Дощ і містечко
— Ну? Довго ще? Я вже не витримую. І цей дощ… задовбав, чесно.
— Та заткнися ти, — буркнув я. — Якщо так хочеш — спи й не дратуй.
Було пів на другу ночі. Ми їхали вже кілька годин без нормальної зупинки. Дорога тягнулася крізь темряву, мокрий асфальт відбивав світло фар, а за вікнами було видно лише розмиті силуети дерев і гір. Ми проїхали купу містечок, але саме тут, у цьому забутому місці між лісом і горами, почався дощ. Не просто дощ — він лив стіною, ніби небо вирішило просто розчинитися над нами.
І найгірше було навіть не це.
Ми заїхали сюди ще близько дванадцятої ночі… і досі не могли виїхати.
Дорога ніби водила нас по колу.
— Слиш, Себ, давай зупинимось десь поїсти, — озвався Ноел. — Я з обіду нічого не їв.
Я стиснув кермо сильніше.
— Ти серйозно зараз? Де я тобі тут знайду їжу о другій ночі? Це ж дірка, тут, мабуть, навіть вдень нічого не працює.
Я вже майже зірвався на крик, коли раптом побачив його.
Кафе.
Прямо попереду, збоку дороги. Неонове, червонувате світло пробивалося крізь дощ, розмазуючись по склу.
Я пригальмував.
— …Добре. Заїдемо.
Парковка була порожня. Жодної машини. Жодного сліду, що тут хтось є. Це виглядало неправильно — світло горить, місце відкрите, а всередині ніби нікого не повинно бути.
Ми вискочили з машини й побігли під дощем до входу. Вода одразу промочила одяг, холод пройшовся по спині.
Всередині було тепло.
І… занадто людно.
Закусочна була оформлена в стилі 50-х — червоні дивани, блискучі поверхні, стара музика ледве чутно грала десь у фоні. Але перше, що мене збило з пантелику — у неї не було назви. Взагалі. Жодної вивіски. Лише цей червоний неон зовні.
І люди.
Їх було багато.
Я машинально озирнувся назад — парковка була порожня.
Тоді як вони сюди потрапили?
— Доброї ночі, — усміхнулася нам молода жінка в формі, ніби все було абсолютно нормально. — Проходьте, сідайте за барну стійку.
Ми мовчки сіли.
— Ви можете взяти будь-який напій, що стоїть перед вами, — продовжила вона спокійним голосом. — І, будь ласка, заповніть анкету. Вона лежить поруч.
Анкету?
Я навіть не встиг нічого запитати — вона вже розвернулася і пішла на кухню.
Я подивився на Ноела.
— Ти теж це чув?
— Та забий, — він уже тягнувся до напою. — Безкоштовно ж.
Я взяв одну з пляшок і анкету. Папір був трохи вологий, ніби його вже тримали мокрими руками.
Перші питання були дивними, але ще терпимими.
"Скільки часу ви в дорозі?"
"Звідки ви виїхали?"
Я почав писати автоматично, але далі…
"Якої форми дім?"
"Чи краще там, ніж тут?"
"Ви вже були тут раніше?"
Я зупинився.
Повільно підняв очі.
Усі в закусочній… писали.
Ніхто не їв. Ніхто не розмовляв. Тільки сиділи й заповнювали анкети.
І в якийсь момент я зрозумів ще одну річ.
Ніхто з них не дивився один на одного.
І ніхто… не дивився на вихід.
Але все ж таки я відповів на всі запитання. І щойно поставив останню крапку, жінка повернулася з кухні з двома тарілками. Вона мовчки поставила їх перед нами, побажала смачного — і залишилася стояти навпроти, не відводячи від нас погляду.
У тарілках був чорничний пиріг.
Я вже хотів узяти виделку, але краєм ока помітив рух. Лисий, товстий чоловік, що сидів поруч зі мною, повільно повернув голову. Його очі були червоні, скляні. Він подивився прямо на мене й тихо, майже пошепки сказав:
— Я вбив Бернара.
