Одна душа на різних етапах життя.
Тобі й тому, хто став птахом.
Пронизливий крик підбитого птаха губився в міській метушні. Кульгаючи, звісивши з підвіконня поранене крило, він вперто продовжував битися в закіптюжену асфальтним пилом шибку. На шляху до мети, від якої його відділяв невидимий його оку мур, птах розбивав крихітну голівку, сподіваючись на міцність свого безпорадного дзьобика. Раз за разом, потерпаючи від болю й щирого нерозуміння, птах чекав, поки мутна пелена нарешті рухне під тиском його старань, а шлях у безпеку буде йому відкритий. По той бік він бачив того, хто, здавалося, міг би бути спасінням: пояснити його муки, полікувати, вберегти й пригорнути в теплі.
Юнак, схилившись над робочим столом, мимоволі здригався від настирливого шуму з вулиці. Може, це гілки з дерева стукотять у його шибку в пориві вітру. А може, надокучливі ремонтні роботи поверхом нижче породжують обридливе тарабаніння. Що б там не було, але концентрація його порушується. Розлючено ляснувши товстим підручником, хлопчина нервово відсовує його на край столу й у розпачі охоплює важку голову. Утома його хилить усе нижче до столу, проте він бореться із нею не менш уперто.
За вікном зривається черговий порив вітру – сильний, немов перед великою бурею. Від холодного подиху природи дзвінко брязкотять металеві труби відливу, розгойдуючись попід стріхою. Не менш безжально сколихується й вузьке, похилене підвіконня, на якому намагається втриматися птах. Хапається гострими кігтиками за слизьку поверхню, лопотить одним крилом, на мить навіть підноситься догори, проте сил замало. Притиснувши до гладкого тільця здорове крило, він прагне вниз, мов камінець, і розчиняється за мить до болючого падіння.
Слабкого птаха клюють інші птахи – сильніші й здоровіші. Безжально дзьобають у поранене крило, швидко збагнувши його вразливість. Пір'я на ньому рідшає, оголюючи тонесеньку шкірку, з-під якої пробиваються гострі кісточки. Птаху болить, але він продовжує вперто волочити його за собою, немов тягар, і знову береться борсатися в повітрі. Сьогодні йому вдасться достукатися до свого рятівника. Ні на кого він більше сподіватися не може.
Юнак за вікном вселяв у птаха надію. Його обличчя, освітлене ранковим сонцем, було втіленням тієї безхмарної, незіпсованої віри, яку давно вже втратив птах. Хлопчина, чиї чисті очі горіли, ладен був протистояти цьому світу, ще не підозрюючи про його жорстокість. Компроміси й поразки – чужість. Тільки легкі, сповнені рішучості, рухи; міцне, не похилене тягарем відповідальності, тіло; і погляд, що іскриться амбіціями, жагою до нездійсненних подвигів і відкриттів.
Розмахнувшись із останніх сил хворим крильцем, птах, що є сили, б'ється ним у тонку шибку, залишаючи на склі мазок світлої сукровиці. Оступається на коротких ніжках і невтішно лопотить пір'ячком по тонкому алюмінієвому підвіконні.
Сонце підносилось над містом усе вище. Заливало золотом безликі вулиці, пробиваючись крізь громіздкі забудови. Прагнуло дотягнутися до кожного будинку, до кожного віконця, що неприступно втримувало ласкавий промінь за важкою завісою.
Юнак був не виключенням. Прищуривши від яскравого світла очі, витягнув руку, аби нетерпляче смикнути важким тюлем і занурити кімнату в пітьму. Але погляд його мимоволі ковзає крізь скло й тонкий, наче павутинка, шар пилу на ньому. Там, посеред відблисків ранкового сонця, він помічає ледь вловиму, червонясту пляму, немов від змаху кисті. Це було щось чуже й дивне, не схоже на звичайний бруд. Слідом, його очі натрапляють на автора цього красномовного мазку. Тільце птаха у відчаї тулилося до віконної рами й тремтіло, лиш не від холоду. Його зіркаті намистинки замість очей виблискували останньою надією, зазирали кудись глибше, ніж просто хлопцю в очі. Жалість пробилася струмком із пташиного сполоханого погляду прямо хлопцеві в найпотаємніший закуток душі.
Міцніше стиснувши важку тканину в пальцях, хлопчина застигає. Від безпорадного виду птаха, що ні на мить не зводить з нього своєї уваги, у грудях щось боляче стискає спазмом. А коли пернатий важко, прикладаючи зусиль, підносить поранене крило, юнака немов холодним шилом пронизує.
Різкий звук механічного замка, із яким спішно розчиняється вікно, крилатого зовсім не лякає. Він, як і до цього, горнеться до теплої дерев'яної рами, забившись у куток. Хлопчина боязко тягне до нього руку, але боїться сполохати. Його витягнуті пальці також легко дрижать у страху нашкодити. Але коли пернатий першим смикається назустріч, виказуючи повну довіру, юнак лякається сам. Сіпає рукою і відступається. У момент сполоху внутрішній голос незвично гучно розливається у свідомості, підштовхуючи до рішучості. Перевівши подих, хлопчина знову витягує долоню назустріч. Легка пташина лапка торкається лиш краю пальця, немов у проханні допомоги. І це підбурює юнака до дії.
