на прохолодний пісок, прогрузаючи стопами. Легкий одяг тріпотить на свіжому вітрі, що безпритульно розгулює довгим берегом, початок і кінець якого так само сходиться за обрійними лініями. Горизонт розділяв світ навпіл: недосяжне небо, що вабило мрійників про захмарне життя, та земля, що міцно тримала їх у своїх обіймах. І лиш ласкаві хвилі розмивали овид, дозволяючи відчути їх недозволену єдність.
Узрівши затишок біля громіздкої самотньої скелі, молодик випускає з рук сандалі й облаштовується прямо на піску, без остраху замурзати свої одежі. Жадібно перебирає пальцями в заспокійливій сипучості, пробираючись до вогкого прошарку. Солонувата прохолода дурманить його розум, просочуючись у кожну клітинку тіла, до найтемніших закутків. Уперше за довгий час відчуваючи таку інтенсивну свіжість, він мимоволі стримує подих, ніби боїться порушити цю несподівану гармонію. Вдихати надто глибоко не доводиться – повітря настільки насичене, що кожен легкий вдих наповнює легені до країв, викликаючи відчуття, близьке до легкого запаморочення від чистоти та простору. Пальці ніг молодий чоловік також ховає в піщинки, відчуваючи, як ті безупинно просочуються крізь.
Сонце з-за обрію визирало першими променями, заливаючи блакитну гладь золотом. Лащило оманливим теплом, що швидко розчинялося в стійкій ранішній остуді, лоскотало шкіру, пробуджуючи на ній дрібні сироти, і обіймало вразливе бліде тіло. За підкупливою красою природи ховалася її безжальна первісність, і сонце, здавалося, натякало саме на це.
Понад берегом раптом закружляли голосисті чайки, що одна за одною то різко опускалися на морську гладь, то стрімко линули в небо. Кричали весело й безжурно, переймаючи на себе увагу. Молодик застигає, спостерігаючи, і помічає, як один із великих птахів над водою підіймається, міцно затиснувши в помаранчевому носику велику рибину. Та звивається, смикається, проте доля її вже визначена. Інші птахи хижо слідують за чужою здобиччю, сподіваючись розділити її на сніданок.
Мить, і на камені, що трохи далі від чоловіка, буде розгортатися справжня боротьба за нещасну рибину. І поки одні будуть чубитися між собою, відвойовуючи бодай шматок поживи, інші терзатимуть беззахисну тушку й насичуватимуся сповна.
"Світ завжди так був влаштований?" – пролітає риторичне в думках чоловіка. Надихаюча безтурботність прямо на його очах у єдину мить перетворилася в голодні ігри. Чи перше враження виявилося оманливим, і крики чайок були зовсім не мелодійними, а хижими? Легко іноді сплутати привітність з прихованою пасткою, а щирість – із вичікувальною посмішкою.
Таких чайок, які манили своєю грайливістю й чарували піснями, життя йому показувало багато. Знову й знову зіштовхувало з ними, лише б молодик засвоїв урок. Але збагнути цю непристойно просту науку йому доводиться лиш зараз, спостерігаючи яскраву картинку осторонь. Від раптового відчуття, що сам він немов та риба, яка завідома приречена на вирок, з'являється в роті неприємна гіркота, що посилюється терпкістю чергового солоного подиху з моря.
– Вбачаєш у цьому жорстокість?
Низький голос із характерною сиплістю, що нагадував піщаний шепіт, чується з-за спини чоловіка й змушує його затамувати подих . Вочевидь, його побачення з морем під загрозою.
Озирнувшись, молодик помічає літнього чоловіка, що, склавши на грудях руки, посміхнено вдивлявся в далечінь. Риси його обличчя були зовсім невиразними, м'якими, а голова сліпила бездоганно білою сивиною, що грала на вітрі.
– Хіба ні? – повернувши увагу на зграйку чайок, що доїдали рибину, викачану в піску, мовить молодик.
– Ну то спробуй щось змінити, – спокійно пропонує старий і підходить ближче.
Опускається поруч і так само ховає ступні в пісок, граючись у ньому пальцями. Молодому чоловіку вмить стає тісно на цьому безкрайому березі. Море, яке, здавалося, належало тільки йому, тепер доводиться ділити з незнайомцем, що ось так самовільно втручається в його простір.
– Хочете, аби я кинувся в бійку з птахами?
– Тільки якщо також хочеш відхопити ласий шматок.
Старий на драматичну сцену кончини беззахисної рибини дивився із якоюсь лякаючою насолодою в очах, потираючи сухими, шершавими долонями.
– Світ завжди був так влаштований, – мовить тихо.
Потім руками загрібає горстку піску й тоненьким струмінцем починає розсіювати його проти вітру.
– Бачиш, як легко піщинки вислизають крізь пальці, хоч як їх не стискай? – питає він, вдивляючись у танець розвіяного пилу. – І я міг би тужити за кожною, що розчинилася на вітрі, оплакувати їхню швидкоплинну долю... але варто лиш змінити точку зору, – він демонстративно відводить затиснуту долоню вбік і спрямовує погляд собі під ноги, – і бачиш, яке ціле море їх ще чекає біля твоїх босих ступень.
