По приїзду прочитай…
Привіт, я Калеб Андерсон. Хочу розповісти моторошну історію, що сталася зі мною не так давно.
Це були двотисячні. Мені було 21, я ще молодий і захоплювався музикою — особливо джазом і блюзом. Вчився в університеті штату Мічиган. Там у мене з'явилася супутниця — Міра, переселенка з Європи. Чесно кажучи, я кохав її… дуже сильно. Але вона мені зрадила, і це надовго вибило мене з колії.
Мене виключили з університету за погану успішність. Я почав пити, ночував у друзів, але вони поступово віддалялися. Проблеми з грошима наростали: батьки, які тоді ще не знали про моє виключення, розійшлися, і ніхто не надсилав мені грошей. Без диплому й освіти мене нікуди не брали.
Одного вечора, на останні гроші, які позичив у друга, я нажрався у барі. Сидів підпираючи стінку, весь промоклий від проливного дощу, коли мені здалося, що хтось дуже швидко пройшов повз. Я здригнувся, оглянувся, але нікого не було.
Тоді мою увагу привернуло щось на тротуарі. Малесенький конверт. Я підкрався, сів прямо на мокру бруківку, як дитина, що відкриває подарунок від Санта Клауса на Різдво.
Я відкрив конверт… і дуже шкодую, що це зробив. Якби не відкрив — моє життя не перевернулося б, я б не опинився в тому нещасному стані.
Усередині була маленька чорна візитка з золотими лініями по краях. Спочатку здалося, що на ній нічого немає, але перевернувши її, я побачив щось на кшталт електронної адреси. Домен був дивний, не Hotmail і не Yahoo, а Lkn. Я не надав цьому великого значення.
Вставши під навіс бару, я дістав свій напівзламаний телефон і набрав адресу. Мене одразу запитав якийсь Лік — я ніколи його не бачив і не чув. Він запропонував мені заїхати у новісінький будинок і провести там кілька шикарних тижнів. І ще пропонував гроші — десь 1000 доларів на день.
Мої очі, запливлі від алкоголю, спалахнули жагою. Я подумав: "Мабуть, це мій шанс стати на ноги". Відповів, що приїду. Вони сказали: "Все готово, чекаємо на тебе".
Я, дурний і п'яний, ледве тримався на ногах, сів у свій роздовбаний Peugeot, ввів адресу на телефоні і натиснув на газ. Як доїхав — не пам'ятаю. Пам'ятаю лише поле, що тягнулося, здавалося, до самого горизонту, і як Пежо трясло від нерівної дороги.
Під'їжджаючи, на телефон прийшло ще одне повідомлення від Ліка:
"По приїзду прочитай правила в папці. Вона лежить на гранітовому столі у кухні".
Я був збитий із пантелику. Які правила?
Коли я нарешті побачив…дім… він був у стилі хай-тек, з одним поверхом. Стильний, престижний, у сіро-білих тонах. Вийшовши з машини, я помітив велике панорамне вікно, що відблискувало на місячному сяйві.
Підійшов до дверей, дернув за холодну металеву ручку — двері з гучним тріском відчинилися. Вони не були замкнені.
Зайшовши всередину, я одразу звернув увагу на незвичайний інтер'єр будинку. Він був ніби наполовину ретро, наполовину хай-тек.
Прямо від дверей починалися сходи, що трохи спускалися вниз. Спустившись, я озирнувся. Ліворуч побачив вітальню: посеред неї стояв невеликий червоний диван, повернутий до величезної плазми. По обидва боки від неї височіли довгі тонкі білі колонки.
Трохи правіше від плазми висів круглий чорний камін. Він уже горів і надавав кімнаті дивної, майже таємничої атмосфери. Те велике панорамне вікно, яке я бачив з вулиці, виходило саме у вітальню.
Пройшовши далі темним коридором із біло-сірими стінами, я піднявся кількома невеликими сходами. Вони починалися біля перегородки з довгих дерев'яних брусків, що тягнулися від підлоги до самої стелі. Бруски стояли не щільно один до одного, тому крізь них добре проглядалася частина вітальні.
Далі, за сходами й перегородкою, починалася сіра стіна. Праворуч від неї була сіра двері. Але чомусь вона виділялася й не зливалася з кольором стін.
Відчинивши її, я побачив спальну кімнату, освітлену панорамним вікном, у яке лилося холодне біле місячне світло.
Ліжко було підвішене до лівої стіни — здавалося, ніби воно просто зависло в повітрі. Прямо навпроти висів невеликий телевізор, а під ним стояв білий комод. На комоді стояв маленький декоративний кактус.
Але те, що справді налякало мене вперше в тому домі, — це була маленька фотографія в білій рамці, що стояла поруч із кактусом.
То була моя дитяча фотографія.
І не просто будь-яка — це був мій перший день у школі. Я стояв із батьками біля входу до початкової школи, з маленьким червоним рюкзаком за плечима.
Коли я побачив її, по спині пробіг холодок.
Я почав повільно відступати назад і випадково впустив рамку на підлогу.
Не втримавшись на ногах, я впав біля ліжка, сильно зачепивши потилицею прикроватний столик.
Здригнувшись від болю, я заплющив очі й потягнувся рукою до потилиці. Пальці відразу стали мокрими — пішла кров. Перед очима почало темніти.
Піднявшись, я сперся на ліжко, а потім, тримаючись за стіни, вийшов у коридор. Хитаючись і ледь не падаючи, я почав шукати ванну кімнату.
Повернувши ліворуч, я потрапив на кухню, що з'єднувалася з вітальнею. Притискаючи руку до потилиці, я судомно відкривав підвісні шафки, шукаючи хоч щось, чим можна зупинити кров.
Але там нічого не було.