Крихітне сердечко, здавалося, відбивається прямо від його теплої долоні. Не відчуваючи більше страху, юнак повільно підносить руку з птахом, переносячи його крізь поріг вікна. Пір'ячко під пальцями не гладке, як очікувалося. Подекуди відчувається жорсткість від бруду, змішаного з засохлою кров'ю, що склеїв його в колючі грудочки. Невагомо, самими краєчками пальців, хлопчина гладить птаха по маленькій сірій голівці й обережно пригортає пернатого до грудей. Хлопчачий аромат огортає птаха в кокон безпеки. Він голубиться в його долонях, ткнеться дзьобиком у його груди, перестає дрижати.
В очі крилатого зазирати стає моторошно, бо ті, немов людські, сповнені страждання й утоми. Юнак продовжує турботливо пестити його, проте власні думки його чомусь лякають. Здається, немов із появою в кімнаті підбитого гостя, у повітрі щось змінюється. Його рівна осанка поволі горбиться, утворюючи собою захисний купол.
Опустившись на стілець, хлопчина відпускає пернатого на стіл, даючи йому можливість освоїтися. А той відсторонюватися зовсім не поспішає. Цокнувши кігтиками по гладкій поверхні, здригається й благально ткнеться в розкриті пальці. Його крило, що важко тягнеться слідом, загортає листки зошита, що породжує шуршання. Тоді птах застигає із лякаюче винним виглядом. Голівка втискається в тільце, а оніксові намистинки вмить тьмянішають.
Ця винна покірність, це згасання останніх іскор у пташиному погляді – усе було нестерпним. Хлопець відчув, що не може просто дивитися. Його юнацька, ще не зламана душа не дозволила б залишитися осторонь. Розуміння власної важливості в короткому стражденному існуванні птаха й у ньому породила відчуття невидимих крил за спиною. Хто його порятує, якщо не він сам?
Юнак поспіхом підвівся зі стільця в пошуках чогось м'якого. Бережно пересадивши крилатого в намощене з одягу гніздо, він спритно знайшов у аптечці перекис водню та вату, і, невміло, але з неймовірною зосередженістю, почав обробляти рану, відчуваючи, як кожен його дотик відлунюється болем у його власних грудях. Птах, попри нестерпний біль, не випустив ані звуку. Лиш продовжував втискатися у своє нове гніздо, шукаючи порятунку в ароматі, який витав навколо з хлопцевих речей.
Крильце гноїлося не один тиждень, тож мало вигляд, від якого пощипувало юнакове серце. Розмочувати кожну пір'їнку на шляху до ниючої рани, яку нещадно розкльовували інші птахи, виявилося затратно по часу й утомливо. Однак терплячості хлопця виявилося достатньо. Час, здавалося, розтягувався, кожен дотик був кропітким і обережним. Юнак розумів, що це не просто рана на крилі – це цілий шрам, що утворився після безлічі ударів, невидимих для ока, але відчутних у кожному нерві птаха.
Із кожним днем хлопчина звикав до свого нового товариша, продовжуючи про нього невтомно турбуватися. Попри монотонні процедури, вдячний погляд – те, що породжувало в хлопчині нове натхнення. В пташині оченята він зазирав усе частіше, уже майже без остраху. І кожного разу вдавалося там помічати щось нове. У блиску можна було роздивитися навіть своє відображення, нехай і викривлене й дещо химерне, але риси зчитувалися чітко. Лише біль із бездонної темряви очей пернатого нікуди не зникав.
Птах здебільшого квартирував у своєму затишному, вигрітому власним теплом гнізді. Тільки зрідка залишав його й, перекачуючись, бродив по столу навколо юнака, що звично проводив вечори над підручниками. Його старання, умотивованість і жага щоразу змушували крихітне серденько розривати груди від жалю. Птах і сам колись, крок за кроком, наполегливо вчився, готуючись до життя. Його крила точно так само розверзали повітря в польоті до омріяних горизонтів. Тільки далечі ці йому виявились непідсильними. Примарний обрій віддалявся із кожним змахом.
– Хотілось би мені побачити, як ти нарешті злетиш…– зітхнувши, хлопчина підводить погляд на птаха й вказівним пальцем погладжує його по пір'ячку, що від першої зустрічі стало м'якшим і гладким на дотик. – Чи хотілося б тобі на волю? Чи тобі страшно?
Птах лише легенько ткнувся дзьобиком йому в палець, не здатен мовити.
– Мені також страшно, – уклавши важку голову на стіл, хлопець розглядає пернатого із печалю. У його юнацькій свідомості закрадаються перші поневіряння.
Міська метушня за вікном справді відлякувала птаха. Він інколи намагався визирнути надвір, перехиляючись із краю столу, але неспокій вуличних негод і різких звуків знову прибивали його в затишне гніздо. Від самого початку в цьому помості йому пахло чимось рідним, тим, що гріє невтішну душу. Милішого запаху він не відчував ніде: ані на гілці дерева, що буяло весняним цвітом, ані попід затишною стріхою, де м'яко стелилася солома.
Крило птаха гоїлося повільно. Рана стягувалася, але біль не минав. Рубець рожевів з-поміж нового, ще зовсім вразливого пуху, яким обростало пошкоджене місце.
Якось, коли його рятівник був поруч, пернатий зробив першу сміливу спробу змахнути хворим крилом. Полопотівши спочатку по столу пір'ячком, він підстрибнув. І коли крило розправилось, немов готове підняти його в повітря, маленьке тільце глухо впало назад у гніздо.
Хлопець, що досі, затамувавши подих, спостерігав за кожним рухом, відчув, як із падінням всередині нього щось обірвалося. Крилатий продовжив стражденне борсання у своєму коконі, намагаючись вдруге, втрете злетіти бодай на мить, проте лише шкодив своєму крилу.