Нахмуривши в нерозумінні брови, чолов'яга німо вдивляється в пісок, намагаючись збагнути, здавалося, зовсім недоречні теревені старого. Потім так само загрібає жменю і, різко розчепіривши пальці, спішно висипає пісок назад. Маячня – та й годі. Старому просто немає із ким поговорити, тож він знайшов жертву й усіма силами нав'язується на діалог.
Відхилившись від незнайомця, чоловік опирається плечем на скелю, що вже обласкана світанком, від чого тепла. Може, відстороненість буде натяком на небажання залучатися в розмову? Плечі молодика напружуються від внутрішнього дискомфорту. Скільки часу він витратив, аби наважитися й ось так утекти від світу, аби тут, за крок до "щастя", його наздогнав столітній на вигляд дідуган, намагаючись наживити його на гачок вдаваних філософських промов? Варто всіма силами ігнорувати його, і тоді він, швидше за все, просто піде.
– Ти щасливий? – немов висмикнувши із чужих думок найважливіше, знову хрипить голосом старий.
– Тут, біля моря, може й був би щасливий, – безпристрасно знизує плечима другий.
– А взагалі?
– Бог його знає, – випускає немов з глибини грудей і ховає очі в недосяжному горизонті.
– Та звідки ж йому знати? – посміюється старий, качаючи головою. – Хіба що ти йому сам про це говорив.
– Та збіса я маю із ним говорити? Жалітися чи клянчити?
– Глянь, що знайшов, – старий дістає із піску невимовної краси крихітну мушлю. Ребриста й перламутрова, немов сама перлина, виблискує на сонці й тут же притягує погляд молодика. – Хочеш? Мені не шкода, у мене ще багато таких є.
– Залиште собі для колекції. Я собі сам знайду, – попри чесний захват незвичною крихітною раковиною, чолов'яга вдає байдужість до подарунку.
– Віддавати буває легше, аніж приймати, чи не так? – характерно собі, продовжує посміхатися незнайомець.
– І багато ж ви розумієте, – невдоволено фиркає на це другий.
А плечі його нагострюються ще сильніше. Гачок старого раптом зачіпається за шкіру чоловіка, порушуючи захисний хітин. Проходить його, тонкий, і гострим кінчиком впивається в щось попід, що боляче відгукується.
Незнайомцю вдалося так точно поцілити в болючу точку молодика, що той мимоволі аж пересмикнувся, немов від холоду. Із тоненького отвору, немов щупальця, просочувалися підступні думки. Ще більше чолов'ягу бентежила невтомна посмішка на вустах його опонента. Той, немов блаженний, аж випромінював світло. Насправді ж, це лише сонце, що вже повністю показалося над небокраєм, відбивалося від крейдової шкіри стариганя, пускаючи в очі молодика "зайчики", як від люстерка. Від цього брови чоловіка поволі опускалися ще нижче, надаючи його виразу обличчя задумливої відстороненості.
Попри все, слова надокучливого стариганя підло впилися чоловікові в голову. Погодитися з ними він дозволити собі не міг, тому необхідно було якомога швидше виправдатися бодай перед самим собою, аби не дати тому підступному пробратися до свідомості.
У його голові давно вже збудовані зручні кордони, що розділяли бажане й реальне. На боці бажаного молодик плекав ідею власної великодушності й бездоганності, вірив у свою винятковість та незаперечне право на успіх. А на протилежному – притоптував свою невиправдану жертовність і бажання бути зручним задля схвалення. Віддавав чолов'яга у своєму ще зовсім недовгому житті дійсно багато. Так багато, що навіть не помітив, як роздав самого себе, вичерпавши й втративши все, що колись вабило.
– Ти тут на когось чекаєш? – у голосі старого немає образи на зневажливий раніше тон. Немає зовсім ніяких почуттів. Він ставить сухе питання без цікавості, немов навмисне підштовхуючи молодика на глибші роздуми.
Тому той у відповідь і мовчить, подумки досі намагаючись впоратись зі своїми емоціями. Складно протистояти й собі, й допитливому стариганю одночасно. Особливо коли всередині розгойдуються хвилі, розкачуючи на собі уламки зруйнованих ілюзій та давно забутих примар минулого, що тепер нестримно підіймаються з глибин.
– У моря є особливість час від часу самоочищатись, ти знав? Приходить час, коли хвилями воно виносить на берег увесь бруд, що осідає на дні або плаває на поверхні. І тільки виплюнувши те, чим засмічена його чиста краса, воно знову здатне віддзеркалювати безкрає небо та дихати свіжістю.
– Але хіба сміття не з'являється там знову? – не витримує чоловік і все ж вв'язується в дивний, непослідовний діалог.
– Маєш рацію. Але уяви, аби море накопичувало в собі всю нечистоту? Чи хотілось би тобі до нього приходити й насолоджуватися його затишком?
– Та навряд чи, – мотнувши головою, кидає молодик і відвертається.
Старий замовкає, дозволяючи співрозмовнику знову обдумати власні ж слова. А той, впускаючи в себе пестливий шум моря, жертвує йому всі думи. Так і сидить, склавши на підтягнутих до грудей колінах руки, та бездумно пронизує поглядом шари далечі. Горизонт, неначе в мареві, коливається на легких хвилях, поступово наближаючись.