Я розвернувся й попрямував у протилежний бік. Присівши на підлогу, щоб не впасти, я повільно піднявся сходами, перед якими була дверь.
Відчинивши її, я потрапив у ванну кімнату.
Побачивши велике дзеркало з маленькою ручкою, я підбіг до нього й потягнув за неї. За дзеркалом виявилася шафка, а в ній — аптечка.
Я схопив її, опустився на коліна просто на підлогу й відкрив. Я взяв з середини бинт і спирт.
Виливши спирт на потилицю й не звертаючи уваги на пекучий біль, я розмотав бинт і почав обв'язувати голову.
Через кілька хвилин, заспокоївшись і переконавшись, що кров зупинилася, я повільно сів і притулився спиною до ванни, що стояла посеред кімнати.
Посидівши так недовго, я встав і зрозумів, що зовсім забув, що мене налякало. Обережно вийшовши з ванної, я попрямував до кухні. Мою увагу привернула синя папка. Спочатку я не зрозумів, що це таке, але згадав, що Лік писав у листі: на кухні треба прочитати правила.
Я боявся, що цей Лік, хто б він не був, знову підклав у папку мої фотографії. Тож спершу вагався відкривати її. Та виходу не було — якби я поїхав тоді, в такому стані, я точно розбився б об дерево.
Набравшись мужності, я нахилився й відкрив папку. Почав читати, рухаючись до вітальні й усівшись на червоний диван біля каміну. Заголовок першої сторінки привернув увагу: "Правила для того, щоб жити". Двусмисльність цього заголовка мене лякала після того фото в спальні.
Опустивши очі на перше правило, я почав читати:
1. Не виходити з дому без потреби з 22:00 до 1:00.
2. Не переставляти великі меблі: дивани, шафи, столи.
3. Не заносити нічого з вулиці: ґрунт, траву, зерна чи інші елементи. Обувь знімати перед заходженням у дім.
Чим далі я читав, тим дивнішими ставали правила. Усього їх було 15. Але останнє особливо вразило мене:
"Якщо між 22:00 та 4:00 з панорамного вікна у вітальні з'являться шість або більше жовтоватих круглих вогників, не дивіться на них довше 15 секунд. Терміново завісьте вікно щільними шторами, йдіть спати в спальню мінімум на 5 годин. Не заглядайте у вікна до 4:00. Слідкуйте за правилами та бажаємо приємного проведення часу!"
Легка тривожність перетворилася на страх. Я не розумів, що за вогники, і чому на них не можна дивитися. Відклавши папку, я почув сигнал телефону.
Повідомлення від Ліка:
"Якщо прочитав правила, йди спати. Завтра поснідаєш, а на порозі буде чекати дещо."
Я не зрозумів, про що він. Роздратований і наляканий, я написав йому: "Якого біса тут моя фотографія? Чому такі правила? Що це за вогники, і чому не можна виходити ввечері?"
Лік відповів одразу: "Не переймайся фотографією — сховай її в комоді. Якщо вона з'явиться ще десь, сховай у тому місці, де її побачиш. Вогники — рідкісне явище, краще їх не спостерігати довго. Не душ себе страхом, йди спати."
Я послухався. Він один знав, що мені робити, і вибору не було. У спальні я сховав фотографію, як наказав Лік, ліг у ліжко й не міг заспокоїтися від усіх цих загадкових подій.
Не звертай уваги.
Я добре пам'ятаю той перший ранок. Здається, ніби це було вчора.
Я прокинувся від гучного стуку у двері. Підвівшись, я вийшов із кімнати, підійшов до дверей і обережно подивився у вічко. За дверима вже нікого не було.
Тоді я підбіг до панорамного вікна у вітальні й почав оглядати двір. Побачив тільки свою машину й переконався, що навколо справді нікого немає.
Я повернувся до передпокою й відчинив двері. З вулиці віяло приємним прохолодним повітрям. На порозі я раптом спіткнувся об коробку — звичайну картонну коробку.
Наскільки пам'ятаю, вона була доволі велика й важка.
Я підштовхнув її ногою в дім і поніс до вітальні. Поставив коробку на довгий скляний журнальний стіл, а сам сів на диван.
З обережністю й недовірою я відкрив її.
Усередині лежала велика пляшка червоного вина. Діставши її, я почав оглядати коробку далі. Під пляшкою були великі пачки макаронів і різні консерви з рибою.
Я переніс коробку на кухню й почав розкладати продукти по полицях, уважно читаючи склад і термін придатності.
Коли все було розкладено, а вино стояло в холодильнику, я зазирнув на саме дно коробки. Там лежав такий самий конверт, як той, що я знайшов біля бару.
Тремтячими руками я відкрив його.
Усередині лежали десять купюр по сто доларів.
У цей момент у кишені завібрував телефон. Я відкрив повідомлення на електронній пошті — від Ліка.
Він написав, що це оплата за перший день, а вино — особливий подарунок, тому порадив не випити його одразу, а розтягнути на довше.
Також він нагадав, що до обіду я маю зробити обхід поля, але не відходити далеко від дому.
Прочитавши повідомлення й подякувавши за вино, я взявся готувати собі сніданок.
Зваривши макарони й чай, я сів їсти. І раптом знову побачив ту саму фотографію, яка налякала мене вчора.
Вона стояла на кутовому комоді в дальньому куті кухні.
Згадавши слова Ліка, я підійшов ближче — і здригнувся.
На фотографії був я і мама на моєму дванадцятому дні народження.
Тривожно відкривши комод, я поклав фотографію всередину.
Мені було не по собі в цьому домі.
Я не розумів:
звідки тут беруться мої особисті фотографії?
чому їх потрібно ховати?
і що тут взагалі відбувається?
Але я довіряв Ліку.