І в ту ж секунду він почав ридати. Не просто плакати — його буквально трясло, як дитину.
Мене пробило холодом. Я різко відвернувся, відчуваючи, як серце починає глухо стукати десь у горлі. Нахилившись до Ноела, я швидко прошепотів, що ми зараз доїмо й одразу підемо звідси.
Але чоловік не заспокоювався. Його плач тільки наростав. І тоді сталося ще гірше — люди в кафе почали підходити до нього. Один за одним. Мовчки. Вони обіймали його, гладили по плечах, ніби це було нормально. Ніби так і треба.
Це виглядало… неправильно.
Я підняв очі на жінку за стійкою. Вона все ще дивилася на нас. Не кліпаючи. З тією ж усмішкою.
І в цей момент я чітко зрозумів — нам тут не раді. Нас тут… чекають.
Ми швидко доїли, хоча їжа вже викликала тільки огиду. Я підвівся й, намагаючись говорити спокійно, сказав, що нам час їхати, і запитав, скільки ми винні.
Жінка ледь нахилила голову й тихо відповіла:
— Вам не потрібно платити.
Я вже хотів подякувати, але вона додала:
— Але піти ви не можете.
Усередині в мене все обірвалося.
— В сенсі — не можемо? — голос зрадницьки здригнувся.
Я навіть не став чекати відповіді. Ми з Ноелом одночасно рушили до виходу. Я не відводив погляду від жінки, відчуваючи, як спина вкривається холодним потом.
Я вже простягнув руку до ручки дверей…
І завмер.
— Сука… — вирвалося саме по собі.
Перед дверима стояли четверо. Ті самі чоловіки. Однакові. Наче близнюки. Вони мовчки дивилися на нас. І в їхніх очах не було нічого — ні злості, ні жалю. Просто пустота.
Я різко обернувся назад.
І в цей момент жінка… пройшла крізь барну стійку.
Просто пройшла. Наче її не існувало.
Вона рухалася прямо на мене.
Я почав відступати, не відриваючи погляду. Дихання збилося, ноги стали ватяними.
— Я хочу вийти! — закричав Ноел і кинувся до дверей, намагаючись прорватися крізь тих чоловіків. Але вони навіть не поворухнулися. Він просто відскочив від них, ніби вдарився об стіну.
— Відпустіть нас! — крикнув я, уже не стримуючи паніки.
Жінка зупинилася.
Її усмішка стала ширшою.
— Я відпущу вас, — сказала вона спокійно. — Але не зараз.
І тоді я побачив її руки.
Вони почали змінюватися. Витягуватися. Темніти. Шкіра ніби розтікалася, перетворюючись на щось слизьке й чорне. І з кожної руки виросло по два довгих щупальця.
Я відступив ще далі, відчуваючи, як усередині все стискається від жаху.
Але вона тягнулася не до нас.
До тих чоловіків.
Вони стояли нерухомо. Навіть не намагалися втекти.
І в наступну секунду щупальця різко рвонули вперед.
З глухим, мокрим звуком вони пробили їм голови.
Я здригнувся так, що ноги підкосилися, і я впав на підлогу. Повітря вибило з грудей. У вухах зашуміло. Я не міг ні закричати, ні поворухнутися.
Десь позаду розбилося скло.
Але я не обернувся. Я не міг відірвати погляду від того, як її руки повільно повертаються назад до нормального вигляду.
Вона знову подивилася на мене.
Прямо в очі.
І мені здалося, що вона дивиться… глибше.
Я сидів на підлозі, не відчуваючи ні рук, ні ніг.
Раптом хтось схопив мене за плече. Я здригнувся. Це був Ноел.
— Вставай! — прошепотів він.
Він допоміг мені піднятися, і ми, не озираючись, кинулися до розбитого вікна. Вибравшись назовні, ми побігли під дощем до машини.
Вона була не замкнена.
Я рвонув до водійських дверей і смикнув за ручку.
Двері відкрилися.
Але за ними була ще одна.
Я на секунду завмер, не розуміючи, що відбувається. Серце билося так сильно, що темніло в очах.
Я відкрив другу.
За нею — третя.
— Та що за… — видихнув я, але часу думати не було.
Нарешті ми залізли всередину й завели двигун.
Кіно-пустеля
Я почав різко здавати назад, поки Ноел, вчепившись у передню панель, не відводив погляду від кафе.
Нарешті ми вискочили з парковки й помчали дорогою так швидко, як тільки дозволяла машина. Серце калатало так сильно, що я майже не чув реву двигуна.
Раптом праворуч замість густого соснового лісу потягнувся ряд триповерхових будинків. Вони звивалися між деревами довгою змією, ніби виросли там за одну мить. Я мимоволі повернув голову. На подвір'ях стояли люди. Діти гралися, дорослі розмовляли між собою. Але, проїхавши ще кілька метрів і переводячи погляд то на дорогу, то на будинки, я зрозумів, що щось не так.
Жодна з фігур не рухалася.
Вони повторювалися. Знову й знову. Та сама жінка, той самий чоловік, ті самі діти в однакових позах. Наче це були не люди, а пластикові манекени, розставлені вздовж дороги як декорації до якогось фільму.
Я не міг відірвати очей.
І саме в цю мить Ноел пронизливо закричав.
Від його крику мене ніби струмом ударило. Він судомно схопився за стелю машини, другою рукою вчепився мені в плече. Я різко перевів погляд уперед і відчув, як усередині все похололо.
Ми на повній швидкості летіли просто в скельний поворот.
Я лише встиг міцніше схопитися за кермо.
За секунду машина з оглушливим тріском пробила металевий паркан і вилетіла зі скелі.
На коротку мить настала абсолютна тиша.
Ми зависли в повітрі.
Потім автомобіль із страшенним ударом приземлився на кам'янистий схил і понісся вниз. Колеса безперервно підстрибували на каменях, кузов жорстоко трясло, машину кидало зі сторони в сторону. Здавалося, ще трохи — і вона перекинеться.
Я заплющив очі й закричав.
Але замість нового удару раптом усе стихло.
Коли я знову розплющив очі, машина вже їхала абсолютно рівною поверхнею.
Надворі було світло.
Я повільно вийшов із побитого автомобіля й завмер.
Ми були посеред пустелі.
Я озирнувся назад, туди, звідки ми щойно мали з'їхати зі скелі. Але за спиною не було ні гір, ні лісу. Лише нескінченні помаранчеві дюни, які хвилями тягнулися до самого горизонту. Вітер перекочував пісок, стираючи будь-які сліди. Сонце вже високо піднялося над пустелею, але прохолодний вітер трохи рятував від спеки.
— Ноел! — крикнув я.
Тиша.
— Ноел!
Жодної відповіді.
Я почав швидко озиратися, намагаючись знайти хоча б якісь сліди, але навколо нікого не було.
Раптом неподалік я помітив кам'яний виступ. На ньому сиділо кілька людей, схожих на старих хіпі. Потертий одяг, довге волосся, байдужі обличчя. Один із них стояв на самому краю скелі. Він повільно курив. Його довге світле волосся спадало майже до плечей і ледь ворушилося від вітру.
Іншого вибору в мене не було.
— Агов! Чуєте? — гукнув я. — Я заблукав! Ви не бачили мого друга? Ми були разом у машині!
Чоловік навіть не здригнувся.
Він мовчки зробив ще одну затяжку, повільно випустив дим і, не відводячи від мене порожнього погляду, підняв руку.
Повільно.
Дуже повільно.
І мовчки показав пальцем ліворуч.
Озирнувшись, я помітив великий білий паркан, що виднівся десь удалині. Здавалося, на ньому було щось намальовано, але звідси неможливо було розгледіти, що саме. Я знову повернувся до хіпі й запитав, чи саме туди він показує. У відповідь — нічого. Він продовжував стояти на тому самому місці, спокійно курячи сигарету, наче взагалі не чув мого запитання.